Острів Робінзона - Фидлер Аркадий - Страница 48

Була це надзвичайно важлива обставина. Все говорило за те, що в лісі за нами немає нікого.

— Собак не видно?

— Ні, собак ми не помітили. Значить, було їх тільки п'ять і всі загинули від наших рук.

Іспанці були надзвичайно збуджені. На жаль, ми стояли надто далеко, щоб Манаурі міг почути, про що вони сперечалися. А втім, з їх жестів неважко було відгадати. Одні, схвильовані, говорили щось про небезпеку, інші не вірили їм.

Нарешті кілька з них встали і відійшли трохи вбік. Ми напружили зір, а серця наші забилися швидше. Там на землі лежали зв'язані люди. Одного з них іспанці піднесли.

— Матео! — здавлено промовив Мігуель. Мігуель помилявся. То був не Матео, а інший негр з його групи.

Іспанці закидали його запитаннями. Не діждавшись відповіді, притягли його ближче до вогнища.

До цього часу сидів там, присівши, молодий чоловік, який вирізнявся багатим одягом, безсумнівно, їх начальник, бо всі зверталися до нього з пошаною. Я глянув на нього через підзорну трубу. Це був юнак, мабуть, років двадцяти, не більше, з тоненькими чорними вусиками, а його обличчя з правильними рисами було таке гарне, що я в першу мить міг подумати, що то вродлива дівчина, якби не вусики.

Юнак підвівся. З вогнища витягнув палаючу головешку. З жорстокою посмішкою, яка зовсім не в'язалася з його красивим обличчям, підійшов до зв'язаного негра і почав припікати йому тіло, тикаючи палаючою головешкою то в обличчя, то в живіт, то під пахву.

Я зрозумів небезпеку, яка нам загрожувала: ворог хотів примусити полоненого розповісти про нас. Якби це вдалося йому, ми були б викриті.

— Не можна гаяти часу! — я рвучко одвів підзорну трубу від ока.

Товариші самі бачили, що діється в таборі, і зрозуміли становище. Не треба було багатьох слів, щоб пояснити план, який виникав сам собою.

— Біжіть по людей і якнайшвидше повертайтесь назад! Оточимо іспанців так, щоб ніхто не пробрався до заростей! Тут, біля мене, буде Арнак із своїм загоном! Там, з правого боку — Вагура, з лівого — Манаурі! Всі одночасно нападемо на них за поданим знаком! Я крикну або стрельну…

— Добре! — зловісно засміявся Вагура.

— І не забудьте моєї рушниці! — кинув їм перед відходом.

Я залишився сам з Мігуелем. Іспанці й далі припалювали тіло нещасного негра, суворо і нахабно щось вигукуючи над ним. Потім молодий чоловік наказав принести другого полоненого і мучив його ще більше: припалював йому все обличчя. У цього було менше витривалості, ніж у першого, і він почав кричати.

Я оглянувся: індійців ще не було! Повітря сіріло; велике каміння перед нами було видно все виразніше, кущі поблизу нас уже набирали властивого їм кольору. Досі я розрізняв на обличчі Мігуеля тільки білки його очей на фоні зовсім чорної плями. Тепер на ньому все виразніше виднілися окремі риси. Світало!

Мігуель мимрив під ніс іспанські слова, сповнені розпачливого нетерпіння. Там, біля вогнища, всі іспанці збитою купою оточили негра, якого допитували. Серед них запанувала тиша: з таким захопленням слухали, що казав полонений.

«Коли б в них зараз вистрелити, — подумав я, — то кількома пострілами можна було б вибити до ноги всю банду».

Негр, якого мучили іспанці, розказав щось цікаве, бо в таборі загуло, немов у вулику. Дехто схопився і побіг до зброї, яка стояла поблизу в козлах. Інші гарячково радилися, що робити. Я аж тремтів при думці, що вони зберуться і підуть у ліс. Тоді не тільки не бачити нам перемоги, але сумнівно, чи зберегли б ми свою шкуру.

Шелест за нами. Арнак. За ним його люди. Камінь спав мені з серця.

— Де Вагура? — видавив я.

— Пішов на своє місце, як ти йому звелів.

— Добре!

— Ось тобі два мушкети і легка рушниця…

Позиція Вагури, призначеного на праве крило, була найдальша, і треба було переждати деякий час, доки він дійде до мети.

Навіть секунди мали тепер значення і могли вирішувати успіх.

О благословенна балакучість іспанців! Стоячи біля вогнища, вони безупинно говорили, вимахуючи руками, а також часто задумувались і поглядали на небо, немов чекаючи, доки більше розвидниться. Вже було настільки видно, що коли я для проби взяв на мушку вродливого молокососа, пестунчик сидів на ній дуже добре.

Якби це були досвідчені мисливці з віргінських кордонів, вони давно б уже із зброєю в руках зайняли оборону або вирушили на ворога. Але іспанці в своїй безмежній бундючності не могли зрозуміти, що, сподіваючись знайти заляканих невільників, вони, замість того, натрапили на острові на організованого, грізного противника. Зволікали.

— Чи дійшов уже Вагура? Як ти думаєш, Арнак? — запитав я.

— Вже давно.

Ці слова прозвучали як вирок для іспанців. Я саме вибирав поглядом ціль для сигнального пострілу, коли в таборі почалося заворушення. Іспанці нарешті щось вирішили, і ті, у кого була вже напоготові зброя, швидко пішли ліворуч від нас, до позиції Манаурі.

— Арнак! — шепнув я. — Крикни на все горло!

Я саме взяв на мушку першого з іспанців, на відстані якихось вісімдесяти кроків од нас. Громовий окрик хлопця затримав їх усіх на хвильку на місці. Цієї миті вистачило, щоб зробити влучний постріл. Перш ніж розвіявся дим, я побачив, що ворог падає.

З трьох боків пролунали постріли і почувся крик індійців. Беручи запасну зброю, мушкет і легку рушницю, я намагався окинути поглядом усе поле.

На жаль, вогонь індійців не дав тих наслідків, яких я сподівався. Чи то вони погано прицілювались, чи, правдоподібніше, віддаль була надто велика, але ніхто з ворогів, крім того, якого я влучив, не впав на місці. Було, можливо, кілька легко поранених, а решта іспанців неушкоджені уникли куль.

Вистріливши, наші люди, мов ураган, кинулися прямо на ворога. Іспанці ледве опам'яталися від першого жаху, вже почали стріляти. Але стріляли перелякані, надто поспішно і невлучно. Та, незважаючи на це, завдали нам шкоди. Два, три індійці впали. Потім іспанці відкинули рушниці, взялися за списи й пістолети.

Разом з іншими із схованки вискочив Арнак. Мов шалений, я мчав за ним, ледве наздогнав його. Поспішно вхопив його за шию.

— Стій! — вигукнув я. — Зостанься тут!

— Чого? — гнівно крикнув у відповідь.

— Зостанься!!!

Зупинився, здивований суворим виразом моїх очей. Не було часу на пояснення. Я подав йому легку рушницю.

— Бери! — гукнув. — Заряджена! Я вказав на поле бою:

— Пильнуй їх здалеку! Щоб який не втік у зарості!

— А-а-а! — крикнув Арнак, зрозумівши.

Невдачу з рушницями індійці виправили, стріляючи з лука. Лук — зброя, яка ніколи їх не підводила. Луки вирішили боротьбу цього дня.

Із несамовитим криком і нестримним запалом кинулись вони до ворогів, з трьох боків оточуючи їх. Не бажаючи наколюватись на їх шпаги, за кільканадцять кроків випустили стріли. Вбивчі стріли: три, чотири іспанці, зойкнувши, впали на землю. Решта, бачачи поразку, подалися назад. Одні тікали до моря, і за ними не можна було гнатися. Інші намагалися пробитись до лісу. Даремно. За ними летіли стріли, доганяли їх воїни. І, догнавши, палицями, ножами, списами били, різали, кололи. То той, то інший з утікачів обертався розлючений, щоб шпагою проколоти переслідувача, але гинув: переможний запал охопив месників, ніщо не могло устояти проти їх завзяття.

Хрипіння вмираючих, стогін поранених, прокльони тих, що билися, клуби диму і куряви, які закривали поле, гострий запах пороху і крові — все це утворювало страшенний хаос. Показний іспанець, непомічений в цьому хаосі, вибрався з натовпу і щосили побіг до гущавини. Був, мабуть, не поранений, мчав стрімголов. Ніхто не догнав його.

— Арнак! — крикнув я до хлопця, вказуючи йому на втікача. — Дивись!

Арнак могутніми стрибками кинувся вперед, перетинаючи іспанцеві дорогу. Був приблизно за сорок кроків од нього. Вистрілив з легкої рушниці. Влучив. Іспанець упав, піднімаючи хмару куряви. Хлопець підбіг до нього. Дав мені здалеку знак, що все в порядку.

Ще один хотів утекти. Але перш ніж я взяв його на мушку, Мігуель рвонувся за ним і, з силою розмахнувшись, кинув спис. Вістря його глибоко застряло в спині втікача. Іспанець упав, мов підкошений.