Полліанна - Портер Элинор - Страница 13

— У гру?

Дівчинка заплескала в долоні.

— Ну от, а я про неї геть забула! Гра полягає в тому, щоб радіти, місіс Сноу!

— Радіти? Що це означає?

— Я ж казала вам, що щось придумаю, пам'ятаєте? Ви попросили сказати, чому ви могли б радіти, коли лежите в ліжку цілісінький день.

— О! — видихнула жінка. — То ти про це. Так, я пригадую, але навіть не думала, що ти про це пам'ятатимеш.

— Ні-ні, я багато про це думала, — зауважила Полліанна, — і нарешті знайшла причину для радості! Було непросто, повірте! Це приємно, але непросто. Чесно кажучи, що складніше, то цікавіше грати. Спочатку мені нічого не спадало на думку, та врешті…

— І що, ти справді щось придумала? Що ж воно таке? — із неприхованим сарказмом запитала місіс Сноу.

Полліанна глибоко вдихнула.

— Я подумала, що ви можете радіти тому, що інші люди навколо вас здорові, і їм не потрібно лежати в ліжку.

Місіс Сноу, здавалося, мову відібрало. Її погляд зробився злим.

— Та невже?! — нарешті спромоглася сказати вона, хоча з усього було видно, що вдячності до дівчинки вона на відчуває.

— А тепер я хочу розповісти вам про мою гру, — запропонувала Полліанна. — Вам спочатку буде важко грати, але це так весело! І що важче — то веселіше! Ось послухайте.

І вона почала розповідати про місіонерський притулок, милиці, які вона якось отримала в подарунок замість омріяної ляльки, та інше. Полліанна якраз закінчила свою розповідь, коли до кімнати ввійшла Міллі.

— Міс Полліанно, на вас уже чекає ваша тітка, — ледь чутно мовила вона. — Вона зателефонувала Гарлоусам, які живуть через дорогу, і попросила, щоб ви швиденько йшли додому. Сказала, що вам ще треба позайматися, поки не стемніло.

Полліанна неохоче підвелася.

— Гаразд, — зітхнула вона, — я побіжу додому. — Раптом вона розсміялася: — Мабуть, мені треба радіти, що в мене є ноги і я можу бігати, еге ж, місіс Сноу?

Відповіді не було. Місіс Сноу закрила очі. Але очі Міллі аж розширилися від здивування — по зблідлих щоках її матері котилися сльози.

— До побачення! — гукнула через плече Полліанна, виходячи з кімнати. — Шкода, що я не встигла зробити вам зачіску, мені так хотілося! Та нічого — наступного разу обов'язково зробимо!

Липневі дні минали дуже швидко. Для Полліанни вони були надзвичайно багаті на події. Вона часто казала тітоньці, які вони щасливі. Міс Поллі на це зазвичай реагувала доволі сухо:

— Що ж, дуже добре, Полліанно. Добре, що ти щаслива, але не можна забувати і про свої обов'язки, інакше життя видаватиметься марним.

На це дівчинка зазвичай відповідала гарячими обіймами і поцілунком, що трохи бентежило її стриману тітку. Та одного разу Полліанна не втрималася й від слів. Це трапилось під час занять із шиття.

— Тітонько, ви маєте на увазі, що якщо я просто проживу день щасливо, він буде прожитий марно? — розмірковувала Полліанна.

— Саме це я й мала на увазі.

— Тобто, щоб життя не було марним, потрібно повсякчас досягати ре-зуль-та-тів?

— Авжеж.

— А що таке ре-зуль-та-ти?

— Це те, що ми отримуємо з того, що робимо — власне, коли робимо щось корисне. Яка ж ти все-таки дивна дитина!

— Отже просто радіти — це не ре-зуль-та-тив-но? — дещо схвильовано запитала Полліанна.

— Звісно, ні.

— Як жаль! Тоді вам, мабуть, не сподобається моя гра. Тепер, боюся, ви й узагалі не захочете в неї грати, тітонько Поллі.

— Гра? Яка гра?

— Та, у яку ми грали разом із та… — і Полліанна злякано прикрила рота рукою. — Та ні, це не має значення, — затинаючись, завершила вона. Міс Поллі спохмурніла.

— Мабуть, на сьогодні годі, — суворо мовила вона. І урок шиття скінчився.

Того ж дня Полліанна зустріла тітку на сходах, що вели на горище.

— О тітонько Поллі, як чудово! — загукала вона. — Ви вирішили мене навідати! Заходьте, я просто обожнюю приймати гостей! — раділа дівчинка, відчиняючи двері до своєї кімнати.

Міс Поллі й не збиралася заходити до небоги. Вона лише хотіла пошукати свою білу вовняну шаль у скрині на горищі. Однак, на її превеликий подив, вона чомусь зайшла до кімнатки дівчинки і сіла на твердий стілець. З того часу як небога приїхала до неї жити, міс Поллі часто робила щось несподіване навіть для самої себе і не могла знайти цьому пояснення.

— Я просто обожнюю гостей, — повторила Полліанна, пурхаючи кімнатою, ніби це був палац, а не бідна комірчина на горищі, — особливо тепер, коли в мене є моя власна кімната. Звісно, у мене й раніше була кімната, але ж ми тоді винаймали її, а це зовсім не те. А ця кімната належить мені, правда ж?

— Т-так, Полліанно, — пробурмотіла міс Поллі, дивуючись, чому вона досі не встала й не пішла шукати шаль.

— І зараз я просто обожнюю цю кімнату, навіть незважаючи на те, що в ній немає килима, фіранок і картин, які мені так хотілося мати… — раптом дівчинка почервоніла і замовкла, не закінчивши речення.

— Що тобі хотілося мати?

— Ні, нічого, тітонько Поллі, чесно. Я зовсім не це хотіла сказати.

— Можливо, — холодно зауважила міс Поллі, — та вже якщо почала, то говори до кінця.

— Знаєте, я трохи сподівалася побачити в своїй кімнаті гарні килими, мереживні фіранки й різні чудові речі. Та звісно…

— Сподівалася? — різко перервала її міс Поллі. Полліанна почервоніла ще більше.

— Звісно, я не мала цього робити, тітонько, — перепросила вона. — Мабуть, це тому, що я завжди їх хотіла, але ніколи не мала. Знаєте, у притулку в нас було два килимки, але один у чорнильних плямах, а інший — у дірках. Щоправда, в нас було дві картини, та одну довелося продати, а інша розбилася. Якби не це, то либонь, я б і не хотіла красивих речей. Та коли я приїхала і ми йшли холом, я милувалася всім цим і уявляла, якою гарною буде моя кімната. Проте, знаєте, коли я побачила цю кімнату, то зраділа майже одразу. І хоч на комоді й немає люстра, мені воно й не потрібне, адже я не бачу свого ластовиння.

А кращої картини, аніж краєвид з мого вікна, годі й шукати! Та й ви були такі добрі до мене, що я…

Міс Поллі раптом рішуче підвелася. На її на щоках пашів рум'янець.

— Можеш не продовжувати, Полліанно, — сухо мовила вона. — Ти сказала достатньо.

За мить вона швидко спускалася сходами. І лише внизу збагнула, що так і не знайшла на горищі свою білу шаль.

Наступного дня міс Поллі рішуче наказала Ненсі:

— Ненсі, сьогодні потрібно перенести всі речі міс Полліанни до кімнати поверхом нижче. Я вирішила, що відтепер вона спатиме там.

— Так, пані, — відповіла Ненсі. «Це ж треба таке!» — додала вона про себе.

За мить вона була в кімнатці Полліанни й радісно гукала:

— Ви тільки послухайте, міс Полліанно! Ви тепер спатимете у кімнаті, що поверхом нижче! Це ж треба! Уявіть собі!

Полліанна аж зблідла.

— Ненсі, це правда? Чесно-пречесно? О Ненсі!

— Ще й яка правда! Ще й як чесно! — не вгавала Ненсі, киваючи головою. Вона почала виймати з шафи сукні дівчинки. — Мені звеліли перенести вниз усі ваші речі, тож я почну просто зараз, бо раптом міс Поллі передумає!

Полліанна навіть не дослухала. Ризикуючи впасти, вона стрімголов скотилася зі сходів, перестрибуючи через дві сходинки за раз.

— О тітонько Поллі, тітонько Поллі! Невже це правда, і в мене тепер буде власна кімната, де є все — килим, фіранки і три картини! А ще четверта — краєвид із вікна! О люба тітонько!

— Дуже добре, Полліанно. Якщо ти так хотіла мати всі ці речі, гадаю, ти й дбатимеш про них належним чином. Будь ласка, підніми он той стілець. До речі, ти двічі грюкнула дверима за останні кілька хвилин, — міс Поллі говорила дуже суворо, але розуміла, що говорить так лише тому, що мало не плаче, — з незрозумілої причини.

Полліанна швиденько підняла стілець.

— Так, тітонько, я таки грюкнула тими дверима! — радісно погодилася вона. — Розумієте, просто я була така рада, коли дізналася про нову кімнату! Хто б не грюкнув дверима, якби опинився на моєму місці? Думаю, що й ви… — дівчинка раптом замовкла, а потім з цікавістю поглянула на тітку: — Тітонько Поллі, а ви коли-небудь грюкали дверима?