За золотом Нестора Махна - Скрипник Олександр Васильович - Страница 12

Лепетченко, затамувавши подих, слухав Махна і вперше зрозумів, як Нестор Іванович змінився за роки, проведені в еміграції. Можливо, це перебування у в’язниці на нього вплинуло, а може і щось інше. Іван не зміг би сказати. Махно для нього ще залишався тим, яким був раніше — рішучим, нещадним, іноді жорстоким, спроможним за торжество ідеї постинати голови навіть невинним людям. А тут він виступає проти терору! Що завгодно можна було чекати від нього, тільки не цього. Лише на зворотному шляху до Варшави, коли вони з Махном обговорювали нараду, Іван дещо зрозумів.

— Посуди сам, Іване, — почав Махно, — у нас була багатотисячна, добре озброєна повстанська армія і підтримка більшості населення, а ми зазнали поразки. А що можуть вдіяти одинаки чи невеликі групи, до того ж розрізнені? Отож і воно. А окрім того, нам зараз не вигідно дражнити владу: чи то радянську, чи якусь іншу. Я хочу через Аршинова і Воліна дістати дозвіл французького уряду на переїзд всіх наших товаришів з Румунії і Польщі до Парижа. Там нам буде спокійніше. А потім, якщо обстановка дозволятиме, можна буде і з представниками радянського уряду провести переговори про можливість повернення на батьківщину. Звичайно, якщо хтось захоче.

— Багато хто з наших рветься додому, — пожвавішав Лепетченко. — Тим більше, там амністію учасникам бойових дій оголосили більшовики.

— То вони через свою теперішню слабкість, — замислившись над чимось, відказав Махно. — Бо всіх за грати не посадиш, народ і так невдоволений, іншого чекали від революції. А ось коли вони стануть сильними, то, боюся, що і через 10, і через 15 років все і всім пригадають. І ще постраждають безневинні люди, ой як постраждають.

Коли приїхали до Варшави, Махно запропонував:

— Іване, поїхали зі мною до Торуня. І нам з Галиною буде не так сумно, та й почуватимемося разом безпечніше. Ти ж бо ще не забув, як був у мене ад’ютантом і охоронцем?

— Я із задоволенням, — зрадів Лепетченко. — Та чи пустять?

Наступного дня Махно кудись ходив і одержав дозвіл на виїзд до Торуня для Лепетченка і Зайцева. Згодом до них приєднався Харламов. Поселилися вони всі неподалік від Махна, орендували одну квартиру. Лепетченко заробляв швацтвом, а інші йому допомагали. Часто гуртом збиралися у вихідні, багато про що говорили, а частіше про наміри податися додому.

Махна і в Торуні не забували польські анархісти. Особливо часто приїздив Ніка порадитися з деяких питань. Нерідко вони дискутували. Якось Лепетченко, зайшовши ввечері на квартиру до Махна, почув крізь прочинені двері з іншої кімнати слова Нестора Івановича:

— Ви можете язиком робити все, що завгодно, а зброю застосовувати не маєте права.

Коли Іван зостався з ним один, Махно сказав йому:

— Запам’ятай і перекажи всім нашим: якщо вам, махновцям, польські анархісти будуть пропонувати участь у замахах на радянських консулів, то ви відмовляйтеся. Ні в якому разі не можна цього робити. Не дай Бог, ці гарячі голови накоять дурниць — тоді і нам-бо не поздоровиться. Адже підозра, в першу чергу, впаде саме на нас.

Таємна нарада

Першого травня 1924 року Лепетченко прийшов на квартиру до Махна о сьомій годині ранку. Ще напередодні вони домовились, що разом підуть подивитися, як святкують Першотравень за кордоном. За роки, проведені в еміграції, їм так жодного разу і не випало побачити це на власні очі.

Робітники Торуня збиралися невеликими групками за містом. Там можна було і помітингувати, і відзначити свято на природі. Ще здалеку Махна впізнали місцеві активісти, які вже встигли познайомитися з ним за ці кілька місяців його перебування у місті, і запросили до свого гурту.

— Пане Несторе, — шанобливо звернувся один з них до Махна, — вам, як досвідченому революціонерові, є що сказати. Людям буде цікаво почути полум’яне слово борця за звільнення робітників і селян від всіляких пут рабства.

Махно віднікувався, але його таки умовили. Після чергового оратора він ступив на пагорб, який слугував за трибуну. Присутні з цікавістю дивилися на легендарного емігранта з Росії і ловили кожне його слово. Вони хотіли почути щось незвичайне, а Нестор Іванович просто і дохідливо говорив про загальновідоме:

— Сьогоднішній день Першого травня є святом всього міжнародного пролетаріату. Цей день святкують по-різному в усьому світі, як хто може. Головне, щоб дії і помисли людей були щирими, братерськими, вільними. Але, на жаль, не завжди це можливо. До сьогоднішнього дня, скільки себе пам’ятаю, майже не випадала нагода вільно висловити свої погляди, хіба що за винятком нашого перебування на території нами ж створеної Гуляйпільської республіки. Якщо люди десь і намагаються бути вільними, то вони все одно обов’язково перебувають під гласним або негласним наглядом. Це існує і буде існувати доти, доки ті, хто прагне бути справді вільними, не скинуть, як непотрібний мотлох, капітал і державу з усіма їх законами і порядками. Щоб цього досягти, потрібно об’єднуватися в боротьбі за ліквідацію безробіття, за вільні організації трудящих міста і села, за знищення будь-яких елементів влади. Час будувати справжнє життя на засадах рівноправності і незалежності. Хай живе свобода! Хай живе світова революція!

Після Махна виступав інший оратор. Він ще не закінчив промову, як присутні захвилювалися і спрямували погляди в бік міста. «Жандарми!» — пронеслося в юрбі. Ніхто не кинувся тікати. Виступаючий зійшов з пагорба. Всі чекали, що буде далі.

— Всім розійтися, — скомандував старший над жандармами. — Нічого збиратися.

Люди почали потихеньку розходитися.

— Ось тобі і демократія, — сказав Лепетченкові Махно, щиро здивований розгоном мирного мітингу. Та ще більшим було його здивування, коли на підході до квартири їх зупинили агенти дефензиви і наказали йти за ними.

Решту дня і ніч Махно з Лепетченком провели в камері місцевої в’язниці. На питання, за що посадили, їм відповіли: «За активну участь у першотравневому мітингу, що суперечить вашому статусу перебування тут як висланих емігрантів». Обоє були просто приголомшені таким рішенням. Наступного дня Махно вживав усіляких заходів, щоб опротестувати його і добитися звільнення, та марно.

Злі і сердиті на місцеву владу, вони вголос висловлювали це, навіть не криючись перед іншими ув’язненими. Згодом, дещо заспокоївшись, Лепетченко підсів ближче до Махна і, щоб ніхто не почув, тихенько почав:

— Несторе Івановичу, це остання краплина. У мене вже немає сил все це терпіти. Як тільки звільнимося, я піду в радянське консульство і буду проситися додому. Коли не пустять, сам спробую перейти кордон. Я вже не раз думав про це. Тепер я твердо вирішив.

— Якщо остаточно надумав, відмовляти не буду, — неголосно мовив Махно. — Я б і сам разом з тобою поїхав. Знаєш, як хочеться зараз опинитися в Гуляй-Полі. Іноді як почну згадувати, душа кров’ю обливається. Але боюся, що доведеться мені жити тільки спогадами. Дорога туди мені заказана. Принаймні зараз. Пригадають минуле і розстріляють або посадять до в’язниці. Ще й показовий суд влаштують. До того ж у мене дружина і мала донька. Ними ризикувати не хочу.

— Але ж і тут життя немає, — спробував заперечити Іван.

— А я тут і не збираюся надовго зоставатися. Аршинов і Волін недавно надіслали листа. Пропонують виїхати до їхніх знайомих, а потім обіцяють оформити дозвіл на мій виїзд до Парижа. Не знаю, чи добре там буде, чи зле, але сподіваюся на краще життя. Може й ти з нами?

— Ні, Несторе Івановичу, не зможу я тут жити — у злиднях, страху, в оточенні чужих людей, говорити чужою мовою. Ні, моє місце там, на батьківщині.

— Послухай, Іване, — Махно майже перейшов на шепіт, — можна жити і не в злиднях. Пам’ятаєш про золото, залишене і заховане нами там? Аби його привезти сюди, то вистачить на все життя. Всім вистачить. А якщо ти його й привезеш сюди?

Лепетченко не чекав такої пропозиції, тому навіть не міг відразу щось відповісти. Зрозумівши його розгубленість, Махно продовжував: