»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович - Страница 20

— Вінчаються раба божа Зінаїда і раб божий Сергій. І та нехай… — Більше з того, що він бурмотів, значно знизивши тон, жодного слова розібрати було неможливо. Харченко знав, що піп до приходу німців був бухгалтером будівельного тресту і, звичайно, не розумівся на церковній службі, але спостерігати за цим саморобним попом було смішно. А молоді, здавалося, не помічали комізму становища і були сповнені серйозності й трепету.

Пробурмотівши хвилини зо дві, піп раптом замовк і строго спитав Сергія:

— Будеш вірний своїй дружині?

— Буду.

— Дивись! — пригрозив йому пальцем піп і звернувся до Зіни: — А ти?

— Буду, буду, — швидко промовила вона.

— Дивись! — пригрозив піп і їй, після чого він зійшов з свого п’єдесталу і, задерши до грудей рясу, витягнув з кишені папірець. — Зараз, я тільки прізвища ваші проставлю і в книгу занесу…

Харченко взяв у нього довідку, перевірив, що в ній написано, перевірив запис у книзі і після цього віддав попові дві восьмушки чаю, сказавши при цьому:

— Шкуродер ти, а не піп.

— Кожен живе, як може, — відповів піп, погладжуючи свою бриту голову.

З церкви усі вже пішки вирушили до Федорчуків, де на них ждав весільний стіл…

Розділ 12

Штурмбанфюрер Вальтер Цах розповідав Релінку про акцію «Шість променів», яку він підготував. Саме розповідав, а не доповідав. Начальник поліції безпеки взагалі не був зобов’язаний звітувати перед старшим слідчим СД. І якщо він прийшов до нього, то тільки тому, що знав, який великий досвід у Релінка в проведенні таких акцій і що в СД міста він постать найвизначніша. І все-таки розмова в них наче неофіційна. Ось і зустрілися вони не на службі, а недільного вечора в особняку, де жив Релінк. Вони сиділи на тісному балконі, що виходив у садок. Плетені крісла ледве вміщувались на балконі, і співрозмовники весь час відчували коліна один одного. Та зате можна говорити зовсім тихо, тим більше, що обом відомий параграф 17 інструкції Гейдріха, в якому особливо підкреслюється секретність саме таких акцій.

— По-моєму, шифр операції підібрано невдало, — зауважив Релінк. — Кожному дурневі ясно, що йдеться про шість променів єврейського клейма.

Цах, не моргнувши оком, проковтнув «дурня» і спитав:

— А що, коли її назвати просто акція номер один?

— В усякому разі, краще, — відповів Релінк. — На скільки чоловік ви розраховуєте акцію?

— Я думаю, що за першим наказом про з’явлення прийдуть близько двох тисяч чоловік і через тиждень стільки ж за другим наказом.

— Можливість втечі з міста, сподіваюсь, передбачена?

— Так, все зроблено. У нас єдина трудність — досить велика відстань од місця збирання до місця акції.

— Це дуже погано, Цах, — лагідно докорив Релінк. — Кожний зайвий десяток метрів дороги — це зайвий шанс розшифровки акції.

— Але ми їх доставимо туди вночі.

— Як ви їх доставите? У вас буде для цього необхідний транспорт?

— Я провів хронометраж. Вночі гнав за маршрутом поліцейських. Вийшло дванадцять хвилин. Враховуючи, що в колоні будуть і старі, планую тридцять хвилин.

— А ви пам’ятаєте випадок у Польщі, коли п’ять тисяч чоловік просто відмовились іти й сіли на дорозі! Що буде, коли передчуття не обманить і ваших?

— Що ви пропонуєте?

— Я пропонувати не можу взагалі.

— І все-таки я проведу їх за тридцять хвилин! Не те щоб сісти на дорогу, подумати про це не встигнуть, — енергійно сказав Цах.

Вони розмовляли півголосом, зовсім спокійно, як можуть розмовляти про свої справи будь-які люди. Вони ніби не знали, що кожне їхнє слово — це автоматна черга, передсмертний зойк жінок і дітей, земля над могилами тисяч людей, яка ворушиться, людей, винних тільки в тому, що вони народилися євреями.

Ні, вони знали! І саме тому замінили запропонований Цахом не надто хитрий шифр операції. Вони знали, і саме тому Релінк обрав місцем розмови цей тісний балкон. Вони знали, і тому так намагалися приховати акцію від сторонніх очей.

Релінк і Цах закінчили свою розмову на балконі і деякий час мовчали. Після недавнього дощу в садку видзвонювали краплі, в небі виблискували, немов умиті, великі зірки. Якась безсонна чайка шугнула над садком, і від її пронизливого тужного крику здригнулися ті, на балконі.

— Завтра в цей час ми почнемо, — сказав Цах, встаючи.

— Подзвоніть після закінчення. Бажаю успіху.

— Я в ньому певен. На добраніч.

— На добраніч.

Релінк провів Цаха до воріт і потім довго гуляв по садку. Він заздрив Цахові — в того вже почалась справжня робота, а йому доводиться займатись поки що дуже потрібною, але, на жаль, не найцікавішою справою.

Цілий день він провів на конспіративній квартирі, куди до нього за суворим графіком водили людей, завербованих у секретні агенти СД. Дивно, які схожі одне на одного всі ці люди — і у Франції, і в Голландії, і в Польщі, і тут. Після двох — трьох бесід Релінку здавалося, що разом з кожним кандидатом в агенти до кімнати майже зримо входили або страх, або жадібність, або ненависть. Після кожної розмови він занотовував у своїй маленькій записній книжечці кличку агента і в дужках ставив одне з тих слів: «страх», «жадібність», «ненависть». Це щоб не забути головну душевну пружину агента. Пам’ятати це дуже важливо, бо, що під силу зненависті, те не може перемогти жадібність і тим більше страх… Підготовчу, первинну роботу з агентами Релінк не любив, бо такі люди йому були не цікаві і заздалегідь у всьому зрозумілі.

Релінк вернувся додому пізно.

Він заснув швидко і міцно, як засинають люди, у яких здоров’я і нерви в цілковитому порядку і які від завтрашнього дня не ждуть ніяких несподіванок, оскільки вважають, що своє завтра вони роблять самі…

Але о пів на третю ночі його підняв з ліжка телефонний дзвінок із СД.

— Дозволю собі дзвонити на правах коменданта, — почув він, як завжди, веселий і, як завжди, надтріснутий голос Брамберга. — До нас тут прийшов дуже цікавий тип.

— Сам прийшов?

— Так.

— Що йому треба?

— Вимагає, щоб з ним говорило начальство вище од мене.

— То арештуйте його, і завтра розберемось.

— Але ж ми домовились, на перших порах добровольців не брати. До того ж нюх мене обманює рідко. Вам варто приїхати. Від цього типа несе міцний запах.

— Гаразд, висилайте машину…

Релінк сидів за столом, ще не зовсім прокинувшись, коли до нього ввели того, кого Брамберг називав цікавим типом. Так, цього не могли сюди привести ні страх, ні жадібність. У вигляді того, що ввійшов, були тільки незалежність і впевненість. Перед Релінком стояв міцний, ставний чоловік років п’ятдесяти. У нього було крупне вольове обличчя, масивна голова сиділа на такій короткій шиї, що здавалося, ніби вона приросла прямо до плечей.

Не чекаючи запрошення, він сів на стілець і, уважно дивлячись на Релінка, спитав:

— З ким маю честь розмовляти?

— Тут звичайно першим запитую я, — усміхнувся Релінк, уже наперед смакуючи цікавий і складний кросворд.

— Моє прізвище Савченко, Ілля Ілліч Савченко. Але це вам нічогісінько не каже.

— Начальник СД доктор Шпан, — назвав Релінк не своє прізвище.

— Чому ж ви приймаєте мене не в своєму кабінеті? — спокійно запитав Савченко.

— Хіба суть розмови може залежати од меблів? — в свою чергу спитав Релінк.

— Ну, а все-таки?

— Ви прийшли в установу, де я можу дозволити собі фантазію приймати людей у будь-якому кабінеті. І чи не здається вам, що ми почали розмову аж ніяк не по-діловому?

— Здається, — погодився Савченко і неквапно добув з кишені коробку цигарок і сірники.

— Я не палю, — сухо зауважив Релінк, і це була його перша проба співбесідника на характер.

Пошукавши очима попільницю і не знайшовши її, Савченко потушив сірника і поклав його в коробку з цигарками.

— Я прийшов до вас… за вказівкою української націоналістичної організації, — багатозначно сказав він, шумно розкурюючи одсирілу цигарку.

— Що це за організація? — мляво поцікавився Релінк.