»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович - Страница 8

Підійшовши до Маркова, Галя відрапортувала:

— Радист Громова прибула на місце збору групи.

— Що трапилося? — суворо спитав Марков.

— Виявила непотрібну ініціативу, зробила велику затяжку, щоб краще бачити спуск товаришів; приземлилася далеко від наміченого місця та ще й попала в яму.

— Так… — тихо промовив Марков, не знаючи, лаяти чи хвалити дівчину. Але тут він помітив, що весь одяг на Галині мокрий, і заходився зовсім по-домашньому вичитувати їй: — Як же це ви, слово честі! Ви ж можете застудитися, злягти! Ворушіться, чи що, бігайте, щоб не змерзнути. Треба швидше йти.

Група йшла до острова ланцюжком. Попереду — Будницький, за ним — Марков. Замикали похід солдати, які тягли зроблений з ялинового гілля волок із покладеним на нього спорядженням.

— Ось і наш острів, — сказав Будницький.

Всі зупинились і здивовано побачили, що під ногами в них, хоч і не зовсім суха, але тверда земля.

— Взимку тут буде досить голо, — озирнувшись, сказав Марков.

— Ми теж думали про це, — погодився Будницький і, показавши рукою вперед, додав: — Ген далі, кілометрів за сім, є лісок. Грунт там, правда, вологий, але я думаю, що до зими, коли земля підмерзне, ми там підготуємо базу.

— Побачимо. Де землянки?

— Головна — перед вами, — відповів Будницький, лукаво поглядаючи на Маркова.

Лише придивившись, Марков помітив, що під густим чагарником в глиб землі ведуть східці.

Просто незрозуміло було, як Будницький і його люди за такий короткий час змогли побудувати цю підземну трикімнатну квартиру! У вузькому коридорі праворуч і ліворуч були входи в простору головну штабну землянку і в дві менші, обладнані під житло. Для радистки в головній землянці було зроблено спеціальний закуток, завішений плащ-палаткою. Крім загального виходу, кожне приміщення мало свій вихід нагору.

Оглядаючи добротне й міцно зроблене підземне житло, Марков розумів, чого коштувала людям Будницького ця робота, і хотів йому подякувати, але комендант острова вже зник. Вийшовши нагору, Марков побачив його — він самотньо стояв на галявині. Схиливши голову набік, складеним ножиком обстругував палицю. Ранкове сонце освітлювало його обличчя, сіре від утоми. Почувши кроки Маркова, Будницький здригнувся, швиргонув палицю і зробив звичний рух, щоб обсмикнути гімнастьорку, але замість військової форми на ньому був тісний піджачок і кепка козирком назад. Швидким рухом він повернув кепку і зніяковіло усміхнувся.

— Хочу сказати вам спасибі за вашу відмінну роботу, — сказав Марков. Потискуючи комендантові руку, він відчув, що його долоня в горбочках мозолів. — Я знаю, як нелегко було зробити ці землянки, та ще й так швидко. Спасибі.

— Та це ж мої бійці, товаришу підполковник. Орли!

— Всім їм передайте мою подяку.

— Єсть передати подяку! — Будницький підняв руку до козирка, але, згадавши, що на голові в нього кепка, зробив якийсь невиразний рух рукою і раптом сердито сказав: — Не можу, товаришу підполковник, до цієї форми звикнути.

— Нічого, звикнете… — усміхнувся Марков і згадав, як, характеризуючи Будницького, його командир сказав: «Він із тих, хто з двох палиць може місток збудувати і однією кулею сімох убити».

— Я оце стою і думаю… — тим часом заговорив Будницький, ледь помітно окаючи по-владимирськи. — З одного боку, краса тут яка, а з другого, ви маєте рацію, взимку тут місцевість зовсім оголиться, або, точніше кажучи, демаскується. А що як там, у ліску, на глибині залягання землянок ґрунтова вода взимку не промерзає?

— Гаразд, не сушіть поки що над цим голови, — сказав Марков. — Обживемось, а потім разом вирішимо, що робити.

— Але й відтягувати не годиться, товаришу підполковник. Сани треба ладнати влітку.

— Обміркуємо це трохи згодом. Вас тут ніхто не турбував?

— Лише комарі, товаришу підполковник, — засміявся Будницький. — Ну такі вже люті, прямо гестапівці, а не комахи! Через них ми працювали тільки в першу половину дня і вночі.

— А відпочивали коли?

— А як комарі на роботу вийдуть, ми під кущі і — спати.

— Люди здорові?

— А що їм зробиться? Тут же не війна, а санаторій.

— А де ви живете?

— Ми по краю острова викопали вісім бліндажиків з розрахунку на чотирьох бійців кожен. Так би мовити, і житло, і близька кругова оборона.

— Коли ж ви все це встигли?

— Наказ, товаришу підполковник.

— Дайте своїм людям три доби цілковитого відпочинку і самі теж відпочиньте як слід.

Будницький мовчав.

— Ви чули, що я сказав? — суворо спитав Марков.

— Чув, товаришу підполковник, — скучним голосом відповів Будницький. — Але сьогодні половина моїх бійців стежки зубрить. — Побачивши на обличчі Маркова подив, комендант пояснив: — Вони з провідником вивчають усі підходи до острова. Між іншим, мої бійці все питають, коли на операції підемо.

— Настане час — підете, — сухо відповів Марков, сердячись на себе за те, що не може знайти правильного тону розмови з комендантом.

Нам же тепер ніби й робити нічого, а кругом — війна, — продовжував Будницький.

— Усім роботи вистачить, коменданте, ще пожаліти попроситесь. А поки що все ж відпочивайте, — засміявся Марков і пішов до землянки…

Розділ 5

Почали діяти бійці Будницького. Навантажившись вибухівкою, вони групами йшли з бази на кілька днів, а іноді й на цілий тиждень. Мета цих рейдів — далека розвідка місцевості і диверсії, щоб відвертати увагу й дезорієнтувати противника. До групи входило двоє-троє підривників, решта бійців прикривали їх під час диверсій. Вихід з бази і повернення планувалися так, щоб гітлерівці не зрозуміли, звідки ці люди приходять і куди зникають. За цією особливістю операцій Будницький стежив з нещадною вимогливістю і щоразу придумував прехитрі схеми переміщення своїх груп. Він із самого початку показав себе здібним, так би мовити вродженим тактиком боротьби в тилу ворога. В нього хтозна-звідки взялася товста бухгалтерська книга, в яку записувалися всі бойові справи: зірвані мости, пущені під укіс ешелони, знищені гітлерівці. І окремо: як було організовано вихід з бази і повернення. Бійців, що поверталися з операції, незважаючи на те, що це відбувалося, як правило, вночі, зустрічало все населення острова. Розпитуванням і розповідям не було кінця-краю. І звичайно ж, у розповідях бійців частенько факти прикрашувалися уявою. Але Будницький цьому не перечив. Він вважав, що на перших порах такі, як він казав, «вільні рапорти» навіть корисні: слухаючи їх, люди переконувались, що ворог не такий страшний, як спершу здавалося. Проте, давши своїм бійцям висловитись, Будницький кликав до себе старшого по групі і, розкривши перед ним свій гросбух, казав:

— Тепер запиши точно і без всяких витребеньок…

Почали розвідувати обстановку і люди з групи Маркова.

Першим у таку розвідку вирушив Савушкін. Разом з трьома бійцями Будницького він залишив базу, ще й не смеркало. За ніч вони подолали майже тридцять кілометрів і на ранок вийшли до залізниці. По той бік дороги видно було велике селище, яке розтяглося над річкою. Бійці лишилися білях дороги, а Савушкін подався в селище. Він ішов не криючись, хоча в кишені в нього був документ не дуже надійний, — це була довідка, написана під руки, в якій підтверджувалось, що він працює санітаром при німецькому госпіталі в Барановичах і що йому дано десятиденну відпустку на розшуки сім'ї.

Савушкін ішов не кваплячись, примічаючи все: і самотню постать жінки, яка шпорталася на картоплищі, і дітвору, що бігала коло розваленої церкви, і сутулого чоловіка, котрий перейшов від хати до хати на краю селища, і навіть жайворонка, що завис над покошеним лугом.

На околиці селища Савушкін пучком трави гарненько обтер чоботи, вибив об коліно пилюку з кепки і тільки після цього ввійшов у безлюдну вулицю. Чоловік, той, що трохи раніше перейшов від хати до хати, стояв у затінку під деревом і дивився на Савушкіна. Зрівнявшись із ним, Савушкін повернув прямо до нього.