Зорі падають в серпні - Сизоненко Олександр - Страница 28

Одного разу серед ночі Вітю розбудив сусідський собака. Він стояв біля альтанки, в якій спав Вітя, і настирливо гавкав у бік моря.

«Що там таке?» подумав хлопець і висунувся із альтанки.

Ніч була темна. Але море біліло, наче посипане крейдою. Там, де воно починалося, біля самої води, на її сіруватому фоні видно було три чоловічі постаті. Двоє з них помалу посунули понад берегом, і Вітя помітив у них на грудях автомати.

— Патруль! — догадався хлопець, і серце його забилося дужче.

Третя тінь від моря наближалася сюди просто через город. Вітя впізнав Сергія Гнатовича, вже коли він був від альтанки якихось кроків двадцять. Хлопець так і залишився стояти біля входу. Сергій Гнатович ішов швидко, наче запізнився кудись і тепер страшенно поспішав; Він пройшов за крок од Віті, але навіть не повернув голови до альтанки. Під рукою в нього був якийсь пакунок, певне, одяг, а сам він йшов у самих трусах.

«Купався, — подумав хлопець, все більше хвилюючись. — Мабуть, купався і прикордонники його прогнали», вирішив Вітя і, припавши до вогкої подушки, одразу ж заснув.

Наступного дня Сергій Гнатович обідати не приходив довгенько, і Вітя ходив берегом шукати його. А коли повернувся, бабуся сказала, що Сергій Гнатович взяв вудочки і пішов ловити кефаль і що обідатимуть вони без нього. Пообідавши і відпочивши, Вітя пішов до моря похмурий, тривожний, хоч і сам не знав, чого саме. Він купався до самого вечора, доки не смеркло, і вже забув якось про Сергія Гнатовича, але, повертаючись додому, зустрів його на городі, і тривога знову стисла хлопцеві серце.

Сергій Гнатович, хоч і був одягнений, але тримав під рукою вчорашній пакунок одягу. Вітя посидів трохи в гарбузинні й обережно пішов за ним назирці.

Розділ третій

МІЖ ВОДОЮ І НЕБОМ

Відтоді, як Шакала привезли з ресторану на міноносець, минуло, здається, кілька місяців. Усе було неначе давно і десь у другому світі. Все повито туманом, усе робилося наче не з ним, а з кимсь іншим, невідомим. Якісь люди в легких плащах і крислатих капелюхах тисли йому на березі руки і бажали удачі, блискаючи в темряві золотими зубами. Разом з Хертвігом і Драконом сіли ці люди в машину і одразу ж поїхали з порту, наче зробили якусь докучливу справу і з радістю поверталися до звичайних своїх занять, а Шакал лишився сам. З ресторану чути було музику, а вогні реклам та вуличних ліхтарів тільки підкреслювали бархатисту темряву південної ночі.

Від випитого вина і збудженого настрою світ здавався безмежним, хистким, як вірьовчаний трап, по якому збирався він на міноносець, але в душі було багато бажань, невитраченої сміливості, сили, і в Шакала роздувалися ніздрі тонкого носа.

Його провели на місток до капітана. Той козирнув йому, дав команду. Корабель здригнувся і рушив у море. Темний берег, освітлене місто, далека прекрасна музика, що так хвилює, — все почало віддалятися од Шакала, відокремлюватись смугою вороної води, що все ширшала й ширшала, і йому стало не те щоб сумно, а просто жаль покидати оцю спокійну землю, де для нього все було приготовлено, де кожну примху його вдовольняли, чекаючи в майбутньому винагороди. І ось це майбутнє перестало бути майбутнім. Воно вийшло в море міноносцем з погашеними вогнями, воно німо дивилося йому у вічі темрявою, насиченою вгорі і знизу тьмяним сяйвом зірок, і він плив по ньому, зціпивши зуби, підкоряючись чиїйсь залізній волі, що давно вже мала повну владу над його життям.

Капітан поводився з ним, наче лікар із хворим, матроси, зустрічаючи його в коридорі, притискувались до стін і схилялись у поклоні, наче перед ними був святий або мрець. Це його тішило, і Шакал усміхався сам до себе. Зрештою, не так уже й погано склалося його життя: ось спеціально для його персони послано в море такий корабель, ось він, натренований, озброєний до зубів, пливе кудись таємно, нікому невідомий і всім страшний. Скільки тут романтики! От тільки дивне відчуття охоплювало Шакала, коли він думав про те, що в ресторані зараз грає джаз, його ровесники п'ють вино і танцюють з вродливими, гарно одягненими жінками і нікому немає діла до нього, Шакала, до його завдання, до цієї небезпеки, що чекає на нього, притаївшись десь в отій чорній далечині. Танцюють, сміються, розважаються люди не в одному лише Сінопі, а він їде… Може, на вірну смерть, про яку навіть гадки не мають ті люди і яка нічого не важить в цьому світі, бо. й зорі, і море — все лишиться після його смерті таким же, як зараз.

— Сентименти! — розсердився він сам на себе, але злість, що піднімалася в душі проти неба, зірок і людей, байдужих до його долі, не покидала його.

— Може б, ви лягли спати? — запропонував йому капітан. — Моя каюта до ваших послуг.

— Дякую… — буркнув Шакал.

Худорляве обличчя капітана ледве вловимо вимальовувалося поруч у світлі зірок, відбитому морем, на ньому блукала посмішка звичайного людського жалю і якоїсь дивної іронії чи співчуття.

— Йтимемо п'ять годин. Я радив би вам скористатися з цього, бо у вашому човні навряд чи прийдеться заснути.

— Добре, я згоден.

— Осман, — тихо сказав комусь капітан, і на містку безшумно з'явився матрос, — проведіть в мою каюту, — кивнув капітан на Шакала. Тут не знали його імені, не називали навіть людиною, і це Шакалові здалося тепер образливим.

Простеливши плащ на заправлену постіль і скинувши черевики, він ліг і заплющив очі. Ледве чутно гуділи машини, міноносець мчав без жодного гойдання, наче летів у повітрі. Десь за бортом дзюрчала вода, та в ілюмінатор підморгували зорі, і очі самі собою одкривалися їм назустріч. Заснути треба було обов'язково, капітан правий. Але сон тікав, і перед очима з'являлося лякаюче море, далека і трудна дорога до чужого берега, безконечні, незвичайні думки.

Тяжка дрімота охоплювала його лише час від часу, і він одразу ж прокидався. Його тягнуло на палубу, до капітана, бо каюта здавалася домовиною, самотність гнітила його, але, досвідчений спортсмен, він знав, що навіть оцей короткий, пошматований сон і довге перебування в ліжку освіжають людину, вертають їй сили. Він не спав, коли в коридорі пролунав тихий голос:

— Будіть його, пора…

Шакал миттю взувся і вийшов на палубу. Ніч стояла безвітряна, темна і тепла, але неприємний дрож, здійнявшись десь із дна живота, трусонув Шакала, і він зробив кілька різких рухів, щоб зігрітись. Човен його погойдувався під шлюпбалкою, спущений до рівня борту, і капітан показав на нього очима. Шакал примірився, розбігся і легко плигнув у нього. Лише тепер він помітив, що міноносець стоїть.

Капітан нагнувся з борту і півголосом сказав:

— Тут не більше сімдесяти миль до Криму. Так що години через три вам зустрінуться перші рибальські човни.

— Спускайте, — буркнув Шакал і оглянувся. Ні вогника, ні маяка, тільки чорна, як нафта, вода, в якій десь глибоко-глибоко гойдаються зорі, наче грають в акваріумі золоті рибки. Човен плавно почав спускатися вниз, наче в колодязь. Стало ще темніше. Лиш холодна металева стіна корабельного борту стриміла тепер з моря та хвилі плюскотіли об неї.

Шакал шепнув, як заправський моряк, «віра» і загойдався на хвилі.

— Щасливо вам, — перехилившись через борт, сказав капітан.

Міноносець почав віддалятись: спочатку повз човен сунулася брила борту, потім промайнув ніс, і видно було, що міноносець розвертається заднім ходом. Ось він вималювався на всю довжину, завмер. Дзенькнув телеграф, загуділи машини, і Шакала сильно гойднуло на крутій хвилі. Шуми корабля все віддалялись, човен хитало все тихше й тихше. Нарешті не стало навіть темної плями в тій стороні, куди пішов міноносець, і Шакал залишився один серед моря і неба, і на хвилину йому стало моторошно від оцієї глибини, що чорніла під ним, від пустки, що німувала навколо, і від далечини, що ховалася в темряві, неосяжна й ворожа.