Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу


Дефо Даниэль - Робінзон Крузо Робінзон Крузо

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Робінзон Крузо - Дефо Даниэль - Страница 29


29
Изменить размер шрифта:

Одно слово, природа й досвід навчили мене розуміти, що світські блага мають для нас ціну тільки доти, доки вони можуть задовольняти наші потреби; і хоч скільки нагромадили б ми багатств, ми можемо втішатись ними тільки доти, доки можемо користуватися ними, але не більше. Найзажерливіший скнара вилікувався б від свого пороку, коли б він опинився на моєму місці, бо я мав стільки добра, що не знав куди його дівати. Я не мав чого бажати, коли не рахувати деяких речей, яких у мене не було, — правда, дрібних, але дуже мені потрібних. У мене, як я казав уже, було трохи грошей, золота і срібла — всього близько тридцяти шести фунтів стерлінгів. І що ж? Вони лежали як нікчемний, ні до чого не придатний мотлох; мені не було на що їх витрачати, і я часто казав бобі, що з радістю віддав би цілу жменю цього металу за кілька люльок для тютюну або за ручний млин, щоб молоти своє зерно. Та де там! Я віддав би всі ці гроші за шестипенсову пачку насінння ріпи та моркви з Англії, за жменьку гороху та бобів або за пляшку чорнила. Ці гроші не давали мені ні користі, ні втіхи. Так і лежали вони у мене в шухляді й дощової пори бралися цвіллю в печері. І коли б я мав повну шафу брильянтів, вони так само не мали б для мене ніякої ціни, бо були мені зовсім не потрібні.

Тепер мені жилось далеко легше, ніж раніше — із фізичного, і з морального боку. Сідаючи їсти, я часто сповнювався глибокою вдячністю до щедрості провидіння, що послало мені трапезу в пустині. Я навчився більше бачити радісні, ніж сумні сторони свого становища, і пам’ятати більше про те, що в мене є, ніж про те, чого мені бракує. І це викликало в моїй душі невимовну радість. Кажу це для тих нещасних людей, які ніколи нічим не бувають задоволені, не можуть спокійно втішатись подарованим їм благом, які завжди хочуть чогось такого, чого у них немає. Всі наші нарікання на те, чого ми позбавлені, виникають, здається мені, від недостатньої вдячності за те, що ми маємо.

Я часто поринав в інші думки і, безперечно, так само поринав би в них кожен, хто зазнав би такого лиха, як я. Я порівнював моє теперішнє становище з тим, якого я чекав спочатку; вірніше, з тим, яке, напевне, судилося б мені, якби милосердне провидіння якимсь дивом не розпорядилось, щоб корабель загинув. ближче до берега і щоб я не тільки зміг добратись до нього, а й перевезти на берег те, що полегшило моє становище та дало мені розраду. Інакше я не мав би знаряддя для праці, зброї для оборони, пороху і дробу, щоб здобувати собі їжу.

Цілі години, а то й цілі дні, я в найяскравіших барвах уявляв собі, що я робив би, якби не врятував нічого з корабля, адже з їжі я мав би саму тільки рибу та черепах. Але перше, ніж я знайшов черепаху, минуло багато часу, і я вмер би з голоду, а якби й не вмер, то жив би, як дикун. Коли б мені й пощастило вбити козу або якогось птаха, я все-таки не зміг би оббілувати їх, відокремити .м’ясо від тельбухів і порізати його. Я мусив би гризти його зубами й роздирати нігтями, як дикий звір.

Такі думки примусили мене глибше відчути доброту провидіння й бути дуже вдячним йому за своє теперішнє становище з усіма його нестатками й злигоднями. Хай подумають про це всі ті, хто за лихої години любить говорити: «Чи є в кого таке горе, як у мене?» Хай вони подумають, як багато є на землі людей, нещасніших за цих, і в скільки разів їхнє власне нещастя було б жахливішим, якби тою захотіло провидіння.

Ще одне міркування допомагало мені втішати себе надіями. То було порівняння мого теперішнього становища з тим, якого я заслужив і якого мав підстави чекати від провидіння. Я жив жахливим життям, зовсім не знаючи ні бога, ні страху божого. Мої батьки дали мені добру освіту. Вони подбали й про те, щоб прищепити мені змалку страх божий та свідомість обов’язків, яких вимагали від мене природа й мета мого існування. І що ж? Я дуже рано пустився в морські подорожі, а життя на морі більше, ніж усяке інше життя, вільне від страху божого, хоч там нещастя завжди загрожує кожному. Коли я почав жити цим життям серед моряків, мене відвернуло від невеличких релігійних уявлень, що в мене були, кепкування моїх товаришів, запекла зневага до небезпеки, картини смерті, що стали для мене звичайними, а також те, що довгий час я спілкувався лише з такими, як і я, й не чув ні від кого нічого доброго і навіть не бачив ні в кого потягу до добра.

Я був настільки позбавлений усього доброго і так мало знав про те, ким я був чи ким мені належало бути, що при найразючіших удачах, які випадали на мою долю, як, наприклад, утеча з Сале, турбота про мене португальського капітана, успіх моєї бразільської плантації, одержання товарів з Англії — слова «дякую тобі, господи» не звучали в мене, ні в серці, ні на язиці. В найскрутніші хвилини я ніколи не молився й не казав: «Господи, зглянься на мене!» Я вимовляв ім’я боже хіба що для божби або для блюзнірства.

Як я вже згадував, протягом багатьох місяців на мене находили жахливі думки про моє грішне й запекле минуле; і коли я подивився навколо себе і розміркував, як надзвичайно піклувалось мною провидіння з часу мого прибуття на острів і як милостиво бог до мене ставився, я зрозумів, що він покарав мене не тільки далеко менше, ніж того заслуговувало моє нечестя, а ще й дбав про мене з надзвичайною щедрістю. Це дало мені надію, що моє каяття прийнято і що я не втратив ще милосердя божого.

Міркуючи так, я став покірним волі божій і глибоко вдячним за свою долю; я живий, тому не повинен скаржитись, бо навіть не дістав заслуженої кари за свої гріхи; я втішався багатьма милостями, яких не мав підстави чекати тут; замість того, щоб нарікати на своє становище, я мав радіти й щодня дякувати богові за насущний хліб, даний мені за допомогою цілої низки чудес; мені слід було вважати, що зі мною сталося таке саме велике чудо, як з пророком Іллею, коли ворони годували його{49}. Ціла низка чудес допомагала мені. Навряд чи міг би я назвати інше місце в незалюдненій частині світу, куди мене могло б викинути з більшими для мене вигодами. Хоч тут я не мав людського товариства і дуже цим журився, зате не зустрічав ні хижих звірів, ні лютих вовків чи тигрів, які загрожували б моєму життю, ні отруйних тварин, м’ясо яких могло б мені завадити, ні дикунів, які могли б убити і з’їсти мене.

Словом, якщо, з одного боку, моє життя було сумне, то з другого, я мусив дякувати вже за те, що живу. Мені не бракувало нічого, щоб зробити своє життя цілком щасливим, треба було тільки пам’ятати, який добрий і милосердний до мене господь, що дбає про мене. Зваживши все це, я заспокоївся і перестав сумувати.

Я жив тут уже так давно, що багато речей, взятих мною з корабля, або зовсім зіпсувались, або скінчили свій вік, а корабельні припаси почасти геть вийшли, а почасти кінчались.

Чорнила, як я вже казав, зосталось у мене дуже мало, і я дедалі більше розводив його, поки воно не стало таким блідим, що майже не лишало слідів на папері. Поки воно було в мене, я коротко відзначав ті дні, на які припадали видатні події в моєму житті. Якось, розглядаючи ці записи, я помітив чудний збіг чисел і днів, в які траплялися зі мною різні пригоди, так що, якби я був забобонний і відрізняв щасливі дні від нещасних, цей збіг не без. підстави зацікавив би мене.

Передусім я спостеріг, що моя втеча від батька та друзів до Гулля, звідки я пустився в морську подорож, сталася того самого місяця й числа, коли я потрапив у полон до салеських піратів і був узятий в рабство.

Далі, того самого дня, коли я лишився живий після аварії на Ярмутському рейді, я згодом вирвався з салеської неволі на баркасі.

У роковини мого народження, тобто 30 вересня, коли мені минуло двадцять шість років, я чудом урятувався від смерті, коли море викинуло мене на безлюдний острів. Отже, гріховне життя й життя самотнє почались для мене одного й того самого дня.

Після чорнила в мене вийшов весь мій запас хліба, тобто, власне, не хліба, а сухарів, привезених мною з корабля. Я ощаджував їх до останку і більше ніж рік дозволяв собі з’їдати лише по одному сухарю на день. І все ж таки перед тим, як я зібрав з свого поля стільки зерна, що міг витрачати його на їжу, я майже рік сидів без крихти хліба. Але й за це я повинен був дякувати богові, бо я міг залишитись і зовсім без хліба, а що я спромігся здобувати його, це теж було майже чудо.

вернуться