За золотом Нестора Махна - Скрипник Олександр Васильович - Страница 13

— Кому, як не тобі, це зробити. Адже про основні місця схованок зараз знаємо лише ми з тобою. Щусь і мій перший ад’ютант Лютий, з котрими ми разом ховали цінності, загинули, хай земля їм буде пухом. Когось іншого втаємничувати не хочеться. Та й про деякі схованки ні словами не розкажеш, ні на папері їх не зобразиш. Потрібно лише самому на місці зорієнтуватися і пригадати. Ну, що скажеш?

— Якщо чесно, то я й сам не раз думав про те золото. Особливо, коли сидів, як ми оце зараз, у в’язницях. Був такий гріх, мріяв відкопати цінності і враз стати багатим. Які лише картини не малювала уява!

— Я тобі намалюю реальну картину, — перебив його Махно. — Потрапив би ти якщо не відразу, то згодом на гачок агентів ГПУ, і витрясли б з тебе все до останньої монети, навіть і душу б витрусили. Там, за нинішнього режиму, з такими цінностями можна лише тихо сидіти, дивитися на них і нікому не показувати. Або міняти на хліб із салом, щоб з голоду не померти. Лише тут, за кордоном, їх можна розумно витратити.

— А як їх сюди перевезти? У мене ж навіть немає ніяких необхідних документів, щоб самому безпечно переїхати.

— Думав я і над цим питанням. Щоб усе виглядало законно, треба буде офіційно звернутися в радянське консульство по дозвіл на в’їзд в СРСР. Якщо ж не дозволять, тоді дійсно спробувати нелегально перейти кордон. У цій справі може допомогти наш колишній командир ескадрону Черняк. Я з ним бачився у Варшаві, він зараз там живе. А в Умані залишилася його дружина, є й інші родичі по той бік кордону. Він часто буває в них, казав, що має знайомих контрабандистів, вони й переправляють через кордон.

— Це-то добре, — погодився Лепетченко, — але мені все одно самому все золото не довезти. Он лише в четвертій єврейській колонії ми закопали два ящики по чотири пуди в кожному.

— Візьмеш з собою Харламова, Зайцева і Черняка. А все золото і не треба забирати. Привезете один ящик. Цього поки що вистачить. Боронь Боже, щоб його випадково ніхто не знайшов. А як того раптом не виявиться на місці, тоді заберете цінності, які ми взяли у катеринославському ломбарді. Єдине, що забороняю тобі чіпати, так це золото, сховане у Дібровському лісі. Те, що ми сховали у підземеллі біля старого дуба. Нехай лежить до кращих часів. Те золото ми колись використаємо для утвердження ідей анархізму в усьому світі, для здійснення світової революції.

— Але ж його там не настільки багато, — спробував заперечити Лепетченко.

— Зате там досить платини і, найголовніше, — є прикраси з діамантами. А вони дорого ціняться. Пригадай, там були дуже рідкісні і цінні речі. Лише в старого ювеліра в Катеринославі яку колекцію забрали!

— Еге ж, — засвітилося обличчя у Лепетченка. — Той ще умовляв, щоб йому хоча б одну брошку якогось Фарбаже чи Фабарже залишили.

— Іване, пообіцяй мені, ні — поклянись, що не займатимеш цього скарбу без моєї вказівки, — лице Махна в тьмяному світлі набуло суворого вигляду.

— Несторе Івановичу, та для мене ваше слово — закон.

— Клянися.

— Клянуся, Батьку, що й близько без вашого розпорядження не підійду до того місця. І нехай буду вічно проклятий, якщо я порушу цю клятву.

— Гаразд, я вірю тобі, — Махно поклав Іванові руку на плече. — Нехай той скарб краще навіки залишиться в землі, ніж дістанеться нашим ворогам. А коли помиратиму і до того часу нам ще не випаде нагода ним скористатися, я заповідаю розпорядитися ним найвідданішим нашій ідеї товаришам. Тоді ти їм вкажеш місце і допоможеш. Пам’ятай про це, де б ти не жив: чи тут, чи в Україні. А стосовно поїздки, вирішувати тобі самому. Якщо благополучно доставиш золото сюди, можеш зоставатися зі мною і жити тут. Можеш частину цінностей взяти собі і влаштовувати своє життя там. Щодо цього я тобі наказувати не можу.

В ту ніч Лепетченко ще довго не міг заснути. Його думки літали над схованими скарбами і бентежили уяву. А як нарешті зморило, то привидівся йому той єврей-ювелір, який на колінах повзав за ним, благаючи не забирати цінності, хоч щось залишити. Він хапав за ноги і не відпускав. Іванові це набридло, він вихопив шаблю і щосили рубонув старого по руках. Половина лівої руки вмить упала на долівку. Небіжчик схопив обрубок цілою правицею, підвів на Івана наповнені сльозами й гнівом очі і вигукнув: «Щоб тобі в житті не знати ні радості, ані спокою і щоб твоя душа довічно мучилася в пеклі». Раптом відрубана рука сковзнула вгору, миттєво вчепилася Іванові в горло і почала душити. Він почав задихатися, але ніяк не міг відірвати руку.

Тут він прокинувся в холодному поту. Серце страшно калатало, ледве не вискакувало з грудей. «І присниться ж таке», — подумав він. У камері всі ще хропли. А йому вже було не до сну. Так і пролежав до світанку, роздумуючи над значенням того, що наснилося.

Їх випустили на четвертий день. На прощання попередили, щоб більше не брали участі ні в яких зборах, маніфестаціях і такому іншому. Вислухавши це, Махно заявив, що він взагалі більше не хоче залишатися у Торуні і має намір виїхати до вільного міста Данцігу. Просив, щоб йому не перешкоджали і дозволили Лепетченку з його документами побувати у Варшаві, щоб отримати дозвіл на виїзд. У жандармерії аж зраділи таким планам — випадала слушна нагода нарешті здихатися цих непередбачуваних і небезпечних підопічних.

Коли все було узгоджено і Нестор з Галиною спакували речі в дорогу, Лепетченко, Зайцев і Харламов прийшли попрощатися з ними.

— Шкода з вами розлучатися, але я сподіваюся, що ненадовго, — почав Махно. Потім, звертаючись до Зайцева і Харламова, продовжив: — А тепер, хлопці, слухайте мене уважно. Я посилаю Івана до Гуляй-Поля за схованим золотом. Хочу, щоб і ви поїхали разом з ним та допомогли в цій нелегкій, навіть небезпечній операції. Винагородою буде безбідне життя тут, за кордоном. А якщо не захочете тут жити, візьмете частину золота і можете влаштовувати своє життя в Україні. Це ваша особиста справа.

— Це те золото, за яким ми перед переходом кордону в четверту єврейську колонію їздили? — запитав Василь Харламов.

— Так, я вас посилаю за ним, — підтвердив Махно.

— Мене там червоні ледь не підстрелили, — додав Харламов.

— І зараз треба бути готовими до всього і обережними, — сказав Махно. — Слухайте Івана, я йому дав усі необхідні вказівки. І пам’ятайте, що від вашої поїздки залежить подальша доля не лише моя чи ваша, а й тих наших товаришів, що живуть у злиднях в Румунії та Польщі, а також доля нашої спільної справи, за яку ми проливали кров. Тому пам’ятайте: якщо хтось захоче поживитися усім скарбом, того чекає страшна кара.

— Та що ви, Несторе Івановичу, — озвався Зайцев, — ви ж нас не перший рік знаєте.

Галина, яка весь час сиділа мовчки, чомусь завжди неприязно ставилася до Зайцева і тут звернулася до нього:

— Золото, Василю, багатьох людей псує. Пам’ятаєш Лашкевича з села Великий Янісель? Як тоді, ще в двадцятому році, відходили з Гуляй-Поля і залишили йому на зберігання чотири з половиною мільйони рублів. Пригадуєш, що він з ними зробив?

— Пропив, прогуляв, розтринькав на жінок.

— А повстанці тоді гомоніли, — продовжувала Галина, — що їхні спільні кошти безсоромно витрачаються на гульбища і що з такими командирами вони більше не підуть воювати. І ми розстріляли його тоді, як поганого пса.

Від цих слів Галини і згадки про розстріл у Лепетченка аж мурашки побігли шкірою. Він добре запам’ятав той день. Вранці Лашкевича витягли з хати, йому зв’язали руки і привели на майдан. Там вже зібралося багато люду. Всі чекали Махна. Коли він з’явився, Гаврик оголосив Лашкевичу, за що його буде розстріляно, дістав револьвер, прицілився і… вийшла осічка. Знову натиснув на курок — осічка. Лашкевич з очманілими очима і перекошеним від страху обличчям кинувся тікати. Кілька махновців дали залп навздогін, але він не падав. Тоді за ним погнався Лепетченко, теж стріляючи. Після третього пострілу втікач упав. Коли Іван підбіг, Лашкевич приречено підвів на нього очі і мовив останні в своєму житті слова: «Зате пожив…»