Полліанна - Портер Элинор - Страница 33

— То вона і з вами в неї грала? — щиро здивувалася Ненсі.

— Авжеж. Вона розповіла про неї вже дуже давно. — Чоловік трохи повагався, а потім продовжив: — Одного дня я бурчав через те, що моя спина зігнута, а я сутулий, і знаєш, що ця дитина мені сказала?

— Ох, навіть не уявляю! Та вона завжди може знайти щось, чому можна порадіти!

— Саме так і було. Вона сказала, що я маю радіти, бо мені не треба нахилятися, щоб полоти бур'ян! І знаєш чому? Бо я вже й так зігнутий!

Ненсі не змогла втриматися від сміху.

— Що ж, я й не дивуюся. Бо, знаєте, вона завжди щось таке вигадує. Ми теж давно грали в гру — майже із самого початку, бо тоді їй не було з ким грати, хоч вона й дуже хотіла, щоб це була її тітка.

— Міс Поллі?

— Бачу, ви думаєте про нашу господиню те саме, що і я, — лукаво засміялася Ненсі.

Почувши це, старий Том аж завмер.

— Я просто подумав, що для нашої міс Поллі це було б справжньою несподіванкою, — із гідністю мовив він.

— Так, тоді так би й було, — зауважила на це служниця. — Та зараз, мені здається, усе інакше. Тепер від міс Поллі чого завгодно можна очікувати — навіть того, що вона почне грати в гру!

— Хіба ж наша крихітка їй не розповідала про гру? Здається, про неї вже знають усі, хто живе в місті. Я тільки про це й чую після того нещасного випадку, — мовив Том.

— Ні, вона так і не розповіла про це міс Поллі, — сказала Ненсі. — Якось Полліанна зізналася, що не може їй розповісти, бо тітонька заборонила їй говорити про батька. А гру ж придумав її тато! І їй би довелося про це згадати, якби вона почала говорити про гру. Тому Полліанна так і не наважилася їй розповісти.

— А-а-а, тепер зрозуміло, — похитав головою старий Том. — Їй ніколи не подобався той пастор, бо він забрав міс Дженні з їхньої родини. А міс Поллі, хоч і була зовсім молоденькою, так і не змогла йому пробачити, бо дуже любила міс Дженні. Тепер мені все зрозуміло… Так, це жахливо, — зітхнув садівник і відвернувся.

— Це вже точно, — зітхнула й Ненсі. — «Жахливо» — це не те слово. — І дівчина пішла до кухні.

Очікування виявилося нелегкою справою для всіх жителів маєтку Гаррінґтон. Медсестра намагалася бути веселою, та в її очах постійно чаїлося занепокоєння. Лікар відкрито нервував. Міс Поллі говорила мало, але навіть її гарні кучері та мереживні комірці не могли приховати того, як вона зблідла від постійних переживань. Полліанна ж гралася з собакою, пестила кішку, милувалася квітами та їла фрукти й желе, які їй присилали. Ще їй доводилося писати сповнені оптимізму відповіді на записки, у яких друзі запитували, як вона почувається. Однак вона мала дуже поганий вигляд. А нервові рухи її рученят не могли замінити їй ноги, які непорушно лежали під ковдрою, замість того, щоб тупотіти, як колись.

Що ж до гри — Полліанна часто розповідала Ненсі, як вона радітиме, коли нарешті піде до школи, відвідає місіс Сноу та містера Пендлтона, поїде кататися з лікарем Чілтоном. Дівчинка навіть не усвідомлювала, що вся ця «радість» стосувалася майбутнього, а не теперішнього. Ненсі ж чудово це розуміла і після таких розмов зазвичай плакала, коли ніхто її не бачив.

Розділ 26. Прочинені двері

Лікар Мід, обіцяний нью-йоркський спеціаліст, зміг приїхати тільки через тиждень. Це був високий широкоплечий чоловік з добрими сірими очима й життєрадісною усмішкою. Полліанні він одразу сподобався, і вона одразу ж повідомила йому про це.

— Розумієте, ви багато в чому схожі на мого лікаря, — наголосивши на слові «мого», зауважила дівчинка.

— Твого лікаря? — лікар Мід здивовано поглянув на лікаря Воррена, який розмовляв з медсестрою неподалік. То був низенький кароокий чоловічок із гострою темною борідкою.

— О ні, це не мій лікар, — вгадавши, про що він подумав, вигукнула Полліанна. — Лікаря Воррена зазвичай викликає тітонька Поллі. Мій — це лікар Чілтон.

— А-а-а, — трохи непевно пробурмотів лікар Мід, мимохіть кинувши оком на міс Поллі, яка в свою чергу залилася рум'янцем і відвернулася.

— Саме так, — Полліанна трохи повагалася, а потім продовжила із звичною відкритістю: — Розумієте, я весь час хотіла, щоб прийшов лікар Чілтон, а тітонька Поллі наполягала на тому, щоб викликати вас. Вона сказала, що ви більше знаєте про зламані ноги і все таке, аніж він. І якщо це справді так, я буду тільки рада. То ви багато про це знаєте?

На обличчі лікаря промайнув якийсь незрозумілий вираз, і Полліанні не вдалося його розгадати.

— Тут тільки час допоможе, дівчинко, — лагідно мовив він, а тоді повернувся до лікаря Воррена, і його обличчя було дуже засмученим.

Утому, що сталося потім, усі звинувачували кішку. Хто ж іще був винен, як не Флафі, — адже саме вона просунула свого носа й лапку в щілину, щоб увійти, і м'яко, майже нечутно прочинила двері, що вели до кімнати Полліанни. Якби цього не трапилося, дівчинка б не почула того, про що говорила її тітка.

У холі між собою розмовляли два лікаря, медсестра й міс Поллі. А в кімнаті Полліанни Флафі нарешті застрибнула на ліжко своєї любої господині й задоволено замуркотіла. І якраз цієї миті з холу долинув сповнений розпачу вигук міс Поллі:

— Тільки не це! Лікарю, тільки не це! Ви хочете сказати, що наша дівчинка більше ніколи не зможе ходити?!

Далі здійнявся галас. Спочатку зі спальні Полліанни почувся наляканий крик:

— Тітонько Поллі! Тітонько!

А міс Поллі, побачивши прочинені двері й усвідомивши, що її почули, тихо простогнала і вперше в своєму житті знепритомніла.

— Вона почула! — із жахом вигукнула медсестра й побігла до спальні дівчинки.

Обидва лікарі залишилися біля міс Поллі. Лікар Мід не міг не лишитися — адже саме він підхопив жінку, коли та падала. Лікар Воррен безпорадно стояв поряд. Полліанна закричала знову, і медсестра зачинила двері. А двоє лікарів перезирнулися і, спам'ятавшись, почали допомагати міс Поллі прийти до тями.

У спальні дівчинки на ліжку лежала сіра пухнаста кицька. Вона марно намагалася своїм нявчанням привернути до себе увагу господині. Дівчинка дуже зблідла, а в її очах застиг страх.

— Міс Гант, будь ласка, покличте тітоньку Поллі! Вона зараз дуже мені потрібна! Будь ласка!

Медсестра зачинила двері й, сполотнівши, поспіхом підійшла до ліжка Полліанни.

— Вона… вона не може зараз прийти, люба. Твоя тітонька зайде трошечки пізніше. А що сталося? Може, я тобі допоможу?

— Ні, ви не допоможете, — похитала головою Полліанна. — Я хочу знати, що означає те, про що вона говорила. Хочу почути це зараз! Ви це чули? Те, що сказала тітонька Поллі! Я хочу, щоб вона сказала, що це неправда — це не може бути правдою, не може!!!

Медсестра спробувала заговорити, та в неї забракло слів. Дівчинка поглянула на неї, і в її очах спалахнув ще більший жах.

— Міс Гант, то ви це теж чули?! Це правда? Не може бути! Невже я ніколи — ніколи — не зможу ходити?

— Годі, годі, дитино, не плач, — нарешті заговорила медсестра, — може він і не знає, як воно буде. А може, взагалі помилився. Знаєш, у житті всіляке трапляється.

— Але ж тітонька Поллі сказала, що він знає! Він знає про зламані ноги й такі випадки, як у мене, більше за будь-кого іншого!

— Так, люба, я знаю, та лікарі теж іноді помиляються. Спробуй поки що про це не думати, дорогенька, дуже тебе прошу!

— Але ж як я можу про це не думати, — сплеснула в долоні дівчинка й розплакалася, — якщо це єдине, про що я думаю? Ох, міс Гант, як же я тепер ходитиму до школи? Як піду до містера Пендлтона чи місіс Сноу? Чи ще до когось? — на цьому Полліанні забракло слів, і кілька хвилин вона невтішно схлипувала. Та раптом затихла і знову перелякано звела очі на медсестру: — Міс Гант, як же я тепер зможу чомусь радіти, коли не ходитиму?

Міс Гант нічого не знала про гру Полліанни, та вона добре розуміла, що хвору потрібно якнайшвидше заспокоїти. І, незважаючи на те що вона була схвильована, а серцем вболівала за дівчинку медсестра вже стояла коло ліжка із заспокійливими пігулками в руці.