Острів Робінзона - Фидлер Аркадий - Страница 47

Тоді я допустив грубу помилку, першу в цьому поході. Знаючи, що іспанці, які були поблизу, нацькували собак і що тварини точно виказали їм місце нашого перебування, я повинен був наказати негайно відійти. Я не зробив цього. Дозволив кільком індійцям спочатку забрати нишком стріли, вирвавши їх з убитих собак.

— Швидше! — квапив я.

Раптом прямо навпроти нас, з другого боку галявини, сліпучі спалахи роздерли темряву, і повітря струсонув оглушливий вибух кількох пострілів. Їх було вісім, може, десять, і пролунали вони майже одночасно, залпом. Під градом свинцю зашуміли кущі, в яких ми заховалися. Рушниці ворога були заряджені шротом.

Лежачи на землі, я відчув гарячий удар у ліву лопатку. На щастя, куля пішла боком, зачепивши тільки шкіру. Справа і зліва почулися приглушені окрики і стогін поранених товаришів.

Я думав, що після залпу іспанці підуть штурмом. Але, мабуть, вони не були впевнені в своїх силах. З диму, яким затягнуло протилежну частину галявини, ніхто не виходив.

— Чи стріляти в них з рушниць? — запитав Вагура.

— Ні! — рвучко заперечив я. — Не стріляти! Ні в якому разі!.. Всім тихенько відступити на сто кроків від галявини! Здорові нехай заберуть поранених. Швидко!

Виявилося, що, крім мене, поранено ще п'ять чоловік, у тому числі один, поранений в голову, був у безнадійному стані, і коли його відносили в тил, він втратив свідомість.

— Що робити з собаками? — звернувся до мене Арнак. — Мабуть, заберемо їх.

— Так, заберемо.

Я вирішив до кінця дотримуватися свого правила і не залишати за собою ніяких слідів. Іспанці могли догадуватись багато про що, але чим менше знали про нас, тим було краще. До цього часу вони не знали напевно, хто їх противник і яка у нього зброя.

Відійшовши од галявини більш як на сто кроків, ми зупинилися. Виставлені на всі боки дозори повідомляли, що ворога не видно і не чути. Це занепокоїло нас, бо давало підстави припускати, що в цій тиші іспанці задумують щось нове. Я звелів усім зібратись і відійти з цього місця. Тимчасом поранений індієць помер. Поховали його поруч з Райсулі. Трупи іспанців і собак закинули в таку гущавину, що навіть у ясний день їх і чорт не знайшов би. Всіх поранених, у тому числі й самого себе, я сяк-так перев'язав. Одного з них, нездатного до бою, відправили в тил до жінок.

Ми вирушили в напрямі до моря, виславши на кілька десятків кроків уперед розвідників. Нас було шістнадцять чоловік. Зброї ми мали більше, ніж раніше.

Що найбільше тішило мене в цю хвилину, це бойовий запал людей. Поразка не зламала їх духу. Палали бажанням боротьби й помсти. Я пізнавав по цьому природжених воїнів, звиклих до війни.

ЗАПАХ ПОРОХУ І КРОВІ

Підійшовши до моря, ми перебралися на другий бік галявини і краєм її обережно посувалися до місця, де були іспанці, які так успішно обстріляли нас. Але ми вже не застали їх там. У гущавині не було нікого.

— Куди ж би вони могли піти? — нахмурився Арнак.

— Не маю поняття! — буркнув я. Потім покликав до себе негра Мігуеля.

— Ти добре знаєш, як нам пройти до вашого табору? — допитувався я у нього.

— Знаю.

— Але так, щоб по дорозі не зустрітися з іспанцями. Мігуель розмірковував. Я підказав йому:

— А якби прокрастися кущами близько до моря?

— Цей шлях, мабуть, найбезпечніший! — визнав Мігуель.

Ми знову попрямували до узбережжя. Для більшої бойової готовності я доручив двом загонам підкрадатися на відстані кількох десятків кроків один від одного, в той час як третій загін повинен був іти трохи позаду, як резерв.

Незабаром права колона, з якою був і я, натрапила на труп, який лежав серед кущів. Умовним знаком — трикратним сичанням — ми зупинили всі загони. Коли з-за хмар виглянув місяць, ми впізнали негритянку, мабуть, загризену собаками і на додаток порізану чимсь гострим. Поблизу лежали трупи трьох дітей, так само по-звірячому знівечені.

Я здригнувся. Зміг промовити на це тільки одне слово:

— Звірюки!

Поспішно хоронячи в землі забитих, ми всі думали про одне: така доля спіткала б і нас, якби іспанцям вдалося перемогти.

Від галявини до табору було ще добрих півмилі. Ми пройшли вже більше ніж половину цієї відстані, коли побачили попереду якийсь підозрілий рух. Дотримуючись тиші, кілька іспанців ішли в тому самому напрямку, що й ми. Місяць усе ще світив, і їх постаті за якихось сто кроків од нас було добре видно.

— Доженімо їх! — загорівся Вагура.

— Ми дуже близько від табору, — відповів я.

— Швидко їх переб'ємо! Біжім!

— Ні, Вагура! Боротьба в цих умовах не може обійтись без шуму.

— З шумом чи без шуму, а легко з ними справимось!

— Поблизу можуть бути інші, які нападуть на нас із тилу! Не можна!

— Можна!

Певно, жахливий вигляд трупів негритянки і дітей так вразив хлопця, що він не володів собою, бо не хотів слухати. Замішання, яке викликав Вагура, вчасно помітив Манаурі; підійшовши до нас, він довідався, про що йдеться. На щастя, вождь міцно тримав у руках своїх людей. Сказав на вухо Вагурі декілька переконливих слів, і хлопець, не заперечуючи, трошки засоромлений, уступив.

Тимчасом іспанці зникли з очей. Побоюючись якоїсь засідки, я послав за ними двох розвідників, а ми всі пішли далі, трохи іншим, ніж до цього часу, шляхом, ближче до узбережжя. Так ми були повністю прикриті з боку моря, а спереду, з правого боку і ззаду нас захищали патрулі.

Коли я глянув позад себе на схід, небо там уже посіріло, провіщаючи близький світанок, хоча на острові стояла ще густа ніч. Раптом я зрозумів, що протягом наступної години обов'язково мусить вирішитись наша доля і що за кільканадцять чи кількадесят хвилин настане вирішальний бій. Повітря було тихе, без вітру, і хвилі ледве плескались об берег, а місяць, який перейшов уже на захід, посилав на землю скісне проміння.

Якийсь темний предмет на морі впав нам в очі. То не далі, ніж за два-три мушкетних постріли від берега, стояла перед нами на якорі шхуна.

— Стоїть якраз навпроти табору, — буркнув Мігуель. Уже чути було невиразні голоси, які долинали від табору попереду нас.

— Мені здається, — сказав я до негра, — що іспанці розташувалися в тому ж самому місці, що й ви.

— Так! — підтвердив Мігуель.

Незважаючи на напруження, я усміхнувся задоволено. Розсудливість, завдяки якій ми трималися в укритті, давала свої наслідки: ворог усе ще не знав, з ким він має на острові справу, поводився вільно, ніби на звичайному привалі.

Хоча час і підганяв нас і зорі вже блідли на небі, не можна було нам проминути нічого, що б забезпечувало бажаний поворот справи. Насамперед треба було докладно розвідати обстановку, тому, відклавши рушниці, ми вп'ятьох пішли на розвідку: Манаурі, Арнак, Вагура, Мігуель і я.

Місцевість тут теж заросла колючими кущами, але вони рідшали в міру того, як ми підходили до табору. Грунт ставав кам'янистим, і чим ближче до моря, тим дрібнішою була рослинність, яка здіймалася серед численних великих каменів. Тут не було навіть кокосових пальм, невід'ємних прикрас узбережжя в будь-якому іншому місці острова.

На відкритому місці стояв табір Матео. Тут ще виднілися рештки трьох куренів, які збудували негри і які були зруйновані внаслідок подій останньої ночі.

Прикриття не було, і нам не вдалося підійти ближче, ніж на сто кроків. Загін іспанців, який кілька хвилин тому ішов перед нами, саме повернув до табору, й іспанці з помітним збудженням розповідали про те, що вони пережили, кільком своїм товаришам, які вже були тут. Біля розпаленого вогнища готували якусь страву.

— Скільки їх? Лічімо! — обізвався я.

Рахував кожен з нас. Було їх одинадцять або дванадцять.

— То, мабуть, усі! — сказав я. — Четверо загинули, отже, разом шістнадцять. Приблизно стільки ж ми бачили на шхуні.

— А чи не залишили вони вартових на судні? — втрутився Вагура.

— Мабуть, ні. Тим більше можна припускати, що в цю хвилину ноші всі тут перед нами. Більше, напевно, їх нема!