Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 31

Ще якусь хвилину кружляли, виконуючи дивний, небезпечний танок. Спопеляли один одного очима. Ні Андрій, ні турок не прохопилися жодним словом. Усе було зрозумілим без слів — сила проти сили, зброя проти зброї. Форкали коні, переймаючись від вершників запалом двобою.

Усе ж першим ударив Андрій. Його нетерплячий норов не звик до довгого зволікання, і він, щосили замахнувшись, опустив шаблю на ворожу голову. Але за мить до фатального удару турок викинув свій клинок і вміло відбив атаку. Знову затанцював, примушуючи коня кидатись у різні боки. Здавалося, він і не думав бити у відповідь. Грався з козаком, як кіт із мишеням.

— Добре! — вигукнув Андрій. — А якої ти зараз заспіваєш?

І він насів на турка, завдаючи йому шквалу ударів. Вершники, як блискучим сяйвом, вкрилися променями шабельних лез. Жалібно задзвеніла криця. Турок вправно відбивався, повертався у кульбаці на різні боки. З обличчя не зникала глузлива посмішка. Однак на Андрія це не справило враження. Він, той, що пройшов січову школу шабельного бою, знав як ніхто інший, чого варта втрата душевної рівноваги під час поєдинку. Попри всі вияви гарячкування й нетерплячки він поводився розважливо, вимірював кожний випад і захист як досвідчений рубака.

Краєм ока у якусь мить помітив, що поряд б'ється Микита. З ревом завдає супротивникові оглушливих ударів. Як на картині, Андрій побачив стрімку морду Гайдука, що, закусивши вудила й роздувши ніздрі, летів над землею. А над нею, над полум'ям гриви, стиснувши боки коліньми й піднявшись у стременах, височів страшний у бою Микита. Високо здійнявши над головою руку з шаблею, нависав над переляканим турком, що сповзав із піднятого дибки коня. Мить — і картина втратила нерухомість. Шабля, як невмолимий фатум, опустилася, збиваючи супротивника з коня, а Гайдук промчав з поля зору десь далі, гарячий і несамовитий, як і його вершник…

Незабаром Андрій почав розуміти, що має справу з надзвичайно вправним суперником. За кожним випадом козацька шабля зустрічала або порожнечу, або крицю. Але він не вгавав. Знай, рубав, насідаючи з різних боків. Захищався, пригинався до гриви, а деколи пірнав мало не під живіт, щоби за мить піднятися, зірвати коня дибки й бити зверху вниз. Через чверть години він уже добряче спітнів і здивовано прислухався до швидких молоточків у скронях. Розпалені легені рвалися від нестачі повітря, а перед очима почало тьмаритися. Турок це помітив. Він подвоїв зусилля, і вже за хвилину жупан Андрія луснув вище ліктя, відкриваючи білу шкіру. По ній рясно попливли криваві струмочки. Зі схожим на зітхання стогоном прихилився Андрій до гриви. Від різкого болю ледь не впустив шаблю. Але за мить уже опанував себе. Байдуже подивився на рану. Турок презирливо посміхнувся і вкинув шаблю у піхви. За звичаєм, перші герці задовольнялися першою кров'ю. Він іще раз підняв коня дибки, переможно змахнувши шовковим пештималом. Легкий серпанковий шовк блиснув золотими змійками арабської в'язі, надсилаючи привіт далекій коханій. Повільним кроком ага спрямував коня на пошуки інших супротивників. Андрій якийсь час поглядав тому вслід. Невже він програв?

— Е, ні! — Кульбаба дістав люльку і, не припалюючи, стромив її в зуби. — Стій, турчине, рано зрадів! А повернись-но сюди, сучий сину! Куди?!

Турок стрімко озирнувся. Побачив козака, що похмуро поглядав і грався шаблею.

— Повертай голоблі, кому сказав! Із вами, собаками, я б'юся не до першої крові, а до смерті!

Навіть не знаючи чужої йому мови, ага все зрозумів. Гяур благає смерті? Що ж, він її отримає. Турок глузливо посміхнувся, повернув коня і покрокував до невгамовного запорожця. Наблизившись, різко вдарив коня острогами. Посмішка злетіла з його обличчя, і він, гортанно вигукнувши тривіальне «Аллах акбар», мов шквал, налетів на Кульбабу. За мить двобій уже розгорівся з новою силою. Тепер турок не грався й не глузував. Зціпивши зуби, насідав, час від часу кидав погрози Андрієві в очі. Але й Кульбаба тримався у сідлі, спокійно захищаючись, немов відкрив у собі нові, не відомі раніше сили.

Спливала хвилина за хвилиною, але ніхто не поступався. Уже роз'їхалася решта бійців. Одні розглядали здобуту в бою зброю, отримували привітання від захоплених соратників, інші — на руках, обливаючись кров'ю і затискуючи страшні рани. Незабаром перед двома арміями, що завмерли, очікуючи перемоги або поразки свого лицаря, залишилися лише вони удвох. Спинили коней, дивуючись смертельною битвою, навіть швидкі татарські чамбули. Все, що було на пагорбах, завмерло, затамувало подих, забобонно очікуючи бодай ще однієї перемоги.

А сили вже залишали. Андрій, не враховуючи першої, уже отримав три досить глибокі рани й повільно стікав кров'ю. Але й блакитний шовк турецького халата вкривали численні криваві плями. Піт лив з обох градом, а з коней вітер зривав клапті жовтавої піни. Коні, що теж були своєрідною зброєю, допомагали вершникам. Ударяли супротивника широкими грудьми, били копитами та кусали одне одного.

Коли вже здавалося, що сили вичерпались і ніщо в цілому світі не здатне підняти обважнілу руку, щоб ударити бодай один раз, турок нарешті припустився помилки. Він занадто сильно перехилився через голову коня, з далекої відстані намагаючись дістати супротивника. Втомлена тварина не витримала. Тонкі, замотані білосніжним полотном ноги підігнулись, і кінь упав на коліна. Ще мить турок намагався втриматись у сідлі, але тут Андрій, який підлетів упритул, щосили вдарив шаблею по блискучому голомозому черепові, що з нього вже давно злетіла коштовна чалма. Череп луснув, розбризкуючи на всі боки кров та мозок, і турок мішком гепнувся на побиту копитами землю. Упав, розкинувши руки, а скалічена голова безсило хитнулася на шиї, останнім рухом розвернувшись у напрямку турецького табору. Немов хвиля прокотилася козацьким обозом, здіймаючи в повітря хмару шапок. Небо в черговий за ці кілька днів раз розкололось у несамовитому крикові. Козаки вітали переможця, а він ледь тримався у сідлі, проте сяяв широкою посмішкою. Високо здіймав над головою увінчане червоним прапорцем ратище. У душі дивувався, чому саме його так вітають.

Нарешті насип. Ворота окопу. Розступились. І раптом закипіло, заграло червоне море переяславців, джерелівців та попівців. В одну лише мить зняли з коня переможця й понесли на руках, супроводжуючи гучним криком. Кожен хотів бодай потиснути руку, тож Микита з Максимом змогли відбити Кульбабу від натовпу далеко не одразу.

— А чи ви показилися, люди! — потопав серед криків гучний голос Микити. — Пустіть кажу, горлорізи кляті! Не бачите, поранено козака!

Нарешті відпустили. Андрій стомлено сів на якусь діжку й ухопив до зубів завбачливо простягнуту люльку. Доки Микита перев'язував рани, встигав відповісти на тисячу запитань. Крізь натовп продерся Сипаха.

— Ну, синку, ну, молодець! — почув серед криків його розчулений голос. — Дай хоч розцілую!

Нарешті лемент почав затихати. Андрій безсило вихопився з обіймів Сипахи.

— Та ви он Довбню ліпше цілуйте, він двох до ряду поклав.

— Е, то не те! — зарипів старий, мов незмащений віз.

— Як то не те! — козаки, що стояли навколо, незрозуміло поглядали на Сипаху.

— Його турки попадали казна-як! Ні вашим ні нашим!

— Го-го-го, діду, — загудів Довбня, — добрі очі маєш!

— То й що з того? — докинув хтось із натовпу.

— А то! Старовинних звичаїв не знаєте! Андріїв покійничок рівно головою до турків ліг.

— Он ви за що!.. — Андрій пригадав давно почуту прикмету.

— За те, сину, за те! Так воно й лихо впаде на кляту бусурманську голову, як той турчин упав головою до свого війська. А наші побиті козаченьки? Єй-єй, Царство їм Небесне, усі головою до них лежать!

— Та плюньте на ці балачки!

— Е, ні, синки, то ще від діда-прадіда повелось. А старі люди знають, що кажуть.

— То й добре, — обізвався Андрій, — а я зараз добрий коряк горілки перехилив би.

— А чому б і ні?! — стрепенувся Микита. — Такому молодцю сьогодні наточимо чарку! Що скажете, товариство?