Все, що я хотіла сьогодні… - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 9

Я сиділа на підлозі під дверима і молилась, аби вони не вийшли. Що тоді вони про нас подумають?!

Не знаю, скільки я так просиділа. Але добре пам'ятаю, що саме тоді на мене зійшов страх — якийсь новий тваринний страх, дуже неприємний, який і заглушив біль від розбитого носа. Це був страх, який відчуваєш перед силою.

Звичайною фізичною силою. Адже всьому іншому можна дати відсіч у той чи інший спосіб. Зневагу можна ігнорувати.

Зверхність — переводити на жарт.

Можна «відморожуватись».

Можна лаятись.

Можна вперто мовчати.

Можна навіть сміятися.

Можна розвернутись і піти.

Але немає ради проти кулака, що летить тобі в обличчя. Цей кулак вгачує в тебе страх сили. Мов цвях, вбиває її в саме серце.

І закарбовує на рівні інстинкту. Я впевнена, що з цим цвяхом живуть усі безпритульні собаки нашого міста. Спостерігала, як вони сахаються, навіть коли ти лізеш до кишені, щоб дістати звідти цукерку, — інстинкт підказує їм, що там може бути і камінь…

А ще я думала, що пальто, яке купила нещодавно, аби ходити на роботу в пристойному вигляді, пропало навіки. А ще дивувалася тому, яка рідка кров тече з носа — рідка і яскраво-червона, мов підфарбована вода.

Потім двері відчинились і Вадик втягнув мене до передпокою. Я мимоволі сахнулась — адже відтепер цвях страху вже був забитий у мене глибоко і надовго. Певно, зруйнував волю дощенту…

Поглянувши на моє обличчя, Вадик дуже засмутився і попросив пробачення. Навіть чаю мені зробив. А потім так шалено цілував, що я, за давньою звичкою переводити все на жарт, подумала: якщо його так збуджує вигляд розбитої пики, мені відтепер доведеться несолодко…

Але це була лише перша серія. Друга розпочалася наступного вечора, коли я вийшла на роботу.

Перед тим цілісінький ранок я міркувала, як замаскувати обличчя, і жахалася того, що подумає пан Петро, побачивши його таким синьо-ліловим. Ха-ха: а раптом йому теж подобаються розбиті жіночі обличчя?!

З косметикою я так нічого і не вигадала — жоден крем не приховував двох величезних синців під очима. Проте я вигадала «легенду», з якою маю увійти до салону.

Але мене ніхто особливо і не розпитував. Увійшовши до зали, я відразу почала щось плести, ледь стримуючи регіт. І щось-таки наплела. Помітила, що дехто з жінок поглянув на мене зі співчуттям. Дуже неприємне було відчуття, але я його проковтнула.

Згодом мене викликав пан Петро. Просто посеред зміни. Він довго і уважно сканував моє обличчя і сказав приблизно таке: «Візьміть папір та ручку і докладно напишіть, як це трапилось. Ми звернемося до профспілки із проханням матеріальної допомоги». Це слово — «профспілка» — було з часів юності моїх батьків, але тоді я про це не думала.

Я взяла ручку і поглянула на нього — як це писати? «Ну от, пиши: я, така-то і така-то, у вівторок… Вкажи час! Робила те-то і те-то… І далі пиши, як це все трапилось». Ну… сказала я, а чи можна написати: «підсковзнулась і впала у ванній кімнаті»?

«Звісно… — з огидною лагідністю вимовив він. — Вкажи, як це сталось і яких заходів ти вжила…». Ха-ха: які заходи? Роздяглась і лягла в ліжко…

Писати цю доповідну мені було дивно і ніяково. Але він говорив цілком серйозно, і я схилилася над столом.

Рука моя тремтіла.

Увесь час думала: навіщо я це роблю, що йому треба? Чи вірю сама в ті профспілки, які мають надати допомогу? І яку саме? Переведуть мене з посади прибиральниці в розряд «учениць»?!

Я писала, а він сидів за столом навпроти й уважно дивився на мою схилену голову та руку. Від його погляду пальці взагалі ослабли, і я ледь водила кінчиком пера, залишаючи на папері якісь тремтячі візерунки. Потім він довго радив виводити синці сечею (краще дитячою) — робити компреси зі свіжої сечі. Дуже допомагає…

А потім мене забрала «швидка».

Ну не одразу, а пізніше, коли я вже вийшла до зали і почала підмітати волосся з-під крісел. Серцевий напад.

Після цього випадку мене таки призначили «ученицею», а пан Петро перейшов до іншого салону. Певно, постаралися мої співробітниці, які поскаржилися начальству, що напад стався після того, як я побувала в кабінеті Петра Сидоровича.

…Пан Петро мешкав у центрі міста. Я добре пам'ятала адресу, адже в тих вечірніх допитах він багато разів повторював її з особливою інтонацією.

Це було неподалік від того місця, де я нині стояла і думала, що б зробити такого, чого не встигну потім. Думка відвідати пана Петра видалася мені майже геніальною.

І я пішла проспектом угору…

…проспектом угору…

Потім завернула за ріг і одразу побачила назву вулиці та потрібний номер.

На вході за скляним віконечком сиділа консьєржка. Така собі приємна тітонька в окулярах. «Ви до кого?» — запитала вона. Я відповіла, і вона впустила мене в під'їзд, сходи якого мали запах шампуню.

Сьомий поверх, дубові двері…

Раптом я подумала, що його може не бути вдома. І від цієї думки мені стало зимно: невже зірветься?!

Подзвонила і послала в небо сто гігабайтів бажання, щоб двері відчинилися. І вони відчинилися!

— Ой! — сказав Петро Сидорович і зовсім по-жіночому поправив атласні вилоги свого халату (так я і думала: він ходить у халаті з червоними вилогами!). — Ви?

Звісно — впізнав, хоча тепер на мені не було окулярів і волосся я розпустила.

— Так, це я! — сказала я, розглядаючи його пику в червоних судинах і маленькі гострі очка.

Він відступив од дверей.

Я почула, що зсередини квартири долинає запах тліючих сандалових паличок…

Згадала, як тоді в лікарні мені сказали, що маю крайній ступінь виснаження. А ще — кінець фільму Ларса Фон Трієра «Догвіль». Ну там, де Ніколь Кідман косить із автомата мешканців містечка свого приниження і страху…

— Це я, — повторила я. — Ви хотіли знати, чи я ношу панчохи в сіточку?! Чи піддягаю взимку довгі рейтузи з чорної вовни? Ви досі хочете це знати?

Бачили б ви його обличчя в цю мить! Ніби до нього заговорила тушка кролика, купленого на ринку.

— Ось вам панчохи! — сказала я.

Моя рука сама по собі злетіла вгору. І опустилася на щоку, схожу на футбольний м'яч.

Потім я повільно розвернулась і сіла в ліфт.

Двері ліфта зачинилися.

Я помітила, що пан Петро так і залишився стояти з роззявленим ротом.

Я не знаю, де і коли заспокоїться моя душа…

…не знаю, де і коли заспокоїться моя душа, але в ту мить, коли я вийшла з будинку, я відчула, що готова стрибати на одній ніжці — так мені стало легко!

Навіть не думала, що таке може бути — від одного жесту, який ти нарешті дозволяєш собі зробити по відношенню до свого ката.

А не дозволяєш лише через те, що він має владу над твоїм життям.

Але хіба над життям? Тільки тепер я зрозуміла, наскільки мізерними були мої тодішні проблеми. Я боялася втратити роботу?! А що означає втрата роботи в порівнянні з тим, що мені судилося втратити зовсім скоро…

Йшла вулицею і помічала, що люди звертають на мене увагу. Певно, через те, що моє обличчя світилось. І це я відчувала фізично!

Раптом я подумала, що мені давно не було так добре.

Хіба що, пригадую, одним весняним ранком багато років тому. Тоді я майже так само йшла вулицею і мене розпирало від щастя. Під ногами дзвінко розколювалися дзеркала ще охоплених памороззю калюж, але повітря вже пахло сонцем. Я тоді подумала: на початку березня сонце має запах! У мене не було жодної підстави виробляти ендорфіни, чи як там називається «гормон щастя»…

Цей стан не мав жодної підстави і тому саме тоді був абсолютним, базованим лише на тому, що я є, що я існую, що я рухаюсь і дихаю. Що в цьому стані абсолютного щастя я можу навіть трохи летіти над землею. І всі, хто йде назустріч, помічають це і теж усміхаються мені у відповідь.

Зараз відчуття було майже таким самим. А може, ще гострішим, адже тепер я всотувала ці усмішки, цей рух, це тепле осіннє сонце. Тобто якщо тоді — багато років тому — мені здавалося, що я розчиняюсь у повітрі, віддаю йому кожну клітинку свого єства, бо мене в мені так багато, що я готова була віддавати і віддавати, то нині я з такою ж пристрастю всотувала світ у себе, мов губка, що її поклали посередині тарілки з водою.