Все, що я хотіла сьогодні… - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 10

А ще цей процес «віддавання» і «всотування» нагадав про стосунки з Вадиком. Адже якщо врахувати той загальновідомий постулат про те, що в більшості випадків у коханні хтось «віддає», а хтось — «бере» (тобто він звучить так: хтось любить, а хтось дозволяє себе любити), то, власне, я була з тих, хто «віддає».

З тої ж причини, про яку вже сказала: мене в мені було надто багато для мене одної! Ось яка тавтологія.

Але інакше не скажеш…

…не скажеш…

Я не помітила, як вийшла на центральний майдан. Він був увесь затоплений сонцем, навіть із фонтанів лилася не вода, а неймовірно яскраві сонячні потоки.

Я так стрімко вискочила майже на середину, ніби це була сцена. Ніби всі, хто сидів довкола на лавах та парапетах, тільки й чекали на мій вихід, а я мала щось заспівати чи виконати танець вмираючого лебедя під музику Сен-Санса…

Стишило мою ходу й ейфорію нове запитання (сьогодні їх було надто багато для моєї голови), і воно поволі затьмарило настрій. Запитання було таке: чому я давно (майже ніколи поспіль) не відчувала цього гострого «заштрику щастя», адже нині, коли життя впорядковане, мала для цього всі підстави. Чому? Чому?! Чому?!!

На першу зустріч із Вадиком я йшла, трусячись, мов листя трепети. Навіть не пам'ятаю, яка була погода.

Вадик міг керувати мною одним порухом самої лівої брови (чомусь саме ліва в нього була найбільш рухлива і завжди вказувала мені шляху тій чи іншій ситуації). Я беззаперечно вірила йому і тому завжди відчувала себе недосконалою, недолугою, підібраною з землі.

А можливо, так воно і було? Я лежала, як безпритульний осінній лист, на якому написано щось незрозуміле, а він підібрав мене, щоб прочитати? А помітивши на ньому якусь абракадабру, зіткану з рожевих ієрогліфів, почав розшифровувати їх не очима, а пальцями — шар за шаром здираючи тоненьку шкіру? Ми так робили в дитинстві — обдирали кленове листя, залишаючи тільки «кістяк», що нагадував долоню скелета. І лякали ним одне одного.

Може, так воно і сталося? Я йшла з інституту (так-так, я провчилася на філологічному факультеті два роки) — він підійшов і запитав: «Дівчино, котра година?» Він був старший і такий… Я б сказала, охайний — у костюмі, в синій краватці з маленькими червоними парасольками (чомусь ці парасольки зворушили мене найбільше), в лакованих черевиках…

Мені всі заздрили. Адже хто вчиться на філологічному — самі наречені, доля яких — доля книжкових мишей. Хоча, присягаюсь, я так не думала. Але в цьому були впевнені всі мої рідні й тому в один голос оспівували Вадима. Але це було непотрібно, бо я й сама була готова співати осанну тому весняному дню. Я стрибнула в його кишеню і скрутилася там бубликом. Навіть інститут закинула.

…Отже, вискочивши посеред майдану, мов шоу-зірка, я згасла і швидко дала задній хід. На лаву.

…Є речі, які я завжди викреслювала з пам'яті, - з ними не можна жити. Мабуть, у кожного є такі згадки. Вони існують під нашаруванням днів, клопотів, проблем, драм і комедій. Але якщо ввесь час ятрити їх і поливати живою водою — зрештою вони розростаються і душать тебе, випивають усі соки, мов омела з дерева. Тому їх треба викреслювати і намагатися ніколи не згадувати.

Це було моїм правилом.

Я завжди боялася йти у своїх міркуваннях у глиб цих спогадів, я витирала їх подібно до того, як витирають текст, натискаючи в комп'ютері клавішу «Delete». Але часом, допомагаючи Вадикові зробити якісь документи, я думала: куди зникає помилковий текст, в який простір він йде? І чи взагалі — зникає? А можливо, він починає свої незбагненні мандри в мережі. І зрештою хтось на іншому кінці світу знаходить його в своєму комп'ютері та дивується — звідки воно взялося? І знову «вбиває», щоб помилковий текст продовжував свої навколосвітні агасферівські подорожі…

Коли я починала про це говорити, Вадик сердився і пояснював, що є така функція — «кошик». Усе йде в «кошик», а звідти бажано нічого не видаляти, бо потім може знадобитися. Для чого?

Для того…

…для того…

аби чудовим останнім осіннім днем відчути гостре щастя — просто так. І зрозуміти, що так мало бути часто.

Дуже часто.

Часто — і у всіх!

Бо ніхто не може знати, коли його, мов зіпсовану запальничку, викинуть із кишені. Або коли тобі на голову звалиться гільйотина.

Я сиділа по горло в сонці, навіть рук своїх не бачила — таке воно було сліпуче — і думала, що мені варто згадати все. І саме тепер, поки я не повернулася додому. Адже додому я повернуся іншою. Хоча я ще не знала, якою саме — заплаканою, хворою, розчавленою чи… байдужою. Отже, я полізла до «кошика»…

…Три роки тому. Вечір, 30 грудня.

Я стою в непролазних джунглях велетенської передноворічної черги в супермаркеті. Ці черги перед Новим роком — суцільна катастрофа! Власне, для мене — це щорічна катастрофа, адже Вадик у цей час здає річні звіти і його краще не чіпати з дурними проханнями щодо покупок. Мені здається, що ці банківські «звіти» вигадані особисто для мене, аби весь святковий клопіт я несла на своїх плечах, тобто… везла в картатій сумці на високих коліщатках, яку ми дуже вдало купили. Я стою в черзі з візком, заваленим та заставленим пляшками, сітками із овочами, пакунками, бляшанками, згортками.

Звісно, можна було б усе купувати заздалегідь. Але мені краще зробити все в один день, адже до і після нього в мене неймовірна кількість клієнток — за останнє десятиріччя зимових свят значно побільшало. Якось одна пані прийшла до нас додому під вечір 31-го (бувають і такі)…

Я стою і час від часу звітую Вадику по мобільному.

Він уже вдома. І телефонує кожні півгодини, бо нудьгує. Я докладно розповідаю, що купила і що планую придбати у бабусь, які сидять під магазином із слоїками різної смакоти. Жінки в черзі привітно та приязно всміхаються. Такі воркотіння в слухавку їм знайомі. Але не всім так турботливо телефонують. Я тихо кажу про салат із свіжих овочів (дуже смачно їсти його серед зими!) і раптом заклякаю: олія!

Забула про олію!

Розвертаюсь, іду в глиб магазину і розумію, що я — кретинка! Треба було залишити візок в черзі! Як потім повернутися на те саме місце! Обертаючись до людської вервиці, розумію, що все одно б не знайшла кінця-краю!

Мене душить відчай.

Беру олію.

Знову прилаштовуюсь у кінці.

Бачу, що пропустила два дзвінки. Набираю сама, доповідаю про халепу із олією. «Все зрозуміло…» — каже Вадим.

Коли він говорить таким тоном, я знаю: він не вірить жодному слову. Відстороняю слухавку від вуха, аби він почув галас у супермаркеті, але він уже відключається.

Клята олія!

Кляті черги!

Кляте свято!!!

Навіщо воно мені, якщо в ці дні в мене завжди зіпсований настрій? Слава Богу Вадим перетелефоновує. Але це не рятує ситуацію. «Олія? — перепитує він і додає своє коронне: — Ну-ну…» — і знову натискає на відбій.

Я знаю, про що він думає, втупившись у свій комп'ютер. Він уявляє, як я сиджу десь (знати б, яка картина малюється в його уяві!) із коханцем, який уже закупив усе необхідне для нашого родинного столу ще вранці лише задля того, аби звільнити мені вечір для пристрасного двадцятихвилинного сексу в його розкішній квартирі.

Або п'ятихвилинного.

Або навіть десь у під'їзді, біля засміченого ліфта.

Або навіть у самому ліфті, поки він піднімається на наш сьомий поверх.

Або ж просто перед дверима родинного гніздечка!

Часом, коли я ще могла жартувати на цю тему, я грайливо запитувала Вадика: невже він дійсно думає, що все це можливо?! Але він, на жаль, зовсім не сприймав таких жартів. Я боялася розпитувати, але думала, що колись — ще до мене — Вадим отримав якусь сердечну травму саме через таку поведінку якоїсь дівчини і тепер «примірює» ту давню ситуацію на мене. І мені його було дуже шкода. Не можна жити з таким тягарем на серці!

Одне слово, в супермаркеті я провела піввечора. А коли викотила сумку на подвір'я — бабусі зі слоїками вже розійшлися.