Бумеранг не повертається - Михайлов Віктор Семенович - Страница 17

Дивлячись на вогонь, Машенька думала: сосна, згоряючи, віддає тепло, одержане під сонця. А я тепло своє віддам тобі, мій дорогий, мій коханий. Насилу підвівши погляд під вогню, вона розглядала Патріка.

У кімнаті посутеніло. На відливаючому бронзою кучерявому волоссі Патріка грали відблиски полум’я.

Машенька в думках повертається до самої себе, але не відчуває жалю. Пора її юності минула; інші шляхи — інші дороги. Вона не відчуває страху за своє майбутнє, і лише майбутня розмова з батьком торкає серце холодком.

З батьком вона зникла ділитися всім, і добрим і поганим. Андрієві Дмитровичу завжди вдавалося якимось безпомилковим почуттям залишатися на рівні її найрізноманітніших інтересів. Вона могла поділитися з батьком, як з найкращим другом, потаємними думками, не боячись, що він її не зрозуміє або, ще гірше, — осміє. Батько завжди був близький до ходу її думок і разом з нею розбирався в тому, що її хвилювало. Чому ж вона не сказала про Патріка? Чому? Так і не діставши відповіді на це запитання, вона все ж зрозуміла — розмову з батьком відкладати далі не можна.

Наче відгадуючи її думки, Роггльс обережно сказав:

— Машенько, може тобі важко, і з Андрієм Дмитровичем мені слід поговорити самому?

Співчуття Патріка її зачепило. Не дивлячись на нього, Маша відповіла:

— Я не ображаюся, Пат, і розумію, — тобі стало шкода мене, і ти хочеш полегшити мені це завдання. Мабуть, так буває в житті — якось, побачивши людину слабкою, втрачають назавжди віру в її духовні сили. Дякую, Піїт, з батьком я поговорю сама.

Машенька рішуче підвелася з дивана. І хоч дров у грубі було цілком достатньо, Патрік сказав:

— Я, Машенько, принесу дров, — і вийшов з кімнати.

Коли через деякий час він повернувся з невеликим оберемком дров, Машенька, сувора й підтягнута, сиділа в кріслі. Вкладаючи дрова у грубу, він став біля Машеньки навколішки. Вона притягнула до себе голову Патріка і, заплющивши очі, поцілувала його в губи, які ще зберегли запах морозної свіжості, гіркуватого димку бересту і якихось ледве вловимих тонких і невідомих духів.

16

СМЕРТЬ ГОНЗАЛЕСА

Рано-вранці Нікітін і Гаєв виїхали за накресленим маршрутом на розшуки машини «Олімпія».

Розшук на путівцях не дав ніяких наслідків. Минулої ночі випав сніжок, вчора опівдні потеплішало, по свіжому насту пройшло кілька вантажних машин і десятки санних упряжок. Чи сніг і нові сліди забили стару колію «Олімпії», чи, може, кружляли вони навколо, а на слід так і не натрапили.

До Апрелівки було сім кілометрів, до Москви тридцять з гаком. Вирішили повернути на Апрелівку і зв’язатися телефоном з полковником Каширіним.

Не доїжджаючи до Апрелівки, Нікітін зупинив машину, зійшов на шосе і пішов узбіччям — він називав такі прогулянки «дорогою роздумів». Знаючи, що в Нікітіна стало звичкою так обмірковувати і вирішувати складні питання оперативної роботи, Гаєв терпеливо чекав його в машині.

Справді, незабаром майор повернувся до машини і сказав водієві:

— У тебе, Доронін, ноги не заклякли за баранкою?

— Добре, товаришу майор, піду розімнусь, — розуміюче відповів шофер і зник у підліску біля шосе.

— Випала ланка, — почав Нікітін, звертаючись до Гаєва. — Версія побудована, а ціла ланка випала! Де водій «Олімпії» взяв оцей трофейний мотлох?

— Точніше кажучи, Степане Федоровичу, з нашої версії випала не одна ланка, а кілька, — зауважив Гаєв.

— Наприклад?

— Ми не знаємо, куди водій одвіз Гонзалеса, не знаємо, чому він повернувся сам, без комерсанта, і, зрештою, не знаємо, чи взагалі був у машині Гонзалес або хтось інший.

— За те, що в машині був Гонзалес, говорить ряд фактів: у кинутій машині ми знайшли сигарету «Фатум». Ці ж сигарети знайдено під час опису особистих речей комерсанта…

— Пробач, Степане Федоровичу, — перебив його Гаєв, — але деяке відношення до сигарет «Фатум»: має і Уільям Едмонсон. Пригадай випадок у Великому театрі, візит журналіста до Гонзалеса за посилкою, потім його чотириденну відсутність, масну пляму на пальті, запах бензину…

— Для криміналіста цих доказів було б досить. Але мені здається, що історія Гонзалеса має політичну підкладку, а в таких питаннях «лицарі плаща і кинджала» обережні, вони не залишатимуть грубих доказів, вартих хіба що початкуючого карного злочинця. Крім того, ми не знаємо головного — що трапилося з молодшим компаньйоном фірми Гондурас Фрут компані. Ми ось з тобою шукаємо сліди машини, припускаючи, що це має якесь відношення до Гонзалеса. А може він уже повернувся з «полювання» до готелю і обурюється нашим втручанням в його особисті справи. І все ж таки я певен, що комерсант Мехія Гонзалес був у цій машині з іншої, переконливішої причини: ми знаємо, що комерсант виїхав Київським шляхом і що машину «Олімпія», замітаючи сліди, водій перегнав з Київського шосе на Звенигородське. Я твердо дотримуюсь цієї версії. От якби вдалося з’ясувати, де водій узяв цю машину, ми б значно просунулися вперед. Як ти думаєш, га?

— Я думаю, що всі машини іноземних марок, у тому числі й трофейні, оформлялися в ДАІ[8]і тільки після довідки про сплату мита. Безумовно, ця «Олімпія» змінила вже чимало господарів, але… Підвези мене до електрички, я поїду в Москву, пораджуся з товаришами з ДАІ. Думаю, вони мені підкажуть, де треба шукати господаря.

— Добре, — погодився Нікітін і посигналив шоферові.

Висадивши капітана Гаєва біля платформи електричної залізниці, Нікітін заїхав на Апрелівський завод грампластинок і з кабінету комерційного директора зв’язався з Москвою.

Черговий повідомив, що полковника Каширіна немає, а біля залізничного переїзду в Апрелівці його, Нікітіна, чекає співробітник райвідділу.

Розуміючи, що за час його відсутності сталися якісь важливі події, він подякував секретареві за надану можливість поговорити по телефону і поспішив до машини.

Біля шлагбаума, у будці переїзного сторожа, Нікітіна чекав молодший лейтенант з райвідділу.

— Наказано, товаришу майор, доставити вас у Глухівський ліс. Без провідника ви не доберетесь, — доповів молодший лейтенант і зайняв місце поруч з шофером. Вказавши напрямок, він обернувся до Нікітіна і додав — Товаришу майор, до темряви залишилася година сорок хвилин, а попереду п’ятдесят кілометрів по шосе і п’ятнадцять поганим путівцем…

— Розумію, — перебив його Нікітін і наказав: — Доронін, з вітерцем!

У гаражі Мишу Дороніна звали «Вітерець» не тому, що він був легковажною людиною, а тому, що любив їздити «з вітерцем», кілометрів вісімдесят на годину, а то й більше. «Вітерець» дав газу, і стріла спідометра, підскочивши до цифри шістдесят, почала швидко забирати вправо. Сімдесят… Вісімдесят… Дев’яносто…

Хвилин через тридцять такої їзди молодший лейтенант попередив водія:

— Зменшити газ, скоро поворот на путівець.

Доронін зменшив швидкість. Минувши невелике селище, звернули праворуч, за городи. Тут кілька кілометрів було відносно непоганої, наїждженої дороги, потім в’їхали в глухий, старий змішаний ліс. Їх оточили сосни і ялинки під великими шапками снігу, білі берези у виблискуючому вбранні. Вузьку дорогу перетинали кореневища, вибоїни, ярки. Численні свіжі сліди автомобілів свідчили, що в цьому напрямку перед ними проїхало кілька машин різних марок.

Насилу подолавши на перших швидкостях близько десяти кілометрів, вони вибралися на невелику галявину. Тут дорога йшла по обидва боки молодого ялинника. Свіжі сліди обгинали підлісок праворуч, і лише ледве помітний, наполовину запорошений снігом слід було видно на лівому об’їзді.

Зупинивши машину, Нікітін вийшов на дорогу, пройшов до лівого об’їзду і нахилився над слідом. Кілька днів тому, до снігопаду, тут проїхала машина. Відбиток знайомого ланцюга свідчив про те, що це була «Олімпія», слід якої він безрезультатно розшукував разом з Гаєвим.

Наспівуючи той самий марш, Нікітін сів у машину. Молодший лейтенант не мав тонкого слуху, тому маршова мелодія його не турбувала.