Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 59

Увесь цей час Сагайдачний мчав верхи на чолі двох сотень турецьким табором. З наскоку розносив турецькі загони, які починали чинити організований опір. З'являвся то тут, то там, і вище здіймалися вогні пожеж, голосніше волали помираючі вороги. Звідусіль сипалися на турків кулі, стріли та невмолимі шабельні леза. Все ж через годину гетьман зрозумів, що далі зволікати стає небезпечно. Час відходити, турки опам'ятались і почали насідати звідусіль. Повернувся до сурмача, який весь час був поруч.

— Давай гасло! Пора відходити!

Сурмач високо підняв срібну сурму, й над палаючим безладдям задзвенів різкий голос бойової команди. Його миттєво підхопили у полках і понесли запорожцям наказ відступати. Бій поволі почав ущухати. Через чверть години повз гетьманську варту потяглися навантажені скарбом обозні. З гуркотом котилися гарби й вози, оглушливо мекали череди кіз та овець, яких гамселили щосили ногами, киями та батогами. Вже зараз було помітно, що напад досяг своєї мети. Залишалося лише відступити з якомога меншими втратами.

Поволі й козаки передового загону почали відходити з турецького табору, що тепер нагадував стривожений мурашник. Закінчивши бій «галасом», запорожці ставали батавами у три ряди і готували до бою мушкети. Почався відступ. Під командою старшин перший ряд ставав на коліно і робив два залпи «через одного». У цей час дві інших шеренги відходили на десяток кроків, і готувався до бою другий ряд. Оббігши їх, козаки першого ряду похапцем забивали заряд у розряджені мушкети. Таким чином пройшли кілька сотень кроків. Розлютовані турки подекуди проривалися через мушкетний вогонь і зав'язували у лавах криваві сутички, однак майже одразу такі хоробрі падали долілиць, обливаючись кров'ю…

Микита, Максим та Андрій стояли поруч, спина до спини. Надто пізно вони здогадалися, що зайшли дуже далеко. Коли почули сурму, навкруги рябіло від десятків оскаженілих турків. Вони відразу несамовито кидалися на запорожців, однак скоро зрозуміли, що це небезпечно. Під ногами у козаків лежали тіла двох десятків необачних яничарів.

Утворивши коло за п'ять кроків, аскери шипіли і на свій лад лаяли «каферів».[45]

— Постріляють, як зайців, — сплюнув захеканий Андрій, — як дітей упіймали!

— Ще не упіймали, — глухо сказав Непийпиво. Йому було видно, як до них прорубується комонний козацький загін. Але за хвилину мушкетний залп турків примусив їх відступити, втративши кілька вершників. Микита бачив, як вони віддалялись, і з сумом подумав, що залишився тут не сам, а з обома найвірнішими друзями. Витерши рукавом кожуха спітніле чоло, крикнув у натовп:

— Ну, дияволи бусурманські, хто перший до козацької крові охочий, підходь!

— Та вони бояться, Микито! Нас аж троє, а вони одні! — Максим голосно засміявся.

— Тю, чого боятися? Раз ненька породила, раз і вмирати! — підхопив Андрій.

З натовпу наставили кілька яничарок.

— Прощавайте, друзі! В Отця Небесного зустрінемося, — спокійно промовив Микита.

Раптом наперед пробився чорбоджия у китайчатому тюрбані. Щось скомандував по-турецьки. Яничарки опустилися. Турки враз притихли, обпікаючи козаків повними люті й ненависті поглядами.

— Щось задумали, душогуби, — крізь зуби просичав Максим. — Хочуть живими взяти!

— А дзуськи вам! Нате ось! — Андрій скрутив закривавленими пальцями дулю і стромив її туркам. Кілька чоловік кинулося вперед, але, побачивши спрямовані на них леза шабель, повернулись у коло.

Минуло кілька хвилин. Натовп довкола козаків збільшувався. Постріли було чути все далі й далі: полки відходили, взявши велику здобич. Скоро заговорили гармати й гаківниці загону прикриття, що свідчило про завершення операції.

— Слава! — раптом крикнув Микита.

— Слава братчикам! — підтримали Максим з Андрієм, піднявши догори шаблі.

Турецький чорбоджия нервово зиркав на запорожців, чогось очікуючи. Нарешті через натовп продерлися четверо яничарів, несучи у руках сітки з тонких шовкових шнурів.

— Хай йому грець! — вигукнув Максим, коли сітки опутали його з ніг до голови. Спробував ударити шаблею, але його вже повалили на землю. По голові гучно вдарило щось важке, і свідомість поринула у дзвінку далечінь…

Першим почуттям, коли отямився, був біль. І Максим навіть не міг сказати, що болить більше: голова, у якій стукотять тисячі келепів, порубані груди чи вивернуті назад затерплі руки. До цього додавалася страшна спрага. Важкі, немов налиті свинцем, повіки не хотіли підніматися. Максим застогнав. Десь поруч почувся хрипкий голос Андрія:

— Живий, Максиме?

— Не знаю, — простогнав Горбоніс.

— Накрили-таки мокрим рядном бусурмани!

Максим поволі піднявся і сів, голосно застогнавши.

Нарешті вдалося розплющити очі. Перед собою у сивому мороку побачив обличчя. В опухлому, вкритому синцями і чорною сукровицею виді годі було впізнати вродливого Кульбабу. Оселедець йому розкуйовдився і нагадував кущ болотяної тирси.

— Ти такий гарний, Андрію, — простогнав.

— Ти ще себе не бачив.

— Де ми?

— Чорт його знає, яма якась. Тут вони полонених тримають. Коли нас укинули, тут двоє поляків сиділо. То їх зранку на страту поволокли.

— А Микита де?

— А он, під стіною. Йому теж дісталось.

Під вологою глиняною стіною дійсно лежав заюшений кров'ю Непийпиво.

Відчуваючи біль у всьому тілі, Максим переповз до Микити.

— Микито, братику, чи чуєш?

Микита у відповідь застогнав.

— Живий, чортяка!

— Та живий, я дивився, — сказав Андрій.

— Анафемська мотузка, — почувся голос Микити, — гадав, що руки відрубали.

Він повільно звівся, спираючись плечем до стіни.

— Що будемо робити? — спитав одразу.

— Зараз нічого, хіба вночі. Ми якраз посередині бусурманського табору. Не проб'єшся, — спокійно відповів Андрій.

— До ночі ще дожити треба, — сказав Максим.

— Хоч мотуззя це кляте зняти! — Андрій відхилив голову назад, намагаючись роздивитися мотузки, які здавлювали руки.

— У мене в чоботі ніж… був! — Микита подивився на свої босі ноги.

— Атож. І в мене був, — сумно посміхнувся Андрій.

— Микито, перевертайся на живіт. Я спробую розгризти. А ти, Андрію, гризи мої пута! Потім тебе розв'яжемо, — зраділо мовив Горбоніс.

Микита перевернувся і, зціпивши від болю зуби, чекав, доки Максим розгризе мотузки на посинілих руках.

— Чорт забирай! Так діла не буде. — Максим сплюнув. — Треба гризти по черзі, мотузки міцні, як казна-що. Давай, Андрію, відпочивай, потім Микиту будеш звільняти.

Андрій у знемозі відкинувся на вогку глину. Прямо перед очима стирчав зі стіни шматок загостреного каменя.

— Стривай! Що це? — роздивлявся, наблизивши очі. — Хлопці, та це ж кам'яний келепок. Таким у давнину користувались. Я такий колись на Січі бачив. Старі люди казали, що їх наші люди ще тисячі років тому робили. Треба його дістати!

Максим скоса подивився на камінь.

— Йди, гризи. Знімемо пута, побачимо.

Через деякий час мотузка на Микитиних руках подалася. Він потер зап'ястя і почав неслухняними пальцями розв'язувати Горбоноса.

— Та не смикай, клятий, боляче!

— А ти думаєш, мені було не боляче?

— Дідько б тебе взяв! Та розв'язуй уже!

Третім розв'язали Андрія. Він одразу ж схопив крем'яний молоток. На блискучій поверхні вирізнялися рівненькі сколи, що ними прадавній воїн гострив свою зброю.

— Хоч одному череп проломлю! — зловтішно промовив Кульбаба, приміряючи до руки знахідку.

— Тільки й того, — задумливо подивився вгору Микита. — Може, ще щось вигадаємо?

Максим знизав плечима.

— Може.

Нагорі, очевидно, зійшло сонце, освітлюючи своїми променями збиті з довгих нетесаних кілків ґрати, які накривали яму. До них було досить високо — не менше трьох сажнів. Гладкі, з втрамбованої глини стіни, не залишали найменшої можливості піднятися на поверхню. Тривалий час мовчали. Допікали спрага та біль у побитих тілах. Нарешті Андрій не витримав.