Острів Робінзона - Фидлер Аркадий - Страница 37

Коли він закінчив, знов одізвався Арнак; тепер він говорив, мабуть, про мене; індійці охоче слухали його, але серед негрів, коли Манаурі переклав їм, піднялося неприхильне бурчання. Виступив негр-велетень і страшно лаявся. Індійці перебивали його, заперечували. Зчинився страшний гармидер, аж доки Манаурі не звернувся голосно і розсудливо до тих, що посварилися, і втихомирив бурю. Дійшли до якоїсь згоди, напруження помітно спало, і Арнак попрямував у мою сторону, голосними вигуками запитуючи, де я.

Я одізвався. Підійшовши до мене, він коротко пояснив становище:

— Все гаразд, Яне!

— Як? — здивувався я. — А сварка?

— Індійці вірять тобі, і всі на твоєму боці. Негри, власне кажучи, теж, тільки…

— Тільки що?

— Бояться всіх білих. Але ми їх переконали.

— Це певно?

— Мабуть, так.

— А чого вся ця група сюди припливла? Що каже Манаурі?

— На півночі то справді острів Маргарита, ми не помилилися. Негри й індійці там у страшній неволі. Останнім часом були заколоти. Невільники повстали проти іспанців. Але програли. Рабовласники безжально карають їх, багатьох убивають. Цим людям вдалося захопити три човни, і вночі вони відплили. Через два дні добралися до нашого острова.

— І що збираються робити далі?

— Втекти на материк, але спочатку тільки відпочити і добути харчів. У них мало їжі…

— То будуть тут щонайменше кілька днів?

— Авжеж.

— І не бояться погоні?

— Є різні думки. Вони втекли вночі, ніхто їх не бачив. До того часу погоні не помітили. Сподіваються, що так буде й далі і вони цілі допливуть до материка.

— А чи знають вони про течію?

— Ми про це не говорили.

Не бажаючи створити враження смішного вояки, який ходить з двома рушницями, я взяв з собою лише одну, перевісивши її через плече, а другу залишив, приставивши до кокосової пальми. Ніхто цього не помітив: над струмком стояла густа темрява. Я перебрів через воду, яка досягала тут до литок, і пішов прямо до вогнища, біля якого стояли старшини.

— Buena noche! Доброго вечора! — привітав мене Манаурі.

— Buena noche! — відповів я і, підійшовши, подав йому руку.

Ми міцно потиснули один одному руки. Це був чоловік близько сорока років, із спокійним, розумним виразом обличчя, яке одразу викликало довір'я. На його посмішку я теж відповів посмішкою.

Навколо вогнища стояло кілька чоловіків індійців і негрів. Я по черзі підходив до кожного з них і вітався, подаючи руку. Великий негр, що стояв трохи осторонь, хотів нишком відійти, але я поспішив до нього і, простягуючи руку, сказав:

— Buena noche, amigo!

Всі дивилися на нас, і йому було незручно не подати мені руки. Ледве доторкнувся. Дивився при цьому вниз, на землю, і виглядав, як та надута сова. На його обличчі був вираз неабиякої прозорливості, якоїсь визивної гордості і разом з тим дикого завзяття. Коли б не похмурість, то в його рисах можна було б помітити щось привабливе. Здивований, я відзначив, що велетень порівняно молодий — йому було щонайбільше років двадцять п'ять, отже, був трохи молодший від мене.

— Amigos! — одізвався я до присутніх і зразу ж перейшов на англійську мову. — Amigos! Як людина, що потерпіла аварію корабля і з минулого року живе на цьому острові, я сердечно вітаю вас. Запевняю, що допоможу вам усім, чим тільки зможу, щоб ви знову були зовсім вільні…

Ця промова до всіх присутніх у таборі завдавала неабиякого клопоту, бо спочатку Арнак перекладав мою англійську мову на аравакську, а Манаурі потім — з аравакської на іспанську. Шлях, отже, не прямий, але вів до мети.

Слухаючи мої слова, індійці не приховували своєї радості, Манаурі ж висловив мені подяку і заявив, що добиватимемось цієї волі, — адже, як сказав йому Арнак, я теж думаю добратися до материка, а оскільки я людина досвідчена і знаю острів, то вони охоче прислухатимуться до моїх вказівок та порад.

Тоді вперед вискочив негр-велетень. Він аж трусився весь, очі його метали блискавки гніву.

— Люди! — вигукнув він. — Невже ви втратили розум?! Хіба не бачите, що це білий? Чи ж був коли-небудь білий вам другом?

— Заспокойся, Матео! — лагідним голосом стримував його Манаурі.

— Невже у вас така коротка пам'ять, курячі ви голови? — сердився невгамовним негр. — Чи ви вже забули ті кривди, яких зазнали від цих звірів у білій шкурі? Хто нам на все життя випалив на щоках клеймо рабів?.. Хто нам аж до кісток пошматував спини?.. І ви хочете йому довіритись?.. Ви, дурні, ще й вождем його обираєте?

— Тільки на острові! — обізвався один з індійців.

— Він не такий, як ті! — запевнив Манаурі.

— Чому не такий? Сам потрапив у біду, тому й підлещується. А нехай тільки вибереться звідси!.. Звідки ти знаєш, що він не такий, як ті?

— Арнак говорив.

— Арнак! Арнак! А може, Арнак — то пес, що їсть з панської руки, що своїх братів розірве, аби підлизатися до пана? Хіба мало таких прислужників? Звідки ви знаєте, що Арнак не такий?

— Знаємо Арнака…

— Знаєте, яким він був давно! Неволя змінює людей!

— Неволя, як я переконався, загартувала його.

— Він не такий! Він не такий! — гнівно глумливим голосом пирхав Матео (так звали негра), цідячи крізь зуби слова, які сказав раніше Манаурі. — Чому не такий? Хіба він не був на піратському кораблі? Був, сам Арнак про це проговорився. А хіба не нападають піратські кораблі на мирні села, хіба не хапають індійців у неволю? Чого ти був на піратському кораблі, скажи нам, ти?!

Він втупив у мене палаючий погляд і чекав, мов невблаганний суддя. Коли його запитання, перекладене з іспанської мови на аравакську, а потім — на англійську, дійшло до мене, я просто відповів: — Змушений був.

— Змушений був? Хіба ти був невільником?

— Майже невільником. Я тікав од посіпак, так само, як тікаєте зараз ви. І в мене не було іншого виходу, крім піратського корабля.

— Як це так? Хіба є білі раби? Вперше чую.

— Він англієць, а не іспанець! Не забувай цього! — вставив, пояснюючи, Манаурі. — У іспанців немає білих невільників, а в англійців, наскільки я знаю, є. Це правда?

То було питання до мене, і я відповів, що правда.

— І вони працюють на плантаціях, так само, як інші раби? — пирхнув з недовір'ям Матео.

— Працюють так само цілими роками, аж поки не викуплять себе.

— Все це мені здається дуже дивним!.. Я знаю, що англійці не кращі, ніж іспанці. На острові Ямайка вони винищили індійців і привезли тисячі рабів-негрів. Катують їх так само, як іспанці. Але про білих рабів я не чув… А ти був таким рабом, чи що?

Глумливий, погордливий тон його почав нервувати мене. Збуджував у мені почуття опору. Я міг відповісти, що був невільником, і одразу залагодити справу. Але мені не хотілося принижуватись до брехні, хоча б навіть і незначної, перед цією зарозумілою людиною.

— Таким рабом я не був! — відповів я.

— Чуєте, він признається? — тріумфуючи крикнув Матео до індійців.

— Але мене переслідували, — додав я збудженим, гнівним голосом, — і я мусив тікати на піратський корабель.

— І ти хочеш, щоб ми цьому вірили? — в'їдливо засміявся велетень.

— Так, хочу! Бо я сам чесна людина і вас вважаю за чесних!

Матео змінився на обличчі, став поважніший. Довгий час зважував щось у думках, задивившись на полум'я багаття. Потім підвів очі, сповнені глибокого суму, і сказав, звертаючись до індійців:

— Досі між нами була згода, спільна недоля єднала кас. Ми разом вирвалися з неволі і перепливли на цей острів. Тут на дорозі нам стала велика небезпека — з'явилася біла людина. Білі завжди були нашими ворогами. Ви кажете, що ця біла людина — виняток, що це наш друг…

— Матео! — умовляючи, перебив його Манаурі. — Це справді наш друг, повір мені!

— Як же я можу тобі вірити, коли ти знаєш його так мало? Подумай, друже!

— Повинен вірити!

— Не можу вірити, бо йдеться тут про надзвичайно важливі речі, про долю всіх нас… Але почекайте! Справа тут в чомусь іншому. Припустимо, що ти маєш рацію, Манаурі, що це порядна людина. Він англієць, так же? Пам'ятайте, що острови, які нас оточують, і материк, до якого ми добираємось, і все море навколо належить не англійцям, а іспанцям, ворогам Англії. Якби англієць потрапив тут у лапи іспанців, то його чекала б така сама, а то — хто знає! — може, й гірша доля, ніж нас.