Планета Х - Кудрицький Валентин Олександрович - Страница 4

Куди ж мені тепер податись,

Куди ж подітися мені?

26.10.1960 р.

БОГ – НЕ ТЕЛЯ

Бог – не теля,

Він бачить все із відтіля.

27.1.2012 р.

ВЕЧІР ЗОРІ ВИСИПАВ

Вечір зорі висипав

На міста і села,

Україно, моя нене,

Ти така весела!

Ти весела і щаслива,

Бо квітучим садом

Поросли Карпатські сливи

З Кримським виноградом.

В твоїх селах стільки світла

Не було ще зроду,

Бо усе те, чим багата,

Дякувать народу.

Чую голос я комбайнів,

Тракторів і кранів,

Як крокує Україна

Посеред курганів.

Бачу ріст твій, чую дзвони,

Славних ветеранів,

Та мішають ще погони

Підлих генералів,

Що воюють не за мене,

А за шоколади,

Їм до попи наша Ненька

Їм давай оклади.

Може б ми жили і краще,

Щоб не ті падлюки,

Що все тягнуть, та все тягнуть

Ніби чорні круки.

Може б ми жили і краще,

Щоб не ті гармати,

Що націлені на Київ,

Крим та на Карпати.

Бачу день твій, свої мрії

Й прагнення народів,

Аби менше свиней паслось

В нашому городі.

Україно, рідний краю,

Мій куточок раю,

Як же я тебе не терплю,

І тебе – кохаю.

10.6.1961 р.

ВІРИТЬ ЛЮДЯМ ТРЕБА

Ти прийшла і сіла на м’яку постіль,

А в моєму серці появився біль.

Ти така рум’яна, ніжна, молода,

Навіть, ще й не відала, що таке життя!

Жить би, веселиться, та співать пісні,

Тільки ти мовчазна, навіть, в літні дні.

І встаєш, й лягаєш у чужу постіль,

Скоро заспіває в вікнах заметіль,

Ну, а ти з синочком – ні вдова, ні дівка,

Вийдеш за ворота, скрипне глухо хвіртка.

Станеш і постоїш. А навкруги зорі,

Й зашумить пшениця, ніби хвиля в морі,

Глянеш і згадаєш постіль в гуртожитку,

Посмішку юначу і нічну задишку.

А, згадавши, скажеш... Що скажеш? – не знаю,

Тільки я сьогодні вже все те вбачаю.

А тому і серце біллю налилося,

Як тебе з синочком бачить довелося.

Вірить людям треба, та не буть сліпою,

Якщо буть не хочеш в двадцять літ «вдовою».

22.5.1961 р.

ЩОБ ЦВІВ БАРВІНОК

Ти ідеш і думаєш, щоб прийти додому,

А, прийшовши, «вмазать» гарну чарку рому.

В ромі живе смілість і веселий настрій,

А як гарно вмажеш – скрізь квітують айстри.

Ну, а я то, правда, більше п’ю горілку,

Щоб не тільки айстрам, а цвісти й барвінку.

22.5.1961 р.

ПОКИ ДУША МОЯ ГОРИТЬ

Чомусь усе в мене болить,

Та коли я на вас погляну,

То хочеться ще більше жить,

Хоч серце з кожним роком в’яне.

20.10.1967 р.

ДЕ ВОДА ХЛЮПОЧЕТЬСЯ

Де вода хлюпочеться

Й шепчуться гаї,

Цілу ніч виспівують

В лузі солов’ї.

Як тебе побачу –

Десь біля води,

Так сказати й хочеться:

– Ну, прийди, прийди.

Й де вода хлюпочеться,,

Й там, де льон цвіте,

Боже, як же хочеться

Обійнять тебе.

Знала б ти, що твориться,

У моїй душі,

А вода хлюпочеться

Й шепчуть комиші.

17.11.1960 р.

О, ЯК ЖЕ Я ХОТІВ ДО ТЕБЕ!

Я знаю добре: все найкраще

Уже в минулому давно,

І з кожним днем все важче й важче,

Що вже й не хочеться в кіно.

І вже не хочеться в діброви,

Й про все вже хочеться забуть,

Бо вже мої сивіють брови,

А мертві бджоли не гудуть.

Бо вже не хочеться в діброви,

Й до тебе ноги не несуть,

Хоча твої чудові брови,

Ще й досі спати не дають.

Й куди не глянеш – небо й небо,

І скрізь шепочеться трава,

А серце тягнеться до тебе,

Немов, до матінки дитя.

А Місяць плаває по небі,

Немов, по морю Посейдон,

О, як же хочеться до тебе

Хоча би на один сезон.

26.11.1964 р.

КРАНІВНИЦЯ

Земля, пісок, а серед поля – ясен.

Кладеш цеглину – виростає дім.

Піднявсь з руїн наш гордий Київ-красень,

І посміхається усім.

Поїдь на Нивки, на Відрадний,

На Воскресенський ти масив,

І ти побачиш як там крани

Тягнуть панелі зі всіх сил.

Побачиш ти і зрозумієш,

Навіщо кожний з нас живе?

А кранівниця рум’яніє,

І Сонце з неба в дім кладе.

І дім відразу молодіє,

Зникає холод, сніг і лід,

Бо кранівниць таких в нас сотні,

Які дарують людям – ЦВІТ.

Ідеш по вулиці й радієш,

І майстрам хочеться сказать:

– Привіт вам наші добродії,

Отож, і далі так держать!

Ми вдячні вам за руки ваші,

За вашу щедрість і добро.

Спасибі вам за вашу працю,

Яка дарує нам тепло,

17.1.1964 р.

КОЛИ СНИТЬСЯ ЩАСТЯ

Тебе захоплює, – я знаю,–

Жіночість ніжної душі,

І я дівчаток поважаю.

Тому, ото, й пишу вірші.

Та тільки щастя, а ні стільки

Від них не маю я: – ні, ні.

Хіба, як ляжу та присниться

Мені те щастя – уві сні.

4.11.1961 р.

ПОЛІГАМ

Ну як ти можеш двох любить,

Якщо не вмієш ще й ходить?

11.9.1973 р.

ЛЮБОВ І ЩАСТЯ

Навіщо ти себе ховаєш,

Скажи, у склепах майбуття,

Саму себе ти обкрадаєш

І називаєш це – життям.

Природа всіх нас так створила,

І всім дала таку красу,

Що, навіть, щоб і не хотіли,

Ми не залишим ту росу.

А ти в сльозах. За чим ти плачеш?

Радій, що Гриць тебе узяв,

І що твоє біленьке тіло

Всю ніч до ранку цілував.

Чи може того ти не бачиш,

Яка це радість щастя мать,

Яка це радість буть щасливим,

І людям щастя дарувать.

А ти, немов, на вітрі сливи,

Замість, щоб Гриця обійнять,

І щоб зробить ще більш щасливим! –

Ти стала Гриця проганять.

А він же дав тобі кохання,

Вогненну пристрасть почуття,

Щоб виконать всі ті бажання

Що нам довірило життя.

Та хай говорять всі, що хочуть,

А ти іди, іди у гай,

Й дивись сміливо хлопцям в очі,

І, тих, хто просять – розважай.

Нехай працюють, не волинять.

І, якщо чесно всім сказать,

Вони для того і родились,

Щоб вас – чарівних – розважать.

Бо почуття дані людині,

Щоб ними душу солодить,

Отож, і кланяйсь їм віднині,

Й радій, що хочуть вас любить.

Брехня! Не вірю, що не хочеш,

Бо знаю точно – хочеш жить,

Бо не підскубувала б брови,

Щоб не хотіла ти любить.

По днях перуки б не крутила,

В міні-спідничці б не пішла,

Якби життя ти не любила,

Якби одною буть могла.

Брехня те все, що говорила,

Бо небо – вічно голубе,

І не мене ти обдурила,

А обдурила ти себе.

Якщо ховалась від кохання,

І не бувала ти в гаю,

Щоб хтось не вліз в ту Божу скриньку

Де носиш радість і біду.

Бо надто дуже вже боялась,

Що взнає все це твій папан,

То ж краще ти іди в чорниці,

І бережи свій ураган.

А тих, які життя бояться,

Я б посадив всіх в «чемодан»,

І хай самі там веселяться,

А разом з ними їх папан.

Люди! Не все ви вірте, що говорять,

А трохи думайте й самі,

Адже живуть ще мухомори

На вигляд ніжні й надто злі.

Росте на світі ще й шипшина,

І кропива, і лобода,

Тому працює та машина,

Що називається «БІДА».

Існує в нас ще скільки хочеш –

І павуків, та ще й вовків,