Острів Робінзона - Фидлер Аркадий - Страница 38

— До чого ти ведеш, Матео?

— А ось до чого. Зараз-то він, може, й добрий. Але якщо ми зустрінемося з іспанцями — а це може незабаром бути, і, можливо, дійде навіть до боротьби з ними, — то чи не згадає тоді цей англієць, що він — біла людина, і чи не зрадить в останню мить усіх нас, щоб урятувати свою шкуру? Чи не купить він свого життя ціною нашого?

Запанувала глибока тиша. Слова Матео справили глибоке враження. В них була страшенна сила, яка немовби зачарувала слухачів і цим підкоряла їх. Матео був людиною міцною не тільки фізично, але, однаковою мірою, і розумово. Думки його були чіткі і логічні, не можна було не визнати їх слушності, якщо — і тут Матео помилявся — якщо б я мав слабку і непостійну вдачу. В цьому Матео був несправедливий.

На допомогу мені поспішив Арнак. Нагадав, що ми вже двічі стикалися з іспанцями — раз, коли біля узбережжя з'явилося судно і його легко можна було привабити вогнем, і вдруге — коли на острів висадились іспанці з палаючого корабля, — і я завжди поводився як щирий друг індійців і ворог іспанців.

— Підозрівати, — закінчив Арнак, — підозрівати цього чоловіка в тому, що він непостійний і має низький характер, прямо смішно!

— Події, про які ти говориш, — відповів Матео, — нічого ще не доводять: білий міг поводитись і так і сяк. Тоді він не був притиснутий до стіни і нічого не втрачав. Але коли до горлянки йому приставлять ніж, коли він зможе зрадою купити власне життя…

Не закінчив, хай слухачі самі догадаються, що потім буде.

Упертість і підозріливість Матео морозили душі стурбованих утікачів. То були зловісні слова, тим більш гнітючі, що здавалися правдоподібними.

Після довгої хвилюючої мовчанки, Манаурі одізвався до Матео:

— То що ти радиш робити? Є в тебе якась добра рада?

— Є!

Всі напружено дивилися на негра. Він дивився на мене злим, холодним поглядом. Такі холодні і примружені очі мають хижі звірі, коли готуються стрибнути на свою жертву. Я мимоволі доторкнувся до рушниці, щоб переконатися, чи висить вона на плечі.

— Чесний він чи нечесний, — заревів Матео, — злий чи добрий, це зараз неважливо. Зате саме його існування становить для нас велику загрозу. Ми були б у безпеці лише тоді, коли б він не жив!

Як тільки Арнакові і Вагурі переклали ці слова, хлопці суворим окриком виразили своє обурення і схопилися за рушниці. В нічній тиші, яка на мить настала, почулося клацання зведених курків.

— Спокійніше, хлопчики, спокійніше! — застерігаюче кинув їм Матео. — Я ще не закінчив… Знаю, що до білого у вас якась незвичайна симпатія. Знаю, що він обманув цих двох хлопчаків, а також і вас, дорослих, дивно обплутав. Отже, не вимагаю його смерті! Нехай живе! Але вимагаю іншого. Щоб не міг нам нашкодити, держатимемо його зв'язаним доти, доки будемо на острові. Звільнимо його тоді, коли залишимо острів. Хай собі тут живе!

— Ні! — заперечив раптом Арнак. — Цього не буде! Ви його не зв'яжете! І не залишиться він тут, а поїде з нами на материк.

— Мовчи, молокососе! — крикнув на нього велетень. — Тебе ніхто не питає!

Вагура прискочив на допомогу другові.

— Він не дасться! — заверещав, розгніваний. — У нього є зброя! У нас є багато зброї!

Матео знизав плечима і видихнув легковажно:

— То добре, що є! Нам пригодиться його зброя! Знову запало мовчання. Негр окинув індійських старшин нетерпеливим поглядом і сказав їм з докором:

— Хлопчаки язиком мелють, мов помелом, і пишаються, наче старі, а старі забули про язика в роті і мовчать!

— Мучиш ти нас! — з прикрістю в голосі сказав Манаурі.

— Я мучу?! Це він вас мучить своєю присутністю, а не я!

— Завдаєш нам клопоту…

— Може, й так! Але треба на щось зважитись! Я ясно висловив свою думку. Викладіть і ви свою!

— Зажди…

Так як стояли, індійці провели на місці коротеньку нараду. Майже кожен висловлювався. Говорили по-аравакськи, я нічого не розумів, але помітив, що одні немовби твердо стояли за мене, інші вагалися.

Та до чого б вони не прийшли, а становище моє було дуже непевне. Ми стояли недалеко від вогнища, але дров у нього вже давненько не підкладали, і полум'я трохи пригасло. Судорожно стискаючи рушницю, я непомітно роздивлявся, куди б його стрибнути в момент небезпеки. Напрям до струмка здався мені найбільш підхожим, бо людей там було мало і за кільканадцять стрибків я вже зник би в густій темряві.

На щастя, до цього не дійшло. Індійці висловились на мою користь. Матео, кусаючи губи і ледве стримуючи своє обурення, вислухав до кінця пояснення, які давав йому Манаурі. Потім крикнув на весь голос:

— Чи ви знаєте, що це означає? Це означає…

— Це означає, — перебив тими ж словами індієць, — що у нас є союзник, який при втечі дуже багато допоможе нам своїм досвідом і своєю зброєю, а її у нього багато.

— Ні, Манаурі! Це означає, що я на таке не згоден! Я не довіряю білій людині! Я не буду з нею разом! Я і мої люди!

— А що ж ти в дідька зробиш? Чи ти хочеш сіяти незгоду і погубити всіх нас у міжусобних чварах?

— Якщо ви не зміните свого рішення, то я з своїми людьми одійду від вас, ми підемо самі. Нічого про вас не хочу й чути!

— Відділишся?

— Так, відділюсь!

— Ти, певно, жартуєш, Матео?

Ні. Матео не жартував. Уперся, всі звернення до розуму були безрезультатні. Незабаром мав настати ранок. На світанку групи мали намір розділитись.

Я одізвав убік Манаурі і порадив, щоб він розмістив свій загін поблизу печери, де, враховуючи легкий доступ до Озера Достатку, неважко було добути їжу.

— А Матео куди збирається йти? — спитав я.

— Не знаю. Він сам, мабуть, ще не знає.

— Може б, він пішов на західний берег острова, бо моя печера лежить на сході. Так ми не стоятимемо один одному на дорозі, і кожному легше буде знайти в своєму районі їжу.

— А на заході достатньо їжі?

— О, достатньо! Рослинність там в основному та ж сама, що й тут, а тварин, мабуть, більше, бо ми там не полювали. До того ж на південно-західному виступі острова годується безліч морських черепах, які для Матео і для нас будуть у ці дні основним продовольством.

— Побачу, що скаже на це Матео. Поговорю з ним… Матео погодився — він хотів бути якнайдалі від мене.

Майна, яке треба було ділити, втікачі мали небагато; найважливіше з нього — три човни, один більший і два трохи менших розмірів. Через ті човни виникла сварка. Група Манаурі була значно більша, тому що складалась з двадцяти двох індійців, серед яких були жінки і діти, в той час коли Матео мав лише п'ятнадцять чоловік. Але, незважаючи на це, він вимагав для себе двох човнів, посилаючись на те, що в його групі більше жінок і дітей, ніж у Манаурі.

— Яка різниця? — сказав індієць. — У вас три жінки, у нас дві. У вас четверо дітей, а в нас троє. А жінки й діти займають у човнах менше місця, ніж чоловіки!

— Мені це байдуже. Нам потрібно два човни! Матео, лютий на індійця за те, що той не піддався йому при розв'язанні питання про білу людину, не хотів нічого бачити й чути. Його впертості не можна було зламати. Щоб утихомирити сварку і взагалі покласти кінець чварам, я шепнув індійцеві, щоб він поступився.

— У нас два плоти. Якось обійдемось! — пояснив я. — Тепер, коли гребців у нас досить, дамо собі раду!

Манаурі погодився віддати два човни з тією умовою, що він візьме собі найбільшу шлюпку, на що згодився й Матео. Велетень був задоволений, що воля його здійснилася.

Небо на сході зблідло, провіщаючи кінець ночі. Я послав Вагуру на другий берег струмка, щоб він приніс мені легку рушницю, залишену там під пальмою.

В той час, коли люди в таборі збирали свої убогі пожитки, Манаурі, Матео, Арнак і я стояли біля вогнища. Уже хотіли розійтись, але я попросив усіх лишитися ще на хвилинку. Я знав природу острова, знав усі можливості добувати їжу, і тому мої думки були зайняті питанням, як тут може прохарчуватись така велика кількість людей — сорок один чоловік.

— Дичини тут не так багато, щоб її вистачило для харчування, — повідомив я. — Необхідно збирати плоди, дикі овочі, коріння…