Вулиця Без світання - Усиченко Юрій Іванович - Страница 40

Павлюк знизав плечем. Розповідь здавалася правдоподібною.

— А потім?

— У Кленові є жінка, яка за добрі гроші дала мені притулок, поки рана трохи затягнулась. Я знав, що залишатися в Кленові — значить загинути. Згадав про Енськ: більше їхати нікуди. Добирався сюди кружним шляхом, з трьома пересадками.

«Треба тримати його під наглядом, увесь час при собі, — думав Павлюк. — Зараз відпускати не можна, потім побачу, що робити далі».

— Ходімо, — сказав уголос. — Я ще раз переконуюсь, що на вас можна покластися.

«Покінчу з ним у самий останній момент, коли ніякі пакети з викриттям уже не будуть для мене страшні…» Тимошков зустрів Дем'янка з переляком і злістю.

— Ви збожеволіли! — накинувся Тимошков на спільника. — Чого це ви приводите сюди сторонніх людей?

— Він не сторонній, — огризнувся Павлюк, — Це мій помічник із Кленова.

У глибині душі Павлюк думав те саме, що й Тимошков: вести сюди Дем'янка не слід було. Але що він мав робити?

— Помічник, — в'їдливо просичав Тимошков. — Може, ви сюди ще й особисту секретарку приведете?

— Облиште, — спокійно відповів Павлюк. — Зараз не час для сварок. Невже ви думаєте, що я своєю головою дорожу менше, ніж ви своєю?

Хоч-не-хоч Тимошкову довелося замовкнути.

Існування цих трьох, таких різних людей, було нестерпно тяжким. Цілісінькі дні сиділи в брудній норі, серед руїн. По блясі, що затуляла спуск у підвал, лопотів холодний осінній дощ. У підвалі було страшенно вогко, а запалювати вогонь, поки не стемніє, Тимошков не дозволяв. Страх усе більше проймав його свідомість. Іноді здавалося, що він божеволіє. Зарослий попелясто-сивою щетиною, з каламутним, застиглим поглядом, Тимошков цілу добу міг сидіти мовчки, прислухаючись до посвисту вітру серед руїн, тримаючи пістолет напоготові.

Черв'як зневіри почав гризти і Павлюка. Тупий, бичачий спокій, вироблений внаслідок багатолітньої звички до небезпеки, почав зраджувати його. Виходячи разом з Дем'янком по продукти, він щоразу купував горілку. Пити відразу багато боявся, щоб не сп'яніти, не втратити розуму й сили. Горілку вживав невеликими порціями протягом дня. Від повсякденного пияцтва обличчя його набрякло, вузькі очі перетворилися на дві щілинки. Він теж страшенно боявся арешту, хоч не виявляв страху так відкрито, як Тимошков. Коли один з них лягав спати, другий у цей час чатував, уважно прислухаючись до найменшого підозрілого шуму. В разі небезпеки злочинці могли негайно скористатися одною з лазівок, підготовленою Тимошковим спеціально для втечі.

Дем'янко під час короткого побачення з Грицаєм мав повну підставу доповісти, що злочинці продумали все, зненацька арештувати їх просто неможливо.

Лежачи без сну осінніми ночами, прислухаючись, як тарабанить дощ по блясі, Дем'янко згадував усе пережите з того часу, як він вийшов з госпіталю і з'явився в кабінет до полковника Грицая. Часто думав про Богданну. Вона знову жила у матері, сподівалася, що Дем'янко незабаром повернеться в маленьку квартирку, повернеться не пожильцем, а членом сім'ї — чоловіком, «Бережи себе, — сказала дівчина, коли вони розлучалися. — Бережи себе…» Молодий чоловік усміхнувся. Що ж, він береже себе… як може…

Згадував про своє злиденне дитинство, голодну батрацьку юність, безнадійні блукання безробітного в капіталістичному Кленові. Щоб усе це повернулося, щоб Дем'янко й такі, як він, знову стали безсловесним «бидлом», стараються Тимошков і Павлюк, старались Іваньо й вовки в людській подобі з «бойовки» Довгого.

В думах і спогадах минала ніч, засинав він під ранок, а наступний день знову починався хрипким кашлем Тимошкова, похмільним басом Павлюка.

Ні Тимошков, ні Павлюк не довіряли йому. І Дем'янко відчував це. Коли б не попередження про пакет, Павлюк давним-давно прикінчив би свого «помічника». Тільки ця обережність рятувала йому життя. Але до якого часу?.. Молодий чоловік не знав і не міг знати. Він жив, як на лезі ножа, щодня, щогодини, щохвилини рискуючи собою.

Правда, останнім часом Павлюк почав відпускати в місто його самого, але Дем'янко догадувався для чого: щоб без перешкоди поговорити з Тимошковим. Тим часом довідатися, де сховано документ, Дем'янкові так досі і не пощастило. А запитувати він не хотів, боячись виказати себе.

Усе на світі має кінець. Настав кінець і їх томливому чеканню.

Одного разу Дем'янко, повертаючись з чергової експедиції в місто, ще на східцях у підвал крикнув:

— Прибув!

— Хто прибув, чого ви горлаєте? — напустився на нього Тимошков.

— Пароплав прибув — «Генерал Грант».

Пом'яте обличчя Тимошкова поступово почало вкриватися багровими плямами.

— Ви самі бачили?

— Сам.

— А в якій частині порту? — спитав Павлюк.

— Під Приморським бульваром, поряд з вугільного гаванню.

Павлюк підвівся:

— Піду подивлюсь.

— Ви мені не довіряєте? — Дем'янко вдав, ніби образився.

— Я й собі не завжди довіряю, — знизав плечем Павлюк. — Чому ж ви хочете, щоб я довіряв вам?

Години через дві повернувся.

— Так, «Генерал Грант», — відповів на запитливий погляд Тимошкова. — Сьогодні вночі спробуємо щастя… Витягайте підводні костюми.

Тимошков приніс чемодан, розкрив. У ньому лежали один на одному два акваланги.

— Нас троє, але коли Тимошков добереться до пароплава, я повернуся з його костюмом до вас. Вам доведеться почекати не більш як десять хвилин, — пояснив Павлюк Дем'янкові, який з цікавістю розглядав апарати.

Невідомо, повірив йому Дем'янко чи ні, але заперечувати не став.

— Зробимо так, — вів далі Павлюк. — Розвантажуватимуть пароплав удень і вночі. Простір навколо нього буде добре освітлений. Сусідній причал метрів за п'ятдесят, я добре розглядів його згори, з Приморського бульвару. Він завалений колодами, між якими є вузький прохід до води. Переберемося туди — з того боку найлегше підплисти до пароплава. Вийдемо з таким розрахунком, щоб потрапити в порт годині о четвертій — це найтемніша пора…

Ні Дем'янко, ні Тимошков не заперечували.

— Піду куплю горілки, — сказав молодий чоловік.

— Ідіть, — підтримав Павлюк. — Треба буде випити перед зануренням. Вода в морі тепер холодна.

— Безглузда ідея це підводне плавання, — буркотів Тимошков. — Невже не можна було придумати щось простіше?

— Що саме? — відповів Павлюк запитанням на запитання. — Придумайте, як інакше потрапити на пароплав? Може, піднятися трапом як почесні гості?

Дем'янко саме виходив з підвалу і тому не чув відповіді Тимошкова.

— Невже ви справді збираєтесь повертатися за цим молокососом? — спитав Тимошков.

Павлюк знизав плечем:

— Не будемо передчасно сушити цим голови. Побачимо.

Коли Дем'янко, повідомивши Грицая про плани злочинців, повернувся, Павлюк і Тимошков мирно розмовляли між собою. Але тільки-но він з'явився, відразу замовкли. Дем'янко зрозумів: говорили про нього.

Сонце повільно посувалося по небу. Коли воно зайшло, настали ще томливіші години — нічні. Дем'янко не знаходив собі місця: лягав, вставав, знову лягав — намагався заснути, курив. Павлюк, наче скам'янілий, нерухомо сидів у кутку. Тимошков ходив, дрібочучи ногами, від стіни до стіни.

Опівночі Павлюк вийшов. Повернувся з пласким металевим футляром. Нахилившись до чадної лампи, просунув у вушка на краях футляра міцну тясьму, повісив футляр на шию. Дем'янко зрозумів: у ньому документ.

— Пора, — сказав Павлюк. — Проклятий місяць. Ясно, як удень. — Повернувся до Дем'янка — Викиньте все це в каналізаційну трубу.

Убогі манатки житла Тимошкова полетіли в смердючий колодязь.

Нарешті, вирушили в дорогу. Добралися до місця, яке Тимошков приглядів ще раніше. Тут стіна, що оточувала порт, робила виступ, за яким можна було сховатися від сторонніх очей. Павлюк і Дем'янко висадили свого кволого супутника на гребінь стіни. Він глянув униз. Нікого. Подав руку Павлюкові, а коли той опинився поруч, разом витягли Дем'янка, і всі троє зіскочили із стіни.