Друге життя Брі Таннер - Майер Стефани Морган - Страница 26

Знову бурмотіння. Мені здалося, що один із голо сів звучить зовсім по-іншому. В ньому не було звичних вурдалацьких переливів. Проте я не мала певності, адже Джаспер і далі міцно стискав мені вуха.

– Три хвилини, – зронив високий чистий голос.

Джаспер прибрав долоні з моєї голови.

– Можеш уже розплющувати очі, – сказав він до мене, відійшовши на кілька кроків. Він сказав це таким тоном, що я перелякалась. Я швидко роззирнулася, шукаючи джерело загрози.

Але очі мені затуманювала пелена темного диму. Поряд зі мною хмурився Джаспер. Зуби його були зціплені, а вираз на обличчі майже… переляканий. Наче він боявся не мене, а через мене. Я згадала, щo він казав перед тим, – через мене можуть бути неприємності з якимись там Волтурі. Цікаво, хто такі Волтурі? Не уявляю, кого може злякатися цей пошрамований небезпечний вурдалак.

Позаду Джаспера спиною до мене нестройним рядком стояло четверо вампірів. Серед них була Есме. Поруч із нею – висока білявка, далі маленька чорнокоса дівчина і темночубий вампір – такий кремезний, що на нього було страшно дивитися, – це саме він убив Кевіна. На хвилю я уявила, як цьому вампіру до рук потрапляє Рауль. Картинка була на диво приємною.

Позаду кремезного вурдалака стояло ще троє. Він затуляв мені огляд, і я не бачила, що вони роблять. Карлайл стояв навколішках, а поряд із ним – іще один вурдалак із бронзовим волоссям. На землі розпросталась якась фігурка, але я її майже не розгледіла – тільки джинси і коричневі чоботи. Дівчина або зовсім молоденький хлопчина. Може, вони там склеюють вампіра?

Отож разом жовтооких було вісім, плюс іще виття – не уявляю, що це за такі вурдалаки-ревуни; у витті я розрізнила принаймні вісім голосів, тобто разом їх шістнадцять, а може, й більше. Цей клан більш ніж удвічі перевищував чисельно те, що нам обіцяв Райлі.

Зненацька в мені заяріла надія, що вурдалаки в плащах-мантіях, яких ми бачили з Дієго, доберуться таки до Райлі та примусять його страждати.

Вурдалачка на землі почала помалу спинатися на ноги – недоладно, мов незграбна людина.

Вітер перемінився, жбурнувши нам із Джаспером в обличчя фіолетовий дим. На мить усе сховалося в тумані, я бачила тільки Джаспера. Та хоча моя тимчасова сліпота минулася, з невідомої причини мене з новою силою охопила тривога. Так наче вампір, який стояв поряд зі мною, випаровував занепокоєння.

Наступної секунди легкий вітерець знову подув від нас, і я повернула собі здатність бачити й розрізняти запахи.

Люто засичав Джаспер – і штовхнув мене, вже готову до стрибка, на землю.

Переді мною була вона – жива дівчина, в полюванні на яку я брала участь заледве кілька хвилин тому. Це був запах, на який налаштоване було все моє єство. Це був солодкий вологий запах найсмачнішої в моєму житті крові. І рот, і горло мої пекло вогнем.

Я щосили намагалася зберегти голову ясною, зосередитися на тому, що Джаспер тільки й чекає, аби я стрибнула: тоді він матиме підстави мене вбити, – та лише одна половина мене здатна була думати. У мене з’явилося відчуття, що я, силкуючись опиратися спокусі, зараз просто розірвуся навпіл.

На мене враженими карими очима витріщилася дівчина на ім’я Белла. Один погляд на неї зробив відчуття вогню в горлі ще гіршим. Я навіть розгледіла, як під її тонкою шкірою пульсує кров. Я спробувала відвести погляд, але очі поверталися й поверталися до дівчини.

Рудий тихо заговорив до неї:

– Вона капітулювала. Такого я досі ніколи не бачив. Карлайл хоче запропонувати їй приєднатися. Але Джаспер не схвалює його ідеї.

Мабуть, Карлайл усе йому пояснив, поки в мене були заткнуті вуха.

Рудий вампір обома руками пригортав людську дівчину, а вона обидві долоні притиснула йому до грудей. Горло її було на віддалі пари дюймів від його вуст, але не схоже було, що вона налякана. Та й він зовсім не нагадував мисливця. Я спам’ятала слова про те, що цей клан тримає замість кімнатної тваринки людину, проте бачила я перед собою зовсім інше. Якби дівчина була вурдалачкою, я б подумала, що ці двоє – пара.

– З Джаспером усе гаразд? – прошепотіла дівчина.

– Так, усе гаразд. Просто отрута пече, – відповів рудий.

– Його вкусили? – запитала вона, вражена на саму цю думку.

Хто ж ця дівчина? Чому вампіри прийняли її до себе? Чому досі не вбили? Чому вона здається такою спокійною, наче зовсім їх не боїться? Складалося враження, що вона належить до цього світу, але зовсім не розуміє його реалій. Звісно ж, Джаспера покусали. Він-бо щойно бився з цілим моїм кланом – і спромігся його знищити. Невже ця дівчина не усвідомлює, щo ми таке?

Ох, але ж і пече горло! Я намагалася не уявляти, як загашую вогонь кров’ю, але вітер ніс аромат дівчини просто мені в обличчя! Пізно було силкуватися тримати себе в руках: я занюхала здобич, на яку полювала, і цього вже не зміниш.

– Він намагався бути одразу всюди, – пояснив рудий своїй дівчині. – Взагалі-то він хотів залишити Алісу без роботи, – мовець похитав головою, поглянувши на маленьку чорняву вурдалачку. – Та Алісі не потрібна нічия допомога.

Вампірка на ім’я Аліса метнула погляд на Джаспера.

– Дурненький супергерой, – проспівала вона своїм чистим сопрано. Джаспер із напівусмішкою зустрівся з нею поглядом, на мить наче геть забувши про моє існування.

Я заледве приглушила інстинкт, який підштовхував мене скористатися цією хибою і стрибнути на живу дівчину. Мені знадобиться не більш ніж мить – і тоді її тепла кров (я чула, як вона пульсує в її серці) вгамує вогонь. Вона ж бо так близько…

Вампір із бронзовим волоссям схрестився зі мною лютим застережливим поглядом, і я втямила: якщо нападу на дівчину – помру на місці, – але біль у горлі був такий, що я радше б померла. Пекло так, я що в розпачі не стримала зойку.

Джаспер заричав на мене, і я застигла, стараючись не ворушитися, але запах крові дівчини здавався мені величезною рукою, яка так і хотіла підхопити мене з землі. Ще ні разу, вийшовши на полювання, я не пробувала зупинитися. Вгрузнувши пальцями в землю, я шукала, за що б зачепитися, втриматися, – і не знаходила. Джаспер приготувався до стрибка, але я, навіть за крок від смерті, не могла не думати про спрагу.

Аж тут поряд опинився Карлайл і поклав долоню на Джасперову руку. Поглянув на мене м’якими добрими очима.

– Ви не змінили своєї думки, юна леді? – запитав він мене. – Ми не хочемо вас знищувати, але нам доведеться, якщо ви не навчитеся себе контролювати.

– Як ви можете це витримувати? – змолилась я. Невже його не доймає спрага? – Я її хочу, – я витріщилась на дівчину, мріючи тільки про те, як зникне віддаль, яка нас розділяє. Пальці мої безцільно прочісували кам’янистий ґрунт.

– Ти повинна цього навчитися, – серйозно мовив Карлайл. – Наприклад, робити вправи, щоб навчитися самоконтролю. Це можливо, і це єдине, що може тебе зараз урятувати.

Якщо здатність контролювати себе, як тримають себе в руках ці дивні вампіри, – мій єдиний шанс на порятунок, тоді я точно приречена. Витримати вогонь неможливо. Та й щодо порятунку я не мала чіткої думки. Звісно, не хотілося вмирати, тим паче болісно, але для чого жити? Загинули всі. А Дієго мертвий уже кілька днів.

Вуста мої ворухнулися, згадавши це ім’я. Я мало не промовила його уголос. Але миттю стисла голову руками і спробувала думати про щось, від чого мені б не так боліло. Не про дівчину, не про Дієго. Та нічого не виходило.

– Ми можемо відійти від неї? – хрипко прошепотіла дівчина, знову порушуючи мою рівновагу. Погляд мій метнувся до неї. Яка в неї тонка і м’яка шкіра! А на шиї пульсує жилка…

– Нам краще залишатись тут, – відповів вампір, до якого вона тулилася. – Вони вже наближаються до нас із північного краю галявини.

Вони? Я зиркнула на північ, але не розгледіла нічого, крім диму. Може, рудий мав на увазі Райлі та нашу сотворительку? Мене водночас прошило два відчуття – укол паніки і спазм надії. Не може ж такого статися, що вдвох із Райлі вони встоять проти вампірів, які вже вбили стількох? Правда ж? Навіть без допомоги дивних вурдалаків-ревунів Джаспер сам здатен упоратися з ними обома.