Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон - Страница 13

На ім’я Ендрюз, до речі, не відгукувався ніхто. На думку Качура (котрий, певно, найкраще вмів робити прямі висновки з наявних фактів), раніше Ендрюзом могли звати когось дев’ятого, але його вже затуркали інші, агресивніші персонажі.

Така складна особистість, як Разом-Нас-Багато, могла знайти свою нішу лише серед таких привітних людей, як перераховані мешканці закутку під мостом. І вони радо надали йому, чи їм, рівну частку в своєму братстві та місце біля димучого багаття. Людина, що була собою не довше ніж п’ять хвилин поспіль, цілком пасувала до їхнього гурту.

Ще однією річчю, котра об’єднувала гурт (хоча, мабуть, ніщо не могло об’єднати Разом-Нас-Багато), була готовність повірити в те, що собака може розмовляти. Члени гурту, що грілися поблизу тьмяного багаття, були певні, що їм доводилось розмовляти з багатьма об’єктами — такими, як стіни, наприклад. У порівнянні з цим собака був дрібницею. Також вони з повагою ставились до того факту, що Гаспид{9} мав найгостріший розум серед них усіх, і ніколи не пив рідин, які роз’їдають те, у що їх налито.

— Спробуймо ще раз, гаразд? — сказав він. — Якщо ви продасте тридцять штук оцього, вам дістається долар. Цілий долар. Зрозуміло?

— Креветко!

— Кря!

— Го-го!

— Скільки це вийде старих черевиків?

Гаспид зітхнув.

— Арнольде, на ці гроші ти можеш купити стільки старих черевиків, що…

З боку Разом-Нас-Багато почулося бурмотіння, і решта гурту одразу замовкла. Ніхто не міг передбачити, якого коника викинуть Разом-Нас-Багато, якщо перед цим вони мовчали довше хвилини.

Завжди була загроза, що це виявиться Душило.

— Дозвольте поцікавитись, — вимовив Разом-Нас-Багато чудернацьким хрипким дискантом.

Всі розслабилися: це було схоже на Леді Герміону. Вона проблем зазвичай не створювала.

— Так, шановна пані, — промовив Гаспид.

— Це часом не буде… роботою?

Жахливе слово кинуло всіх присутніх у вир холодного поту.

— Йопть!

— Кря!

— Го-го?!

— Креветко!!!

— Ні-ні-ні, — поспішно заговорив Гаспид. — Хіба ж це схоже на роботу? Яка ж це робота? Просто роздаєш оці штуки й отримуєш гроші — хіба це можна назвати роботою?

— Я ненавиджу роботу! — закричав Домовина Генрі. — Я соціально неадекватний індивід, не придатний ні до якої роботи!

— Ми ніколи не працюємо, — додав Колобок Арнольд. — Ми джен-тель-мени, ми не якісь там про-ле-та-рі!

— Кхм, — сказала Леді Герміона.

— Леді та джен-тель-мени, — галантно уточнив Арнольд.

— Ця зима видалась досить паскудною. Гроші можуть дуже знадобитись, — зауважив Качур.

— Для чого?

— Арнольде, за долар на день ми зможемо вести королівське життя!

— Тобто нам повідрубують голови?

— Ні, просто…

— Або хтось залізе в наш туалет із розпеченою кочергою, і…

— Ні! Я мав на увазі, що…

— А може, нас потоплять у бочках з портвейном?

— Арнольде, це не королівське життя — це королівські смерті!

— Не уявляю собі такої бочки портвейну, яку ти не висушив би кількома ковтками, — промимрив Гаспид. — То що, панове? Тобто — то що, пані та панове? Мені — тобто, даруйте, Ронові — сказати тому хлопцеві, що ми згодні?

— Гаразд.

— Окей.

— Го-го.

— Креветко.

Всі поглянули на Разом-Нас-Багато. Його губи заворушилися, обличчям промайнуло кілька гримас, і врешті він підняв угору руку з п’ятьма розчепіреними пальцями.

— Кваліфікована більшість, — підсумував Гаспид.

Пан Шпилька припалив сигару. Паління було його єдиною вадою. Принаймні, це була єдина з його вад, котру він сприймав як ваду. Всі інші були просто професійними навичками.

Пан Тюльпан теж мав силу-силенну вад, але сам він вважав такою лише звичку до дешевого лосьйону після гоління (мусить же чоловік щось пити?). Наркотики не рахувалися хоча б тому, що єдиний випадок, коли панові Тюльпанові вдалося розжитися справжніми наркотиками, стався після пограбування лікаря-коновала. Пан Тюльпан прийняв тоді дві великі пілюлі з лікаревих запасів, і кожна вена на його тілі миттю перетворилася на товстенний фіолетовий шланг.

Пан Шпилька та пан Тюльпан не були якимись там грабіжниками — принаймні, вони не вважали себе грабіжниками. Не були вони й злодіями — принаймні, вони ніколи не назвали б себе злодіями. Також вони не асоціювали себе з Найманцями. Найманці вишукано вдягалися і мали правила. Шпилька та Тюльпан — «Нова фірма», як полюбляв називати їх пан Шпилька — ніяких правил не мали.

Вони воліли думати про себе як про швидку допомогу. Вони були людьми, котрі потрапляли до яких завгодно місць і здійснювали які завгодно дії.

Необхідно уточнити, що словосполучення «вони думали» означає «пан Шпилька думав». Пан Тюльпан, безумовно, теж регулярно працював головою — з відстані не більше восьми дюймів — але, за винятком однієї-двох неочікуваних сфер, він не був людиною, котра працювала своїм мозком. Багатоходові міркування він полишав панові Шпильці.

Пан Шпилька, в свою чергу, не був зіркою першої величини, коли справа торкалася безтямного насильства. І поважав здатність пана Тюльпана практикувати таке насильство у, фактично, необмежених обсягах. Ще коли вони вперше зустрілись і роздивились один в одному риси, що обіцяли зробити їхнє партнерство чимось більшим за звичайну суму складових, він зрозумів, що пан Тюльпан не був звичайним головорізом, яким видавався всім іншим. Деякі негативні риси можуть досягати такого ступеня досконалості, що це змінює саму їхню суть. І пан Тюльпан перетворив свою лють на мистецтво.

Це не була лють через щось. Це була чиста, платонічна лють, невичерпний фонтан червоно-гарячої ненависті, що бив звідкілясь із доісторичних глибин душі. Пан Тюльпан усе своє життя стояв на тій тонкій межі, яку інші перетинають за мить до того, як їх зриває з котушок і вони починають трощити голови оточуючих великим гайковим ключем. Пан Шпилька іноді замислювався, що ж то мусили зробити з чоловіком, аби він став такий лихий. Та для пана Тюльпана минуле було далекою країною з дуже добре захищеними кордонами. Часом пан Шпилька чув уночі його крики.

Винайняти пана Шпильку та пана Тюльпана було досить непросто. Для цього треба було знати правильних людей. Точніше, для цього треба було знати неправильних людей, а познайомитись із ними ви могли, зайшовши до бару певного штибу й лишившись живим протягом десяти хвилин. Це було щось на зразок першого тесту.

Неправильні люди, звісно, не знали самих пана Шпильку та пана Тюльпана. Але вони могли знати якого-небудь чоловіка, котрий при зустрічі натякнув би, що він міг би знати, як вийти на зв'язок із кимось на кшталт «Нової фірми». На перший раз цей чоловік навряд чи пригадав би щось іще, оскільки в нього стався б напад амнезії, викликаний нестачею готівки. Але після сеансу лікування він міг би назвати вам адресу, де ви в темному кутку зустрілися б іще з одним чоловіком. Цей останній категорично заявив би вам, що не знає нікого на прізвище Тюльпан чи Шпилька — і поцікавився б, де ви будете сьогодні, скажімо, о дев’ятій вечора.

І лише тоді ви нарешті зустрілися б із паном Шпилькою та паном Тюльпаном.

В ході зустрічі вони з’ясували б, чи маєте ви гроші, з’ясували б, на яку послугу за ці гроші ви чекаєте, а якщо ви цілковитий дурень, з’ясували б і вашу адресу.

Тож члени «Нової фірми» дуже здивувалися, коли їхній останній клієнт вийшов на них напряму. Це непокоїло — як і те, що це був мрець. Ні, зазвичай «Нова фірма» легко давала собі раду з трупами — але не в тому випадку, коли вони розмовляли.

Пан Підступп кашлянув. Пан Шпилька помітив, що при цьому з його рота шугнула хмарка пилу. Адже пан Підступп був зомбі.

— Я повинен вкотре наголосити, — сказав пан Підступп, — що у цій справі я виступаю лише виконавцем…

— Як і ми, — вставив пан Шпилька.

Пан Підступп усім своїм виглядом продемонстрував, що й за тисячу років не стане хоча б у чомусь подібним до пана Шпильки, проте продовжив: