Полліанна - Портер Элинор - Страница 12

— Але дитино, він ніколи ні з ким не розмовляє — і вже не перший рік! Хіба що коли йдеться про бізнес. Його звати Джон Пендлтон, і живе він сам-один у величезному будинку на Пендлтонському пагорбі. У нього навіть кухарки немає — тож він ходить їсти у готель тричі на день. Зазвичай його обслуговує Саллі Майнер, то вона каже, що й замовляє він, ледве рота розтуляючи. Іноді їй доводиться вгадувати, чого йому хочеться. Однак вона завжди впевнена в одному — це має бути дешево! Оце зрозуміло і без нагадувань!

Полліанна співчутливо кивнула головою.

— О, я розумію. Коли ти бідний, доводиться вибирати найдешевше. Ми з татом часто обідали не вдома. І майже щоразу замовляли боби й рибні тюфтельки. Зазвичай ми говорили, що раді, оскільки любимо боби — і особливо повторювали це тоді, коли дивилися на смажену індичку, шматок якої коштував аж шістдесят центів! Гадаєш, містер Пендлтон полюбляє боби?

— Полюбляє боби?! Та яка різниця! Міс Полліанно, він зовсім не бідний! У нього грошей стільки, що вам й не снилося — адже він отримав спадок від батька. У місті немає людини, багатшої за нього. Та він міг би самими доларами харчуватися — якби схотів, звісно!

Полліанна весело захихотіла.

— Ти кажеш так, ніби це можливо, Ненсі! Хіба ж їх прожуєш — і тим паче проковтнеш?

— Ха! Я кажу, що він досить багатий, щоб дозволити це собі, — стенула плечима служниця. — Хоча він майже нічого не витрачає, а тільки накопичує.

— О, як це чудово, — мовила Полліанна. — Неймовірно! Таке відречення від благ! Це людина, яка несе свій хрест, несе віру іншим. Я розумію, мені якось тато розповідав.

Ненсі різко відкрила рота, ніби хотіла сказати щось не надто приємне. Однак, поглянувши на спокійне й довірливе личко дівчинки, вона стрималася.

— Гм! — тільки й мовила вона. Але все одно продовжила: — Все-таки дуже дивно, міс Полліанно, що він із вами заговорив, так, дивно! Він ні з ким не розмовляє, живе у великому розкішному будинку — і там стільки красивих і коштовних речей! Дехто каже, що він несповна розуму, а дехто — що жадібний. А хтось навіть вважає, що він ховає якогось скелета у шафі[2].

— О, Ненсі! — аж здригнулася Полліанна. — Навіщо він зберігає таку жахливу річ? Я думаю, йому треба її негайно викинути!

Ненсі закашлялася. Вона зрозуміла, що Полліанна просто не знає цього виразу, однак не поспішала виправити помилку.

— А ще всі кажуть, що він дуже загадковий! — вела вона далі. — Кілька років він тільки те й робив, що подорожував, переважно південними країнами — був у Єгипті, Азії, в пустелі Сахарі.

— О, то він місіонер, — зауважила Полліанна. Ненсі засміялася, але якось дивно.

— Ну, я б так не сказала, міс Полліанно! Коли він повертається, то пише книжки — незвичайні і дуже дивні! Про якісь штукенції, які йому трапляються у тих язичницьких краях. І чого б не витрачати гроші тут? Навіть на собі економить, це ж треба таке!

— Правильно! Адже він збирає гроші, щоб просвітити язичників, — зауважила Полліанна. — Та все одно, він цікавий чоловік, ні на кого не схожий, як місіс Сноу. Геть не схожий на інших!

— Ну, тут я, мабуть, погоджуся, — буркнула Ненсі.

— Та яка ж я рада, що він тепер зі мною говорить, — задоволено зауважила Полліанна.

Розділ 10. Сюрприз для місіс Сноу

Коли Полліанна знову прийшла навідати місіс Сноу, та, як і минулого разу, лежала в темній кімнаті.

— Це маленька дівчинка від міс Поллі, мамо, — втомленим голосом повідомила Міллі і залишила Полліанну наодинці з хворою.

— О, це справді ти? — почувся тихий голос із ліжка. — Я тебе пам'ятаю. Та тебе хто завгодно запам'ятав би, якби хоч раз побачив. Шкода, що ти не прийшла учора, мені якраз хотілося тебе побачити.

— Та ви що? Що ж, я рада, бо з учора минуло не так уже й багато часу, — радісно засміялася Полліанна, зайшовши до кімнати й акуратно поставивши кошика на стілець.

— Але ж тут і темно! Я вас зовсім не бачу! — вигукнула дівчинка й рішуче підійшла до вікна, щоб підняти фіранки. — Хочу подивитися, чи зробили ви таку зачіску, як я вам робила… бачу, що ні! Та нічого, це навіть добре, можливо, пізніше я знову вас розчешу, якщо дозволите. А тепер погляньте, що я вам принесла.

Жінка байдуже дивилася перед собою.

— Байдуже, як це виглядає, бо його смак від цього не зміниться, — пробурчала вона, однак перевела свій погляд на кошик. — То що там?

— А вгадайте! Чого б вам зараз хотілося? — і Полліанна підійшла до кошика. Її обличчя аж світилося від радощів. Хвора спохмурніла.

— Що ж, мені нічого не хочеться з того, про що я знаю, — зітхнула вона. — Майже все воно однакове на смак.

Полліанна кахикнула.

— Та не тепер! Вгадайте! Якби вам справді чогось хотілося, що б це було?

Жінка вагалася. Звісно, вона цього не усвідомлювала, однак вона вже давно звикла хотіти те, чого в неї не було. Тож вирішити, чого їй насправді хочеться, здавалося майже неможливим. Однак потрібно було сказати щось у відповідь — дивна дівчинка нетерпляче чекала.

— Що ж, можливо, баранячого буль…

— Він тут є! — вигукнула Полліанна.

— Але це зовсім не те, чого я насправді хочу, — зітхнула хвора, хоч у животі почало бурчати. — Правду кажучи, я б не відмовилась від курчати.

— О, курча тут теж є! — радісно сповістила Полліанна.

Жінка здивовано на неї поглянула.

— У тебе є і те, й інше? — запитала вона.

— Так — і на додачу ще й телячий холодець! — із тріумфом мовила Полліанна. — Я поміркувала й вирішила, що ви маєте отримати на обід те, чого вам справді хочеться; тож ми із Ненсі приготували для вас ці страви. Звісно, кожної потрошку — але ж вони всі тут! Я така рада, що вам захотілося курчати, — зізналася дівчинка, виймаючи із кошика три невеличкі мисочки. — Знаєте, я оце йшла до вас і думала: а якщо вам раптом захочеться рубця чи цибулі — словом, чогось такого, чого в мене немає! О, як би це було погано, адже я так старалася, щоб вам догодити! — засміялася дівчинка.

Відповіді не було. Хвора, здавалося, намагалась подумки знайти відповідь на якесь важливе питання.

— Ну от! Я залишу все це для вас, — мовила Полліанна, поставивши мисочки в рядок на столі. — Можливо, баранячого бульйону ви захочете завтра. До речі, як ви почуваєтеся? — ввічливо поцікавилася дівчинка.

— Поганенько, та дякую, що спитала, — пробурчала місіс Сноу, безпорадно відкинувшись на подушку. — Уранці мені й поспати не дали. Сусідська дівчина Неллі Хіґґінс почала вчитися музики, і цілісінький ранок грала, не вгаваючи. Мало з розуму мене не звела! Не знаю, що й робити!

Полліанна співчутливо похитала головою.

— Розумію вас, це просто жахливо. Так само було і з місіс Байт — однією леді з Жіночої допомоги. У неї якраз стався напад радикуліту, тож вона навіть поворухнутися в ліжку не могла. Вона казала, що їй було б значно легше, якби вона могла рухатися. А ви можете?

— Можу що?

— Крутитися, рухатися в ліжку, змінювати положення, якщо музика аж надто набридає?

Місіс Сноу витріщилася на дівчинку.

— Ну звісно ж, я можу рухатися в ліжку скільки мені заманеться, — трохи роздратовано мовила вона.

— Тоді ви маєте цьому радіти, правда-правда! — закивала Полліанна. — А от місіс Байт не могла — знаєте, не дуже покрутишся, коли в тебе радикуліт, навіть якщо дуже хочеться. Вона ледве це витримала — так їй хотілося розім'яти боки. А ще місіс Байт могла б збожеволіти, якби не вуха сестри її чоловіка.

— Вуха сестри?! А вони тут до чого?

Полліанна засміялася.

— О, я зовсім забула, що ви геть не знаєте Байтів. Розумієте, сестра містера Байта була глуха — абсолютно глуха. Вона приїхала погостювати. І коли в місіс Байт стався напад радикуліту, міс Байт залишилася, щоби допомогти в господарстві. Їй дуже важко було будь-що пояснювати, і після того щоразу коли місіс Байт чула звуки роялю по сусідству, вона була дуже рада, що може їх чути, незважаючи на те, що грали надто голосно. Вона якось подумала, що було б просто жахливо, якби вона нічого не чула, як чоловікова сестра. Розумієте, вона теж грала в мою гру — я їй про неї розповіла.