Стрибок у ніщо - Беляев Александр Романович - Страница 44

— Не йде. Очевидно, оплавилися… Спробуємо другі двері в іншому кінці ракети.

Ганс вийшов у коридор і знову зіткнувся з Пінчем. Той зіщулився, обличчя його посиніло.

— Я стукав вам, — заторохтів Пінч, — а ви не чули. Леді Хінтон хвилюється. Вона вже мерзне. Невже вц не відчуваєте, як знизилася температура? Всього вісім градусів. Це після пекельної спеки. Грип, нежить, запалення легенів… Усі сидять у шубах і шапках…

— А ви й не догадалися закрити холодильники і ввімкнути електричні печі!

— Так, але… — зам’явся Пінч. — Мені заборонено торкатися апаратів.

Холодильники було вимкнено, електричні печі ввімкнено. Температура поволі піднялася до дванадцяти градусів.

Другі двері не піддавалися, як і перші.

— Доведеться спробувати ілюмінатори.

Цандер, Ганс і Вінклер ходили з каюти в каюту, пробували гвинти, гайки, але вони зовсім не піддавалися. Пінч плентався слідом і давав усякі поради, поки Ганс не прогнав його. Але через хвилину Пінч з’явився знову в шубі, хутряній шапці, рукавицях і хутряних чоботях.

— Температура нижче нуля. Невже ви не відчуваєте? Ми всі задубіли від холоду. Мабуть, печі несправні. І повітря ніби стає менше. Що ж це таке, містере Цандер? Уже краще замерзнути, ніж задихнутися. Смерть від замерзання, кажуть, легша… Огляньте, будь ласка, печі, пане Цандер.

Прийшов і Блоттон у досі й шапці.

— Як справи? — спитав він. — Дивна річ! Венера ближче до Сонця, ніж Земля, і, однак, ми мерзнемо. Казали, що тіла на Венері мають трохи меншу вагу, ніж на Землі, а мені важко, І втома в усьому тілі…

— Це тому, що ваше тіло зніжилося в дорозі від невагомості. М’язи ослабли. Нічого, зміцніють! А втома, очевидно, від нестачі кисню. Гансе, підіть огляньте печі і додайте кисню… але будьте ощадні! — тихо сказав Цандер.

Пінч перебільшив; температура не знижувалася, але й не піднімалася, хоч печі були справні. Ганс трохи відкрив кран нового кисневого балона, потім надів шубу і шапку: “Від смертоносних газів, якщо пощастить відкрити ілюмінатор, не врятуєшся, але від холоду можна і треба”, — і повернувся до Цандера та Вінклера.

— Запасу кисню лишилося на п’ять шість годин, — сказав він. — За цей час нам треба будь-що вийти.

Робота була важка. Година минала за годиною, але жодна віконна рама не піддавалася.

Поволі пасажири почали розуміти всю серйозність становища. Цьому немало сприяв і Пінч. Він сіяв паніку, малюючи жахи майбутньої смерті від задухи і замерзання. Вінклер, що випадково проходив повз кают-компанію і почув ці панічні розмови, викликав Пінча в коридор, ні слова не кажучи, схопив за комір, відвів у каюту і замкнув. Але насіння було кинуто і пустило парості. Делькро й Еллен істерично плакали, чоловіки безладно галасували, звинувачуючи в усьому Цандера і більшовиків. Текер кидався від пацієнтки до пацієнтки із спиртом, валер’янкою, бромом.

— Ви мужчини! Ви повинні щось зробити, — шипіла леді Хінтон, втративши голос.

Почалися безладні суперечки. Нарешті, постановили. Барон, єпископ і Блоттон на чолі з Стормером рушили до каюти, де в цей час працювали Цандер, Вінклер і Ганс.

Обличчя депутатів не віщували нічого доброго. В такі хвилини найрозсудливіші втрачають розум і здатні на безумні вчинки. У кожного з депутатів міг бути захований револьвер. Ці егоїстичні люди не зупинилися б перед знищенням інших, щоб за їх рахунок прожити самим хоча б кілька зайвих годин. Ганс умить зрозумів усе і раптом пронизливо свиснув.

З коридора почулися квапливі кроки. Депутати оглянулись і побачили позаду себе двох людей, про яких майже забули: китайця І Мері. Жак і Мері переглянулися з Гансом і стояли мовчки, ніби тільки чекали сигналу. Учасники польоту розділилися на дві ворожі групи, два табори. П’ять проти п’яти! Але армія Стормера була затиснута в лещата і в разі сутички мала діяти на два фронти. Найгірше було те, що Стормерові не пощастило захопити “ворога” зненацька. Ганс спокійно посміхався і розмірено помахував уже знайоим Стормерові важким молотом.

— Що вам треба, панове? — різко спитав Цандер. — Кажіть коротко. Майте на увазі, кожна хвилина затримки нашої роботи може коштувати вам життя.

— Тоді відкладемо цю розмову до іншого разу, коли буде більше часу, — бундючно промовив Стормер і повернув своє військо назад.

— Почекайте. Я пропоную вам розійтися по своїх каютах. Ми зараз працюватимемо в кают-компанії, і її треба звільнити, — сказав Ганс. — Мері, Жак, проведіть пасажирів.

Супутники Стормера перезирнулися. Після їхньої капітуляції переможці диктують умови: розпуск армії. Довелось підкоритися й цьому. Стормер повернувся і з підкресленою люб’язністю вклонивсь Гансові. Але очі Стормера красномовно говорили: “Ми ще поквитаємось”.

Коли всі пішли, Вінклер розсміявся і, ляснувши Ганса по плечу, сказав:

— А ти це непогано організував, із свистом. Передбачливо.

— І щодо кают-компанії теж непогано придумано, — додав Цандер. — Ізоляція пасажирів зараз конче потрібна. Вони пгано впливають одне, на одного, перебуваючи разом.

— Одного я вже ізолював — Пінча, — сказав Вінклер.

— Тому я й здивувався, що Стормер прийшов без свого зброєносця, — промовив Ганс.

— Однак шкода, що Стормер не виголосив своєї промови. Цікаво все-таки, який ультиматум вони хотіли поставити нам. Ходімо в кают-компанію.

Вона була вже вільна. Пасажири розповзлися по своїх норах.

— У мене є пропозиція, — сказав Ганс. — Коли б нам навіть пощастило відгвинтити раму ілюмінатора, ми б натрапили на другу перешкоду: зовнішні захисні віконниці вже, напевно, оплавилися в пазах, і їх не відсунути. Товщина щитів невелика. В нас є запасні щити і шибки. Я пропоную розбити скло ілюмінатора і просвердлити отвір у віконниці. Таким чином, ми не завдамо великих пошкоджень ракеті і вийдемо назовні.

План було прийнято, і всі взялися до роботи. Насилу розбили зсередини товсте, міцне скло.

З щитом довелося поморочитися ще більше. Треба було по всьому колу ілюмінатора просвердлити багато дірок.

За прикладом Ганса, Цандер і Вінклер тепло одяглися. Зачинили герметичні двері в коридор і почали свердлити.

З моменту посдки на Венеру минуло вже кілька годин. Можливо, через нестачу кисню про їжу ніхто не думав. Але втома відчувалася все більше. Паморочилась голова, шуміло у вухах, думка працювала безладно.

У пасажирів після нещодавнього збудження настала реакція. Всі сиділи, наче осінні мухи. Голови схилялися на плече, руки мляво піднімалися і, мов мертві, падали. Всіх охопила апатія… Найкраще почували себе у своїй каюті дружина лікаря Текера з дитиною: Ганс устиг поставити в їхній кімнаті балон з недоторканних запасів. Тут дихалося легше. Текер морочився з пацієнтами.

А в кают-компанії скреготіло свердло, яке крутилося електрикою. Раптом свердло провалилося. Перша дірка. Ганс вийняв свердло, приклав до отвору ніс, потягнув повітря… Цандер і Вінклер, затамувавши подих, спостерігали.

— Ну, що? — не витерпів Цандер.

— Не відчуваю. Щільніше і тепліше повітря кают-компанії виходить назовні. Для вентиляції треба зробити принаймні дві дірки. Проте вже зараз можна сказати, що зовнішнє повітря холодне і наче припахує сіркою, — доповів Ганс.

Коли просвердлили другу дірку, вже всі відчули, як потягло крижаним, насиченим сірчаними випарами повітрям. Ганс, Вінклер, Цандер нюхали, з хвилюванням, поглядаючи один на одного. Повітря було неприємне, але погано себе ніхто не почував.

Ганс раптом підійшов і закрив кран кисневого балона.

— Для чого? — спитав Вінклер.

— Для того, що ми дихаємо домішаним повітрям. Треба створити чисту венеріанську атмосферу.

З кожною новою діркою в каюті ставало холодніше і все більше пахло сіркою. Всі почали дихати частіше, паморочилася голова.

— Кисень, безумовно, є, але його малувато, — сказав Цандер. — Проте з цього ще не слід робити висновок, що такий увесь склад атмосфери. Можливо, ми опустилися на гірську вершину.

Тривожно залунав електричний дзвоник. Вінклер поспішно відчинив двері. Ввійшла схвильована Мері.