Дунайські ночі - Авдеенко Александр Остапович - Страница 47

В Туреччині Бард колись здійснював операцію «Галата», в Румунії — «Чорна кров», у Чехословаччині — «Влтава», у Східному Берліні — «Камінь і скло», в Познані — «Тонучі зірки».

Серед тих, хто проводжав мандрівників у далеку дорогу, був і заокеанський кореспондент Карой Рожа. Майже ніхто з американських читачів не знав цього угорського прізвища. Під цим прізвищем і личиною журналіста діяв у Західній Німеччині та інших країнах особливо довірений співробітник «Відділу таємних операцій» з кличкою «Кобра».

До Регенсбурга Карой приїхав за особистим розпорядженням свого шефа, йому доручили провести «жаб», побажати їм щасливої дороги і повернення. Рожа виконав завдання і повернувся у заповідник до генерала Артура Крапса з твердим переконанням, що все буде саме так, як він казав у своєму напутньому слові.

Білосніжна яхта, підхоплена швидкою течією, що підсилювала потужність дизеля, мчала мимо знаменитого Баварського Лісу. Дикі скелі, чахлі гірські ялини і руїни замків відбивались у прозорих водах Дунаю.

Проминувши Братіславу, мандрівники у глухій місцевості зупинили двигун, спустили на воду дві міни-торпеди і двох «жаб» у повному бойовому спорядженні. Торпеди зразу ж затопили, поставивши їх на якір у місці, позначеному на карті.

«Жаби» попрощалися з Карлом Бардом і попливли до берега.

Першу десантну групу зашифрували словом «Пресбург». Так колись називали Братіславу пси-лицарі, що колонізували в XII столітті землі Словаччини і Східної Європи.

Другу десантну операцію провели на підступах до Будапешта. Третій десант викинули в межах болгаро-румунського Дунаю.

Четвертий… про нього розповімо докладно.

В четвертому десанті був один чоловік. У картотеці «Бізона» його зареєстрували шифром:

У перекладі на звичайну мову це означало:

Дід і прадід Дорофія Глібова були волзькими плотарями, сильними, хоробрими, чесними людьми. В минулому столітті вони втекли з царської Росії на край землі, у придунайські очеретяні нетрі. Осіли на острові, де зимували лебеді і зажили вільним життям рибалок, мисливців. У роду Глібових не було боягузів, зрадників, немічних духом і тілом, ледарів, донощиків, хапуг, грабіжників, паліїв, убивць.

Дорофій-онук ріс на березі Дунаю в просмоленому човні, в плавнях, у нескінченних рибальських походах: далеких, з виходом у море, і близьких — на озерах, лиманах, у протоках.

З 1940 до 1944 доку Глібов служив у румунському флоті. Не з доброї волі пішов, а під загрозою розстрілу за дезертирство. На нього наділи чужий мундир, вважаючи його, корінного росіянина, за румуна на тій лише підставі, що жив він на березі Дунаю, на Ізмаїльщині, яка двадцять два роки, з 1918 до 1940 року, була в полоні румунських бояр.

У той день, коли королівська Румунія капітулювала, підводний човен, на якому служив Дорофій, плавав у Чорному морі. Командир не повернувся до Констанци. Він приховав од матросів, що Румунія вийшла з війни, і наказав прямувати до турецьких берегів, де човен було роззброєно, а команду інтерновано.

За колючий дріт погано доходили добрі чутки з батьківщини. Зате перед наклепами на Радянський Союз широко розчинялися ґратчасті ворота і двері бараків. Табірні пропагандисти переконали Дорофія, що йому назавжди перетнули дорогу на Дунай, що його розстріляють, якщо дізнаються, хто він. І тому, коли у табір прийшов чоловік, який назвав себе довіреним «Російського братства» і запропонував інтернованим допомогу, Дорофій прийняв її.

Трудовий батальйон, куди потрапив Глібов, будував автомобільну дорогу на Кіпрі, бетонував стратегічні аеродроми, розширював автостраду, прокладену в африканській пустелі, зміцнював береги Суецького каналу, прокладав нафтопровід.

Безрадісна праця, чуже сонце, чужа земля, чужий хліб, чуже повітря, самітність виснажили Дорофія фізично і душевно.

Работорговці з «Російського братства» помістили його у монастирський госпіталь. Там його і знайшли вербувальники американської розвідувальної служби. Вони з'явилися перед ним як рятівники з так званої «Ліги людинолюбства».

Вилікувавши, поставивши Дорофія на ноги, «рятівники» послали його у законспіровану школу «Трудовий притулок», яка містилася на березі Тихого океану, в Південній Каліфорнії й існувала за рахунок «Рокфеллерівського фонду».

Виховували Дорофія Глібова довго. Перший рік він доглядав дерева шкільного саду, вивчав англійську мову і регулярно, щодня, слухав лекції, які мали на меті прищепити ненависть до Радянського Союзу.

На другий рік «отці» притулку ввели спеціальні дисципліни: топографію, радіосправу, вміння переходити кордон, таємну розвідку в тилу ворога, здатність жити під чужим прізвищем.

Після закінчення школи Дорофія переправили в Німеччину. На високогірному озері і на Дунаї він пройшов додатковий курс навчання.

Ще на секретній «жаб'ячій» базі, дізнавшись, що має вчинити на Дунаї, Глібов вирішив повернутися до матері, дружини і синів. Прийти, сказати, що незаконно перейшов кордон. Вдома, звичайно, запитають, де пропадав стільки років, що робив, чому прийшов темної ночі?

Нічого не приховає. Скаже всю правду.

Мати, діти, дружина не викажуть його властям. Заховають або відправлять у плавні, де можна жити вільно, не попадаючи на очі ні прикордонникам, ні міліції. Болотяний бугай, вовки та рись будуть його сусідами. Нічого. Витримає до певного часу.

Переконання Дорофія Глібова в тому, що його не викажуть, мало тверду підставу. Вільні дунайські рибалки здавна ненавиділи все, що вкладалося в поняття влада, ненавиділи румунських жандармів, бояр, скупників з Констанци і Галаца, шинкарів, податкових збирачів. Вважалося справою доблесті і геройства поглузувати з примаря, міського голови, з поліцейського. Честь тобі, російський рибалко, якщо ти зірвав жовто-синьо-білий прапор і втоптав його в багнюку. Ти викликав схвальний регіт друзів і товаришів, якщо виколював риб'ячою кісткою очі королю Михаю на парадних іконописних плакатах. Тобі допомагали всі рибалки, коли ти вночі пробирався з контрабандним вантажем з гирла Дунаю у Чорне море. Тебе переховували від королівських прикордонників, що йшли по твоєму сліду. Оголошений поза законом, ти міг роками жити у неприступних для жандармів дунайських плавнях. І хліб, і рибу, і вино принесуть тобі друзі у таємне сховище. Ти ставав богатирем, улюбленцем дунайського народу, його героєм, коли відкрито боровся з королівською владою.

Тридцятого вересня Федір Щербак і Михайло Сухобоков наказом начальника застави Смолярчука були призначені в наряд. Прикордонники заховалися на березі Дунаю в густому чагарнику навпроти Тополиного острова. Бійці не зводили очей з хатини бакенщика Уварова, стежили за рікою.

Високі, по-осінньому яскраві зірки відбивались у воді. Темний вогкий пісок берега зливався з гладінню ріки.

Гарно в цей час на краю радянської землі. Вже немає або майже немає комарів, найстрашнішого лиха дельти Дунаю, не відчувається втомленої задухи. Немає ні дощів, ні туманів. Золотий перехід від літа до осені. Дихати легко. Повітря хмільне, винне. В садах дозрівають яблука. Набирає солодкого соку айва. Засихає на корені очеретяна тайга. Чорні дунайки з раннього ранку до пізнього вечора курсують між островами, баштанами, перевозячи на велику землю кавуни, пахучі дині. Виноградарі готуються до збирання щедрого врожаю: викочують з прохолодних схованок винні дубові бочки, лагодять давильні машини і видовбані з цільного дерева корита. Незабаром на всьому побережжі Дунаю люди не питимуть воду. Молоде сонячне вино, легке, немов повітря, утолятиме спрагу дорослих і дітей.

Годину за годиною відбивав час великий дзвін ангорської церкви.

Невгамовно, сперечаючись за місце на воді, галасували перелітні птахи: гуси, пелікани, журавлі, що відпочивали у плавнях перед великим перельотом у Африку. Тільки лебеді уперто відмовчувались. Та глупої ночі їх хтось сполохав і вони теж подали свої голоси, затрубили.