Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 32

Козаки схвально загули.

— Наточимо! Найліпшої йому!

— Заслужив!

— Добре туркові показав, меду давай!

– І нам по чарці!

— Я вам, байстрюче плем'я, дам по чарці! — втрутився курінний. — А київ?!

Козаки враз притихли. Курінний Переяславського куреня Хвилон Беркут мав заслужену славу жорстокого тирана щодо порушників козацьких звичаїв. Він тільки підійшов до веселого натовпу, і настрій відразу змінився. Молодші козаки потупили очі додолу, старші, погоджуючись, замахали головами.

— Ну? Кому тут чарки?! — повів він густою бровою.

— Кульбабі! — сміливо виступив наперед Микита.

— Кульбабі?! — заревів Беркут. Потім поволі посміхнувся в довгі вуса. — Цьому дозволимо! А йди-но сюди, малий, — покликав він джуру.

Молодик, тримаючи перед собою дерев'яного ковшика, повного прозорої рідини, виступив наперед. Курінний узяв у нього «михайлика» і підійшов до Андрія. Той, знітившись, піднявся на ноги.

— Ну, тримай, козаче. Добре за козацьку славу бився, добре й горлянку промочи.

Андрій прийняв із рук курінного «михайлика».

— Дякую, батьку! І вам, товариство, дякую! — і, похапцем скинувши шапку, вихилив до дна.

— А тепер дай-но я тебе розцілую! — курінний схопив Андрія в обійми і навхрест розцілував. Той мимоволі застогнав від болю — свіжі рани давалися взнаки. Курінний помітив.

— Нічого! Заживе! Ох, молодець козак… Не дожив Петро! А вам, бісові діти, нині без чарки. І дивіться мені! — він, круто повернувшись, покрокував геть. У натовпі почулося кілька зітхань. Записні гуляки та бражники ковтали слину, згадуючи запашний присмак меду. Після походу через Молдавію вози були повні хмільних напоїв, але, знаючи жорстку заборону пиячити в поході, козакам залишилося лише зітхати й, махнувши рукою, розходитися по своїх шанцях.

— Ну, як вона, — питали Кульбабу, — така, як завжди?

А Андрій, рум'яний та веселий, піддавав жару:

— Та де така, братики! Побий мене грім, як не ліпша!

Він уже забув про всі рани, про втому і, вдаривши шапкою до землі, хотів за своїм звичаєм піти навприсядки, коли почувся голос сурми. Дзвінко та чисто пролунала вона над табором, поділяючи час на до і після початку битви. Починалася хотинська епопея.

Сагайдачний нюхав повітря на вершині окопу. Виразно пахло грозою. І хоча у небі не було ні хмаринки, гроза зароджувалася тут, на полі бою. Армія Османа посунула вперед. Тепер уже для великої битви.

Яничари йшли з рушницями напереваги, турецькі та балканські піхотинці наїжачилися лісом списів, поганяли скакунів гонорові сипахи. На лівому крилі нападників готувала луки й стріли татарська орда. Над усім цим майоріли знамена, що їх несли байрактари[21] великих і малих підрозділів. Відстань між лавами турків і окопами їхніх супротивників невпинно зменшувалась. Однак із кожною хвилиною в польському таборі росло непорозуміння: турки минали їхні позиції і спрямовували перший удар на окопи запорожців. Пишні польські хоругви стояли, не помічені ворогом. Блиск обладунків і зброї тепер виглядав дещо комічно. Шляхта це зрозуміла і, червоніючи від злості, чекала подальшого розвитку подій. На зморшкуватому обличчі Ходкевича, що стояв перед гусарськими полками, не рухнувся жоден м'яз.

Козаки, навпаки, піднеслися духом — починалася лиха козацька робота. Сагайдачний підняв булаву (ще напередодні рада старшин обрала його наказним гетьманом).

— Слухайте мене, дітки! Самопали приготувати. Стріляємо тільки за моєю командою! Гармаші! А чи добре забили картечі?

— Добре, батьку! Не пошкодували, — долинуло.

— А тепер принишкнути всім. Підпускаємо на п'ятдесят кроків. А чи чують полковники?

— Чуємо!

— Ну, з Богом!

Сагайдачний завмер на вершині окопу. Тяглися хвилини, дратуючи нетерплячих молодиків, що сиділи позаду козацьких лав і мали заряджати мушкети. Козаки лежали за шанцями, посмоктуючи люльки. Нарешті наказний гетьман махнув булавою. Тієї самої миті з валу вибухнули могутні залпи тисяч мушкетів. Гаркнули вогненною картеччю гармати. Густі хмари порохового диму заволокли рубежі Запорізького Війська. Серед турків упали перші вбиті й поранені, понесли, гублячи вершників, кілька десятків татарських коней. У відповідь яничари на мить зупинились і теж дали залп, огортаючись хмарками диму. У свіжу землю валу зі свистом врізалися гарячі кулі. Через хвилину над полем пронеслося багатоголосе «алла», і передні лави, переходячи на біг, кинулися до окопів. Відстань була зовсім маленькою в очах турецьких вояків, тож вони намагалися чимдуж перебігти ці страшні десятки кроків. Тепер жодна куля не пролетить повз ціль. Козаки миттю піднялись і зробили ще один залп, потім ще й ще. Безвідмовна тактика запорожців працювала чудово: стріляли дві перші лави, а решта заряджала, роблячи таку кількість пострілів у хвилину, що шквал вогню буквально зніс нападників, укрив землю перед окопом горами трупів. У пекельному вогні та хмарах їдкого диму хоробрі козаки били бусурман нещадно. Щирі друзі, вірні товариші та завзяті бражники, запорожці зараз перетворилися на диких звірів, безжально знищуючи ворогів своєї віри. Через кілька хвилин перша атака захлинулася у крові і відкотилася. Турки залягли і, використовуючи рельєф місцевості, почали відстрілюватися. Перед окопом лежали мертві і важкопоранені. Серед козаків втрат не було, крім кількох легкопоранених.

Приблизно через годину наступ повторився, але тепер по окопу били гармати великого калібру. Пудові бомби рили землю, з ревом падаючи на козацькі позиції.

— Гармаші! — прокричав Сагайдачний. — Нумо, привітаємо бусурманів по-лицарськи!

Вдарили козацькі гармати. Хоча кількість і калібр запорізької армати значно поступалися ворожим, відкрите поле перед козаками стало для багатьох турків могилою. Через чверть години сераскири[22] почали піднімати війська для чергової атаки. Яничари шикувались і вистроювали свої сині лави, як мішені на стрільбищі, — запорізькі гармаші відкинули нюрбернзькі квадранти, що ними наводили гармати, і били прямою наводкою. Шквал гарячої картечі влучно та страшно косив яничар десятками. З шанців здавалося, що маленькі постаті турецьких вояків вибухають самі собою, від чого високо в повітря злітають їхні пошматовані тіла. Не в змозі заховатись від цього нищівного вогню, турки спробували відступити, але позаду вже замахали киями онбаші[23], захарчали слиною сераскири. І полинули лави вперед, кривавим місивом встеляючи сажень за сажнем. Спочатку ще намагалися прикритися щитами, але невдовзі зрозуміли, що проти картечі та шістдесятиграмових мушкетних куль робити це безглуздо. Покидали й бігли, бігли… назустріч смерті. Відкочувалися, перегруповувалися. Подекуди добігали до глибоких ям — фосів — перед високим окопом, але там і залишалися. Серед натовпу очманілих людей ревли перелякані верблюди, що на них, мов на конях, бедуїни кидались в атаку. Душили піхотинців, що попадалися на їхньому шляху, й губили вершників серед пекла, що в ньому опинилися після кількох тисяч верст важкого переходу…

Після опівдня сила атак почала зменшуватися. Турки виплеснули лють першої навали. Розбились об хвилі свинцевого дощу та крицеву волю запорожців і поволі стишили силу наступу. До роботи взялася турецька армата, мстячись за стрілянину двох десятків козацьких гармашів, що встелили поле перед своїми позиціями сотнями турків. Аскери стояли у строю за межами досяжності ворожої зброї і поглядали на вибухи ядер і гранат на козацьких окопах. Серед цих, схожих на гриби, розривів бігали стрімкі постаті запорожців. Відчайдушні сміливці перескакували через окоп і обшукували тіла вбитих, добивали поранених. Не переймаючись морально, здирали з них одяг, забирали зброю, подекуди залишаючи тіла вбитих зовсім голими. Навантажені коштовною зброєю, одягом і кінською збруєю, поверталися до табору.