Зорі падають в серпні - Сизоненко Олександр - Страница 27

Коли вони вийшли з води, жінка в голубому купальнику стояла біля старої, що розмовляла з лейтенантом. Жінка була молода й білява. Купальник туго облягав її високу талію; пругкі рухи сильного тіла видавали в ній спортсменку, і лейтенант подумав, що вона і зараз ще грає в баскетбол. Відставивши маленьку міцну ногу і вигідно вигнувшись у талії, вона мружилась від сонця і, відчуваючи на собі численні погляди, стояла так, наче демонструвала в будинку моделей красу і зручність нового фасону одягу.

— Галино Михайлівно, — сказала їй стара, — а ось ще один наш земляк, працював на заводі, — вона кивнула на Дениска. — Познайомтесь.

— Гаврилова, — проспівала жінка в купальнику, безцеремонно розглядаючи Дениска. — Ви працювали у нас на заводі?

— Так, трохи. Після інституту. Там мій товариш зараз начальником цеху. — Дениско назвав одного знайомого інженера. Він і справді бував на заводі, і тому бесіда з Гавриловою велася невимушено, тим більше, що її безпосередність заохочувала до відвертої розмови.

Полікарпов у темних масивних окулярах стояв поруч і, здавалося, розмовою не цікавився і на Дениска не звертав ніякісінької уваги.

— Даруйте, я така неуважна, — мило всміхнулася Галина Михайлівна, — знайомтеся. Це ось колега ваш, теж інженер.

— Сергій Гнатович, — відрекомендувався Полікарпов, знявши окуляри і подавши руку Денискові.

«Так от який ти, — подумав лейтенант, розглядаючи його вродливе обличчя. — Щось мало ти схожий на шпигуна. Мало…»

Весь час лейтенант всю увагу свою віддавав Галині Михайлівні, і вона була просто в ударі, як кажуть жінки її типу. Полікарпов здебільшого мовчав, у розмові участі майже не брав і, нудьгуючи, дивився на море. А Дениско, в свою чергу, не звертав на нього уваги. Тільки Галина Михайлівна час від часу зверталась до Полікарпова з дрібненькими запитаннями, намагаючись втягнути його в розмову, і, зрештою, розсердилась на нього.

— Ну що це ви, Сергію Гнатовичу, наче заніміли, їй-богу. Розкажіть що-небудь. Не сидіть отаким насупленим.

— Добре, я буду сміятись, — сказав Полікарпов і всміхнувся.

Дениско пробув з ними до другої години дня, аж доки вони не зібралися додому. Прощаючись, Галина Михайлівна мило йому посміхнулась і поцікавилась, чи прийде він увечері. Дениско сказав, що відпустка в нього тільки почалася і що вони, мабуть, частенько бачитимуться.

Полікарпов не справив на нього враження: так собі, пляжний залицяльник, як казала ота стара жінка. Сигнали, мабуть, подавав хтось інший, а не він.

Свої думки Дениско висловив майорові, прийшовши на заставу. Той скептично посміхнувся, помовчав і не поспішаючи зауважив:

— Полікарпова Сергія Гнатовича на Молотовському авіаційному заводі немає і не було. Це вам про що-небудь говорить, товаришу лейтенант?

— Значить…

— Що Полікарпов шпигун і що це саме він подавав сигнали, сумніву бути не може. Ваші купання треба продовжити.

Ще з першими подихами весни учень четвертого класу Вітя Каленик почав мріяти про поїздку до бабусі Марфи в Садовськ. Там він проводив кожне літо — біля моря, серед красивих парків, на волі. В Садовську не те, що тут, у місті. Там прохолодно від моря, там плюскіт хвиль, який ввижався Віті навіть на уроках, там голки-риби і краби у водоростях, там спокій і тиша.

Вітя любив їздити в Садовськ ще й тому, що там є прикордонна застава. Кажуть, вночі берегом моря ходять патрулі. Вітя хоч і не бачив того, але одна розповідь про заставу і прикордонників заставляла його товаришів дивитися на Вітю з заздрістю і слухати його розповіді з особливим інтересом.

— А шпигуна ти хоч раз бачив? — питали хлопці.

— Ні, — помовчавши, сумовито зітхав Вітя.

— Ех ти, мазило! Я якби поїхав туди на літо, обов'язково шпигуна вистежив би, — скаже якийсь бідовий ровесник, а Вітя потім довго не може заспокоїтись, ходить ображений. Вони думають, що побачити шпигуна це… так просто. Попробували б самі, тоді взнали б. Шпигуни ночами лазять, вдень їх не буває. А вночі так хочеться спати після купання в морі, що ледве доберешся до ліжка, як одразу ж засинаєш до ранку.

Цього літа в Садовськ одразу поїхати не вдалося: батько купив Віті путівку до піонерського табору. І він зміг поїхати до бабусі Марфи лише на початку серпня. Вітя вже не малий, він з Херсона поїхав автобусом сам.

Коли він зайшов у двір, бабуся поралася під повіткою, в літній кухні. Вітя тихенько поставив свій чемодан, поклав на нього пальто, яке мама дала йому в дорогу не знати для чого, і, навшпиньках підкравшись до бабусі, закрив їй очі руками.

— Ой боже ж мій, хто це? — злякано вигукнула вона і вхопила Вітю за руки. — А, це ти, Вітю? Внучок мій дорогий! — вона пригорнула хлопчика і поцілувала в лоб. — Чого ж ти так довго не приїжджав?

Від бабусі пахло кропом, печеним свіжим хлібом і ще чимось смачним-смачним. Віті якось особливо радісно ставало біля бабусі, у її затишному подвір'ї й хаті — наче, скільки б він не був у неї, тягнулося якесь тихе, спокійне свято. Бабуся ніколи і нічим не докучала Віті і хоч давала йому волю, але він ні разу ще не зробив тут чогось поганого — все робилося якось само по собі тільки гарне, і бабуся досі не ображалась на Вітю, хіба що коли розсердиться, як він запізниться на обід. Але Вітя завжди доводив їй, що вода була сьогодні тепла, як ніколи, і він просто не міг одірватися від купання.

Вітя одразу ж хотів бігти до моря, але бабуся посадовила його за стіл у тінистій альтанці, густо заплетеній хмелем і виноградом, і почала частувати: витягла з борщу курячий пуп, поставила перед онуком перемитий крупний виноград, принесла десь, мабуть, із сундука загорнуті в рожевий папір цукерки та все розпитувала про батька, про матір, про їхнє здоров'я, а Вітя відповідав нехотя і нетерпляче поглядав на море, що синіло поміж деревами біля самісінького бабусиного городу.

Коли вже Вітя зібрався гайнути повз бабусю на море, до альтанки підійшов високий чоловік, у смугастій піжамі і рисовому брилі, розімлілий від спеки. Обличчя його і груди, що виднілися в розрізі піжами, були такі червоні і навіть на вигляд такі гарячі, що здавалось, якби на них линути води, вони зашкварчали б, мабуть, і пішла б пара.

— О! — гукнув він привітно, широко посміхаючись. — Приїхав, нарешті, ваш онук, Марфо Іванівно!

— Приїхав голубчик мій, ледве діждалась.

— Ну, здоров, малий. Тебе, здається, Віктором звати? Ну, а мене — Сергієм Гнатовичем. От ми й познайомились.

— Це, Вітю, наш квартирант, — з'ясувала бабуся. — Не дивився б ти вовком, бісової віри хлопець!

— А в мене є дещо для нього… — загадково посміхнувся Сергій Гнатович і пішов до хати. Незабаром він приніс коробку з дорогими цукерками і поклав її перед Вітею.

Хлопець взяв цукерки, подякував.

— Надовго ж ти, Вітю?

— До першого вересня буду.

— Ого-го, ще накупаєшся! Ще встигнеш добре засмагнути, тільки так не перегрівайся, як оце я.

— Я вже загорів у піонерському таборі. Мені не страшно.

— Ну, хіба що.

— Обідати будете, Сергію Гнатовичу? — спитала бабуся.

— Ні, Марфо Іванівно, відпочину трохи, — лінивою ходою Сергій Гнатович побрів д хати, а Вітя зібрався до моря.

— Хороший чоловік Сергій Гнатович, золота людина! — говорила бабуся. — Ти, Вітю, старайся йому не заважати, в кімнату до нього не ходи.

— Потрібний він мені! — презирливо скривився хлопець.

Але минуло кілька днів, і Вітя почав звикати до Сергія Гнатовича. Він ходив з ним ловити рибу, зробив Віті доброго зія, — от тільки погано, що Сергій Гнатович ішов до моря з самого ранку, коли Вітя ще спав, і приходив лише на обід на якихось дві години, тому застати його дома було важко, а на пляжі Вітя соромився до нього підходити, бо поряд завжди була жінка в голубому купальнику. Увечері ж він ішов у кіно або гуляв тополевою алеєю з тією ж таки жінкою, і Вітя тоді не хотів попадатися йому на очі.