Друге життя Брі Таннер - Майер Стефани Морган - Страница 18

Всі ми вже втрачали руки-ноги, а дехто й не тільки кінцівки, всі ми пройшли через вогонь перетворення на вампірів, тож легко могли собі уявити цей біль, проте злякала нас навіть не сама погроза, а обличчя Райлі в той момент, коли він вимовив останні слова. Воно не кривилося від люті, як зазвичай, коли він сердився; його лице було холодне й спокійне, гладеньке й прегарне, а кутики вуст склалися в подобу посмішки. Зненацька мене прошило відчуття, що переді мною стоїть зовсім новий Райлі. Щось його змінило, зробило жорсткішим, і я не могла уявити, як за одну ніч міг з’явитися цей вишуканий лиховісний усміх.

Здригнувшись, я відвела погляд і зауважила, що вищир Рауля також змінився – тепер це було відлуння посмішки Райлі. Замалим не навіч я бачила, як у голові Рауля крутяться трибки. Він-бо вже у найближчому майбутньому повбиває всіх ворогів!

– А тепер давайте розіб’ємося на команди і потренуємося, – мовив Райлі, і обличчя його знову стало нормальним. – Крісті, Раулю, зберіть кожен своїх дітлахів, а решту розподіліть порівну. І жодних бійок! Доведіть мені, що ви здатні діяти раціонально. Покажіть себе.

Зразу потому він одійшов від двох ватажків, цілком ігноруючи той факт, що вони миттю заходилися перегиркуватись, і зробив велику дугу по кімнаті. Дорогою він штовхнув кількох вампірів у плече, змушуючи приєднуватися до того або того ватажка. Мені спершу було й невтямки, що він рухається у моєму напрямку, – адже він обійшов таке широке коло.

– Брі, – гукнув він, звужуючи очі, щоб роздивитися мене. Схоже було, що йому це не так і легко.

Я почувалася крижаною брилою. Мабуть, у лісі він занюхав мій слід. Тепер я труп.

– Брі! – повторив Райлі, цього разу м’якше. Голос його нагадав мені нашу найпершу зустріч. Тоді він виказував награну приязнь… Райлі провадив іще тихше: – Я пообіцяв Дієго, що передам тобі від нього звістку. Він згадував якихось ніндзя. Ти щось розумієш?

Райлі й досі не мав змоги на мене дивитися, але продовжував наближатися.

– Дієго? – пробурмотіла я – просто не змогла стриматися.

Райлі ледь помітно посміхнувся.

– Можна з тобою поговорити? – він кивнув на вихід. – Я перевірив усі вікна та двері. На першому поверсі цілком темно і безпечно.

Я усвідомлювала, що тільки-но віддалюся від Фреда, про безпеку й мови не може бути, але хотіла почути все, що Райлі готовий мені сказати про Дієго. Що сталося? Треба було мені залишитися, щоб ми постали перед Райлі разом!

Не піднімаючи голови, я попрямувала за Райлі. Дорогою він дав кілька настанов Раулеві, кивнув Крісті, а тоді піднявся сходами нагору. Краєм ока я бачила, як за нами з цікавістю спостерігають декілька вурдалаків.

Райлі першим переступив поріг, і, як він і обіцяв, виявилося, що на кухні панує темрява. Він кивнув мені, щоб я не відставала, і повів мене темним коридором повз відчинені двері спалень до ще одних дверей, замкнених на засув. Ми опинилися в гаражі.

– А ти смілива, – зауважив Райлі зовсім тихо. – Чи довірлива. Я гадав, коли сонце в зеніті, вивести тебе нагору виявиться значно важче.

Чорт! Слід було вдавати більшу полохливість. Та тепер уже запізно. Я знизала плечима.

– То ви з Дієго неабияк здружилися, еге ж? – видихнув Райлі ледь чутно. Щоправда, якби в підвалі всі сиділи тихенько, то, либонь, розчули б його навіть зараз, але внизу, як завжди, було гамірно.

Я знову знизала плечима.

– Він урятував мені життя, – прошепотіла я.

Райлі задер підборіддя, наче збирався кивнути на згоду, а тоді оцінювально глянув на мене. Чи він повірив? Чи не сумнівається, що я досі боюся білого дня?

– Він у нас найкращий, – підтвердив Райлі, – найрозумніший хлопчик поміж усіх.

Я коротко кивнула.

– Ми з ним трошки обговорили ситуацію. І погодилися, що пильність не завадить. Робити щось усліпу – вельми небезпечно. А Дієго – єдиний, кому я можу довірити розвідку, – видихнув Райлі майже сердито. – Хотів би я, щоб таких як він у мене було двоє! Раулеві бракує лою в голові, а Крісті занадто самозакохана, щоб мати широкий кругозір, та з-поміж решти вони найкращі, отож і доводиться працювати з тим, що маю. Дієго сказав, що й ти кмітлива.

Я чекала, не певна, скільки відомо Райлі.

– Хочу, щоб ти допомогла мені з Фредом. У цього хлопця така потуга! Сьогодні я навіть у його бік дивитися не міг.

Я знов обережно кивнула.

– Уяви, якби наші вороги взагалі не змогли нас бачити! Ми б перемогли їх однією лівою.

Навряд чи Фреду сподобається ця ідея, проте, може, я і помиляюся. Хоча не схоже, щоб він мав бодай якісь сентименти щодо нашого клану. Чи захоче він нас рятувати? Райлі я нічого не відповіла.

– Ти з ним проводиш чимало часу.

Я знизала плечима.

– Там мене ніхто не дістає. Але це нелегко.

Райлі підібгав вуста й кивнув.

– Тямовита, як і казав Дієго.

– А де Дієго?

Не слід було питати. Просто слова вихопилися самі собою. Я нетерпляче чекала на відповідь, намагаючись вдавати байдужість – швидше за все, безуспішно.

– Ми не могли гаяти часу. Я відіслав Дієго на південь, тільки-но дізнався, щo насувається. Якщо наші вороги збираються напасти раніше, нам варто отримати попередження заздалегідь. Дієго приєднається до нас, щойно ми виступимо проти ворога.

Я спробувала уявити, де зараз може бути Дієго. Як би мені хотілося бути з ним! Можливо, вдалося б відмовити його допомагати Райлі й виставляти себе на передову. А може, і не вдалося б. Схоже, Дієго таки щось пов’язує з Райлі, як я й гадала.

– Дієго просив, щоб я тобі дещо переказав.

Я метнула погляд на його обличчя. Занадто швидко, занадто схвильовано. Знову себе виказала.

– Мені здалося, що це якась маячня. Він сказав: «Передай Брі, що я вже придумав рукостискання. І покажу їй за чотири дні, коли ми зустрінемося». Не уявляю, що це може означати. А ти?

Я намагалася начепити на обличчя незворушну маску гравця у покер.

– Можливо. Бо він уже згадував, що потрібен таємний знак, якщо треба буде знову сховатися в підводній печері. Якийсь пароль. Але він, здається, просто жартував. Не впевнена, щo він має на увазі зараз.

Райлі хихикнув.

– Бідолашний Дієго.

– Що таке?

– Здається, ти подобаєшся хлопцеві значно більше, ніж він подобається тобі.

– О! – збентежено відвела я погляд. Цікаво, Дієго передав мені своє повідомлення, щоб запевнити, що я можу довіряти Райлі? Проте він не зізнався Райлі, що мені все відомо про сонце. І все ж він, певно, достатньо довіряв Райлі, коли вже виповів йому аж стільки, коли вже звірився в тому, що я йому небайдужа. Однак мені здалося, що з мого боку буде набагато мудріше тримати рот на замку. Забагато всього змінилося.

– Поки що не списуй його з рахунків, Брі. Він найкращий, я ж уже казав. Дай йому шанс.

Райлі дає мені поради в сердечних справах? Дивина! Я кивнула й пробурмотіла:

– Обов’язково.

– Спробуй побалакати з Фредом. Залучи його в команду.

Я знизала плечима.

– Постараюся.

– Чудово, – посміхнувся Райлі. – А перед самим походом я відкличу тебе вбік, і ти мені розповіси, як усе минулося. Я зроблю це непомітно, не так, як сьогодні. Не хочу, щоб йому здавалося, наче ти за ним шпигуєш.

– О’кей.

Райлі хитнув головою, мов кажучи: час вертатися, і попрямував до підвалу.

Вишкіл тривав цілий день, але я в ньому участі не брала. Коли Райлі приєднався до ватажків команд, я знову сховалася за Фреда. Решта вурдалаків розділилася на чотири команди по чотири, і керували ними Рауль та Крісті. Фреда ніхто не запросив у команду, а може, він просто проігнорував запрошення, або ж ніхто його взагалі не мав змоги бачити. Але я його бачила. Кремезний білявий варяг дуже вирізнявся на загальному тлі – ні в чому не брав участі, був для всіх як валіза без ручки.

Мені не хотілося самій записуватися ні в загін Рауля, ні в загін Крісті, отож я просто спостерігала. Здається, ніхто й не помітив, що я сиджу поряд із Фредом. Та хоча ми, завдяки дару Фреда, були наче невидимі, все одно я почувалася як на долоні. Хотіла б я, щоб і сама по собі я була невидима – просто ілюзія; тоді б я почувалася в безпеці. Але ніхто нас із Фредом не помічав, і за деякий час я майже розслабилась.