Чудеса в Гарбузянах - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 14

Змій Горинич мовчки хукнув вогнем через плече.

"А ви чого. Змію Змійовичу, не той... це одружуєтесь?"

"Та!"— Горинич махнув рукою і знову хукнув вогнем.

"Воно, звичайно, важкувато знайти дружину, щоб терпіла отой ваш, вибачте, вогонь з рота",— зітхнула Баба Яга.

У відповідь Горинич теж зітхнув.

"Ви б кинули. Може, тоді б..."

"Як же його кинеш? Робота така, Горинич!"

"Та ви, Змію Змійовичу, крім усього, ще й, вибачте, ледар. Сидите і цілий день цмулите отой,— тьху! — денатурат".

"Даремно ви, Яго Костівно, даремно... Увесь прогрес — завдяки ледарям".

"От-от!" — Баба Яга свиснула носом.

"Абсолютно! А що? Від чого прогрес? Від того, що комусь ліньки стає щось робити. Ліньки самому тягати плуга — ось вам трактор. Ліньки вручну збирати врожай — нате вам комбайн. Навіть гичкозбиральну машину вже вигадали..."

— А що — правильно!— вигукнув Марусик.— Той твій Горинич — не дурний дядько.

— Та цить! Не перебивай!— цитьнув на нього Сашко Циган.— Хай розказує. Мені його сьогоднішній сон подобається.

— Так от,— вів далі Журавель.— Слухаю я їхні теревені, а сам думаю, що робити? Тайфун Маруся у хатині Кощія Безсмертного. Це ясно. Але як її звідти визволити? У мене ж ні зброї ніякої, нічого. Тільки хитрістю можна.

Вирішив я для початку піти в розвідку. В усіх діях, як ви знаєте, головне — знати обстановку. Що? Де? Як? Не спитавши броду, не лізь у воду.

Поповз я в обхід до хатини Кощія Безсмертного. Повзу обережненько, голову пригнув, щокою по землі труся, намагаючись, щоб піді мною жодна гілочка не тріснула.

І раптом...

"А хто це, хто тут повзе?"— єхидний голос.

"По-моєму, Журавель".

"Хе-хе-ху!"

Рвучко підвів я голову, дивлюся — стоять наді мною усі троє: Кощій Безсмертний, Баба Яга і Змій Горинич.

"Це він, герой, мою наречену Тайфун Марусю визволяти прийшов",— усміхнувся Кощій Безсмертний.

"Точно",— розтягла Баба Яга рота від вуха до вуха.

"Хе-хе-ху!"—мов з паяльної лампи, жухнув полум'ям Змій Горинич.

І як вони почули? Я ж так старався! І все про мене знають.

"Ех, хлопче, хлопче,— співчутливо зітхнув Кощій Безсмертний.— І чого ти сюди прийшов? Тут же тобі й капець буде. Ех-хе-хе"

"Дайте я його спопелю! Дайте!— благально склав руки Змій Горинич.— Я так давно нікого не спопеляв".

"Е, ні! Я жінка. Жінці треба поступатися місцем".

"Ага! Поступатись! Та ви завжди всюди без черги лізете. Як розкриєте свого...— ху!— гучномовця, хоч хрестись та втікай".

"Що? "Гучномовця"! Це в мене гучномовець? Ах ти яг грубіян! Та я тобі... Та я тебе..."

"Цитьте!— гримнув Кощій Безсмертний.— Припиніть базар! Перед хлопцем незручно. Що він про нас подумає? Розірвемо його акуратненько на три частини — та й квит! Кожному буде по шматку. Кожен із своїм шматком що захоче, те й зробить".

"О!"

"Геніально!"

Серце в мене похололо. Ще мить і...

І раптом вони завмерли. Задерев'яніли. Так, як ото, коли ми граємо у "завмри". Кощій Безсмертний застиг з піднятою правицею. Баба Яга з роззявленим ротом, з якого стирчали два кривих золотих зуби. А Змій Горинич — набравши повні груди повітря, щоб хукнути.

Я здивовано вирячився. Що таке? І раптом почув дивний переливчастий, наче з музичної скриньки, голос:

"Не бійся. Тепер вони тобі нічого не зроблять".

Я обернувся на голос. Під деревом стояв чоловік у чорному костюмі, білій сорочці з галстуком і в чорному лискучому циліндрі. Костюм був акуратно випрасуваний, але, видно, дуже старий, давно ношений, бо лиснів на колінах.

Щось дивне і незвичайне одразу впало мені в око. Я придивився: те, що мені здалося спершу галстуком, було не галстук. Замість галстука висів візерунчастий мідний маятник від старовинного годинника, який мірно гойдався туди й сюди. І в такт маятникові раз у раз по черзі заплющувались і розплющувались очі на круглому обличчі незнайомця.

"Хто ви?"— здивовано спитав я.

"Мить Митьович Тік-Так,— він підняв циліндр і нахилив голову.— Володар Часу".

"То це ви зробили?"— кивнув я на завмерлих Кощія Безсмертного, Бабу Ягу та Змія Горинича.

"Тік-Так!.. Я зупинив для них час. Бо інакше тебе б уже не було на світі. Але тобі треба поспішати. Більше як на півгодини, тобто на тридцять хвилин, зупинити час я не можу. Отже, швидше тікай!"

"Та ви що? А Тайфун Маруся? Я ж її прийшов визволяти.

Я миттю. Зараз!"— Я кинувся до хатини Кощія Безсмертного.

Але двері були замкнені. Як я не смикав їх, як не намагався відчинити — все марно.

"Будь ласка!— безпорадно глянув я на Митя Митьовича.— Допоможіть мені".

"На жаль,— розвів руками Тік-Так.— Більше, ніж зробив, я зробити не можу. Лише час підвладний мені. Чарівних дверей Кощія Безсмертного відчинити я не в силі".

"Що ж робити?— розгублено спитав я.— Невже ми допустимо, щоб Тайфун Марусю силою взяв собі за дружину Кощій Безсмертний?!"

"Ні! Цього допустити не можна".

"Так що?"

"Є один вихід. Треба..."

— Ну?

— Що?

Журавель зітхнув і махнув рукою:

— І тут... я прокинувся.

— Ану тебе!— спересердя штовхнув Марусик Журавля.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

в якому ви знайомитесь з бригадиром Бобешком та шофером Бобинцем. Гостра сутичка. Несподівана секретна інформація.

— От!— усміхнувся Сашко Циган.— Андерсен! Звичайно, мабуть, ти щось і додав зараз на ходу. Мабуть, не все воно так гладенько тобі снилося, але мені подобається. Ти такий хоробрий. Не побоявся піти визволяти Тайфун Марусю. Хоч і уві сні, у вигадці. Молодець!

Хлопці вже підходили до Липок. Ще здаля вони побачили, що на подвір'ї діда Коцюби біля вуликів разом з дідом порається й бородатий Сергій.

— О! Що я вам казав!— метнув на хлопців вогненний погляд Сашко Циган.— Турист. Ох, не подобається мені цей турист!

Хлопці розгублено мовчали.

До садиби діда Коцюби добиралися вже крадькома — де перебігаючи, а де й поповзом.

Та не встигли вони як слід умоститися на спостережному пункті у лопухах під дідовим тином, як загуркотіла машина і до дідових воріт під'їхав колгоспівський "бобик".

З "бобика", крекчучи, важко вивалився огрядний, як то кажуть, ширший, ніж довший, бригадир, потім виліз довготелесий шофер. Бригадир, відсапуючись, попрямував у двір. Шофер, витримуючи дистанцію,— слідом за ним.

Бригадир ступав так, що, здавалося, аж земля вгиналася під ним. Причому при кожному кроці він розвертав плечі і всім тулубом повертався то вліво, то вправо.

— Здоров, діду!— хрипким голосом привітався бригадир.

— Привіт!— таким же хрипким голосом привітався й шофер.

— Драстуйте, як не жартуєте,— кивнув дід.

— У тебе гості?— повернувся всім тулубом до Сергія бригадир і простягнув йому свою здоровенну, як лопата, руку.— Бобешко. Бригадир...

— Сергій, турист... з Києва...

— Бобинець,— простягнув йому руку й шофер.

— Сергій.

Бобешко розвернувся до діда:

— Як діла, старий? Давно тебе щось не видно. Зарився тут, на пустирі. Тижнями ні ти людей, ні вони тебе. Хіба можна? І не страшно тобі тут самому?

— Не страшно. Та й не сам я. Бджоли зі мною. Оно, чуєте, гудуть.

— Тобі не страшно. А мені, брат, страшно,— схилив голову набік бригадир.— За тебе. Вхопить тут тебе якась трясця — відповідай тоді. Як скрутить, не догукаєшся.

— Як скрутить,— зітхнув дід,— то гукай не гукай — не" поможе. Молодості й здоров'я не догукаєшся.

— То все пусті розмови,— насупився Бобешко.— їхати не збираєшся?