Полліанна - Портер Элинор - Страница 34

— Годі, люба, годі. Випий ось це, — лагідно мовила вона, — тобі потрібно трішечки відпочити, а потім уже буде зрозуміло, що й до чого. Розумієш, часто все буває геть не так погано, як нам здається.

Полліанна слухняно проковтнула пігулки і запила їх водою зі склянки, яку їй дала міс Гант.

— Я знаю, тато часто казав подібні речі, — погодилася дівчинка. — Він завжди говорив, що немає нічого такого, що могло би бути найгіршим у житті. Але ж йому не доводилося чути, що він більше ніколи не зможе ходити… І я не знаю, що може бути гірше за це, а ви знаєте?

Міс Гант нічого не відповіла. Вона просто не знала, що казати.

Розділ 27. Два візити

Розповісти містеру Пендлтону про діагноз Полліанни мусила Ненсі. Міс Поллі пам'ятала про свою обіцянку повідомити його, щойно дізнається про стан дівчинки трохи більше, та вона не могла ані написати йому, ані піти до нього. Тому цю місію було покладено на Ненсі.

Раніше Ненсі багато чого віддала б за можливість потрапити до таємничого будинку з не менш загадковим господарем. Але того дня у неї було важко на серці, і ця можливість її геть не тішила. Вона навіть не роззирнулася навкруги, поки кілька хвилин чекала на містера Пендлтона.

— Я Ненсі, сер, — ввічливо почала служниця, побачивши здивований погляд господаря маєтку, — мене прислала міс Поллі, щоб я розповіла вам про міс Полліанну.

— Чудово! — трохи грубувато мовив він, та незважаючи на його різкий тон, дівчина зрозуміла, що насправді чоловік дуже хвилюється.

— Справи не дуже добрі, — схлипнула вона.

— Ти ж не хочеш сказати, що… — тут містеру Пендлтону забракло слів, а Ненсі похнюпилася.

— Так, сер. Лікар сказав, що вона ніколи більше не зможе ходити.

На якусь мить у кімнаті запала повна тиша, а тоді містер Пендлтон із відчаєм мовив:

— Бідолашна дівчинка! Бідолашна маленька дівчинка!

Ненсі поглянула на нього й опустила очі. Вона й гадки не мала, що суворий відлюдник містер Пендлтон може бути в такому розпачі. Він заговорив знову, тихо, тремтячим голосом:

— Як несправедливо — вона ніколи не зможе знову танцювати підсонячними променями! Моя маленька дівчинка-призма!

Після короткої паузи містер Пендлтон раптом запитав:

— Вона ж іще не знає про це, так?

— У тім-то й річ, що знає, сер, — хлипала Ненсі, — і тому все стало тільки гірше. Дізналася випадково — і все через ту кішку, хай їй грець! О, пробачте, — спохопилася дівчина. — Кішка прочинила двері лапою — і Полліанна почула їхню розмову. Так вона й дізналася…

— Бідолашна маленька дівчинка, — знову зітхнув господар.

— Так, сер, ох, якби ви тільки її бачили, ви б і не те сказали, — голосила Ненсі. — Після того я бачила її тільки двічі, і на неї було просто боляче дивитися. Розумієте, це зовсім нове для неї, і вона тепер тільки й думає, чого не зможе робити. І через це ще більше засмучується, бо тепер не знає, чому радітиме… Хоча ви, мабуть, не знаєте про цю гру, — зауважила служниця.

— Гра в радість? — запитав чоловік. — Так, вона мені розповідала про неї.

— Справді? Що ж, вона мабуть, усім тут у місті про неї розповіла. Але бачте, тепер вона сама не може в неї грати, і це її дуже турбує. Бідолашка каже, що не може ні про що думати — окрім того, що вже ніколи не ходитиме, і що тепер не може радіти.

— Ну, а чому ж тут можна радіти? — похмуро гаркнув містер Пендлтон.

— Мені теж так спочатку здалося, — мовила Ненсі, переступаючи з ноги на ногу, — але потім я подумала, що їй стане легше, якщо вона знайде щось, чому можна радіти. І я спробувала нагадати…

— Нагадати? Про що? — роздратовано вигукнув чоловік.

— Гм… проте, як вона вчила грати інших — узяти хоча б місіс Сноу чи інших… про те, як казала їм, що треба робити, щоб радіти. Та наше бідолашне ягнятко тільки те й робить, що плаче, і каже, що це зовсім не те. Каже, що легше сказати інваліду, чому він може радіти, аніж самій бути інвалідом і намагатися чомусь радіти. А ще каже, що постійно говорить собі, яка вона рада, що інші люди можуть ходити, але при цьому тільки й думає проте, що сама ніколи вже цього не зможе!

Ненсі замовкла. Містер Пендлтон нічого не відповідав, лише сидів, безсило прикривши очі рукою.

— А тоді я спробувала нагадати їй про те, що грати в радість, коли тобі тяжко, ще приємніше, — сумно мовила Ненсі. — Та Полліанна сказала, що важко радіти, коли тобі справді важко. Ах, мені вже треба йти, — раптом згадала служниця.

Коло дверей вона, втім, затрималася й несміливо запитала:

— Чи можу я сказати міс Полліанні, що ви бачилися з Джиммі Біном, сер?

— Не знаю, як ти збираєшся про це говорити, якщо я з ним не бачився, — роздратовано зауважив містер Пендлтон. — А що таке?

— Та нічого, сер, тільки розумієте, нашу дівчинку це дуже гризе. Ну, те, що тепер вона не зможе сама привести його до вас. Полліанна казала, що вже якось приводила його до вас, і їй тоді здалося, що він проявив себе не з кращого боку. І тепер вона боїться, що ви вважатимете його поганою «присутністю дитини»… Чесно кажучи, це я не зовсім розумію, та, може, ви знаєте, у чім тут річ.

— Так, я знаю, що це означає.

— А, ну тоді добре, сер. Просто дуже вже їй хотілося ще раз привести його до вас, щоб ви побачили, яка ж це гарна «присутність дитини». А тепер… тепер вона не зможе — і все через отой клятий автомобіль! Вибачте, сер, і до побачення! — і Ненсі поспіхом вийшла з кімнати.

Вже дуже скоро усі мешканці Белдінґсвіля дізналися: нью-йоркський лікар вважає, що Полліанна Віттієр більше ніколи не зможе ходити. Ніщо й ніколи так не об'єднувало всіх, хто жив у місті. Практично кожен із них хоч раз та й бачив приємне личко у ластовинні, на якому постійно сяяла радісна посмішка, та майже всі були посвячені у гру Полліанни. Тільки подумати — вони більше ніколи не побачать цю усміхнену дівчинку на вулицях, і цей голосок ніколи не підказуватиме, чому радіти! Це здавалося просто неможливим, жахливим, у це не хотілося вірити!

Жінки говорили про це на кухнях та у вітальнях, надворі та через паркан, і не соромилися своїх сліз. На вулицях, у кав'ярнях та магазинах про це говорили й чоловіки, і дехто з них також плакав. А коли ж усі почули розповідь Ненсі про те, як побивається Полліанна через те, що не може радіти, співчуття стало ще більше.

І, як часто трапляється в таких випадках, багатьом друзям Полліанни одночасно сяйнула чудова думка. На превеликий подив господині Гаррінґтонського маєтку, довелося цілісінькими днями приймати візити різних людей. Декого вона знала, а декого ні; щодня приходили і чоловіки, і жінки, і навіть діти. Міс Поллі раніше навіть не припускала, що в її небоги може бути стільки знайомих.

Дехто з них заходив, щоб присісти, — хоча б на п'ять-десять хвилин. Дехто несміливо переступав з ноги на ногу на ґанку, мнучи в руках капелюха (якщо це був чоловік) чи сумочку (якщо приходила жінка). Хтось приносив книгу, букет квітів або щось смачненьке, щоб хоч трохи розрадити дівчинку. Були й такі, що відкрито плакали. А деякі відверталися і спеціально голосно сякалися, щоб ніхто не помітив їхніх сліз… Та всі вони схвильовано допитувалися, як почувалася бідолашна маленька дівчинка, і всі до єдиного хотіли щось їй передати. Через ці прохання міс Поллі почувалася спантеличеною.

Першим прийшов містер Джон Пендлтон. Цього разу він уже був без милиць.

— Думаю, мені не варто говорити, наскільки я приголомшений, — одразу ж почав він. — Невже нічого не можна вдіяти?

— Ми постійно щось робимо, — у розпачі махнула рукою міс Поллі, — лікар Мід виписав спеціальні ліки та вправи, які могли б допомогти, а лікар Воррен стежить за тим, щоб усе це виконувалося. Але… лікар Мід практично не лишив нам надії.

Раптом містер Пендлтон рвучко підвівся і пішов до виходу, незважаючи на те, що він щойно прийшов. Він дуже зблід, а його губи склалися в тонку гостру лінію. Міс Поллі вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, чому він не може більше лишатися в її присутності. Біля виходу чоловік раптом озирнувся: