Планета Х - Кудрицький Валентин Олександрович - Страница 3

Кому жалітися, кому?

Під голову дали тюхтяк,

Ну, а на нарах можна й так.

Їсти дають і пить дають...

Який же треба ще уют?

От би ще пива й рибки б з фунт,

То вже було б й зовсім зер гут*.

Всі сидимо. Надворі ранок.

– А тут уже не так й погано,

Та ще й до всього,– Гриць киває, –

Й міліція оберігає.

Хтось закричав: – Я хочу с...ать,

І став шерінку розстібать.

Сержант показує на кашу:

– Поїв і – топай на парашу.

Ось тут пробудеш діб із п’ять,

То може навчишся мовчать.

А то, дивись, як розпустились

І так нічому й не навчились.

– Де ж демократія, скажіть? –

Почав і я уже шипіть.

Тут капітан мене як вріже,

І бачу, знов до мене лізе:

– Ну як філософе, не мало? –

І глянув, ніби кіт на сало.

Піднявсь з підлоги я й мовчу:

А він на мене поглядає,

Кров з морди витер рукавом

Й мене «люб’язно» знов питає:

– Ти, ніби щось хотів спитать?

І став руками він махать.

– Де демократія? – питаєш,

Ось в мене зараз це узнаєш...

І знов у вухо приліпив,

Що ледве вовком не завив.

І зрозумів у той я час,

Що ті закони не для нас,

Бо як зустрінеш ти ту братію,

Забудеш вмить про демократію.

21.9.1958 р.

* зер гут – дуже добре, з німецької.

ВЧИТЕЛЬ І УЧЕНИЦЯ

Якось вчитель ученицю

Завів у поле у пшеницю

І їй сказав: – Відповідай,

Як по латині буде гай?

Як буде слово по латині

Оте, що преться з плавок в Грині?

Очі в дівчини загорілись,

Що і не знала, що казать?

Але за плавки так схопила,

Що вчитель мусів ставить п’ять.

2.2.1957 р.

МОЄ СОНЦЕ

Моє Сонце ще не загорілось,

Та душа вже схожа на меча,

Коли ти на мене подивилась,

Як пантера чорна з-за плеча.

З того часу обміліли ріки,

Ніби хтось їх просто осушив,

Як же я хотів тебе, Марічко,

Та, нажаль, Грицько перехватив.

1.4.1966 р.

СВОЇМ ДРУЗЯМ

ДВОМ ВАСИЛЯМ…

Моїх товаришів ти не шукай на пляжі

У жаркий день, як Сонце, ніби жах,

І не шукай на фермах, і будовах

Із молотком, і цвяхами в руках.

Бо всі вони здебільшого на зоні,

У тих краях, де не живуть й щури,

Що посадили бовдури в погонах –

Від імені царів і шантрапи.

Їх не шукай у полі, на просторах,

Там, де нема комбайнів, тракторів,

Бо всі вони на рудникових горах.

Подалі від беріз і яворів.

15.7.1960 р.

ХАЛУЇ!

Я не багато ще зробив,

Але, щоб все те, що зробив я

Та хтось в будинки скласти зміг,

То б не один трьохповерховий

Був би будинок, а що мав,

Що мав, скажіть, я в нагороду?

Ірпінь мені житла не дав

Бо я для них не того роду.

Київ, як дурня обсміяв,

Роззявивши по вуха рота,

Мов, чи не з неба ти упав,

Що прешся, як морська піхота?

Я подививсь на те пискля,

Що стало тут же гірко в роті,

Бо верещало, мов теля,

Немов трамвай на повороті.

І язиком весь день метля,

Немов коза в чужім городі.

Я на ту гниду подививсь,

Хотів до морди «притулиться»,

Та своєчасно спохвативсь,

Але ще більше засмутився,

Бо недоторканий. Його

Руками просто не візьмете,

Отож й питаю в мужиків:

– Де ви таких козлів берете?

«Слуга» той глянув із-під брів

І так поніс на мене матом,

Що мов кілком мене огрів,

Словами, ніби автоматом.

Я не стерпів. Схватив за пояс

Й того чиновника підняв,

Й біля відкритого віконця

Хвилинки зо дві потримав.

Й сказав: – І ще раз матюхнешся,

То понесуть тебе бай-бай.

І нагадав: я теж людина,

Досить залякувати нас,

Я не чувак. Перед тобою

Стоїть твій робітничий клас.

Сказать відверто, він злякався

Й переді мною тут же став,

Бо до дзвінка він не добрався,

І мов обкаканий стояв.

Він кричав й булькотів, ніби кратер,

Хоч дурний був, як боже теля,

Він би став неабияким катом,

Щоб побачив – боюсь його я.

Він підстрибував тут же, як цуцик

І хапав за штанці, як щеня,

І за те мене ладен був з’їсти,

Що себе поважаю я.

Він хотів мене здати в міліцію,

Щоб забрали мерщій в ті краї,

Де розгулюють бурі ведмеді

І пасуть їх такі ж халуї.

16.10.1960 р.

ГАРНО З ТОБОЮ!

Боже, як гарно у полі

Там, де ромашки цвітуть,

З вітром шепочуть тополі,

І бджоли на квітах гудуть.

Холод надворі пекучий,

І дні якісь надто сумні,

Та враз стає тепло, мов, літом,

Як ти посміхнешся мені.

Чому у той час я хвилююсь? –

Бо варто твій голос почуть,

Неначе мені десь сімнадцять,

А поруч десь бджоли гудуть.?

О, скільки, моя чарівничко,

Тебе я по світу шукав,

Що згриз би тебе, як суничку,

Якби на те право я мав.

3.11.1962 р.

ОЙ, ЦІ ЖІНКИ!

Ой, ці жінки! То виганяють, то доганяють.

І чого вони хочуть, того й самі не знають.

3.2.2012 р.

ПРИСВ’ЯЧУЮ ВОЛОШИНУ

ІВАНУ ОЛЕКСІЄВИЧУ – ПОЕТУ

Ой, старина, старина,

Годі тобі прибіднятись,

Бо вірші твої, як весна,

Немов для діток рідна мати.

Так чому ж, ти брате, мовчиш?

Як рими твої неповторні,

А ти свою душу гнітиш,

Мов рибку, що мучиться в човні.

Чому ж Ліру твою до цих пір

Ще й сьогодні не знають в народі?

Де ж заривсь той непроханий звір,

Що весь час каламутить всім воду?

Може, думаєш, три віки жить,

А тому ти і не поспішаєш?

А, можливо, тебе хочуть вбить,

Ну, а ти, що робити ? – не знаєш.

Може думаєш, ждучи отак,

Люди зможуть тебе зрозуміти,

Що зумів ти діток народить,

Та не зміг ти їм дать порадіти.

Друже мій любий і добрий,

Хочеться вірить мені,

Що голос твій щиро-народний

Запалить над світом вогні.

Так досить же, друже, в болоті

Душу блаженну томить,

Голос твій мусить в народі

Вічно дзвеніти і жить.

Ти заслужив нагороду,

І годі вже, друже, мовчать!

Час вже сказати народу,

Про що в нас роками мовчать!

Хто ж, як не ти про це скаже?

Хто ж знає більше, ніж ти?

Хто ж нам всю правду розкаже? –

Скажи мені, брате, скажи!

Гордий ти надто і щирий,

Знаю, не легко тобі

Жить в цьому страшному світі,

В вічній пекучій журбі.

Все ж наберись ти геройства,

Й навіки забудь ти про страх,

І грізним натхненням прозріння

Зроби ти панам Карабах.

Щоб люди тебе пам’ятали,

Як грізний в степу ураган,

Що є десь на світі Волошин

Із іменем добрим – Іван.

Й сьогодні, в хвилину ранкову,

Коли наші люди ще сплять,

Закинь в кожну душу підкову,

Щоб ті перестали дрімать.

Щоб люди завжди посміхались,

Як зорі нам з неба ясні,

І дітки щоб нас шанували,

За наші козацькі пісні.

Щоб кожний гордивсь своїм родом,

Хоч ми, як мурашки малі,

Щоб, врешті, ми стали народом

Й своїми на власній землі.

13.8.1958 р.

ЯК БЕЗ ТЕБЕ ЖИТЬ?

Без Ірпеня, як без повітря

Мені,– я знаю,– не радіть,

Ну як же я, скажи, кохана,

Куди я зможу сум подіть?

Куди діватиму неспокій

І силу ту, яка бурлить?

Скажи мені, моя кохана,

Ну як мені без тебе жить?

Ну як, скажи, могло так статись,

Що вкрала ти мої пісні?