»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович - Страница 7

— Поговорити з вами заздалегідь у мене не було хвилини, — тихо сказав Канаріс.

— З Мюллером говорили? — поцікавився Зомбах.

— Ні. До речі, слід пояснити, чому я його призначив. При всьому тому, що нам про нього відомо, в нього проте є дещо й позитивне. Він розумний, чіпкий, любить нашу роботу. А те, що другим працівником «Сатурна» я зробив людину, яка прийшла до нас із нетрів Гіммлера, тактично необхідно. Ревність Гіммлера до нашого абверу прямо пропорціональна нашим успіхам. То ж нехай у наших успіхах бере участь його людина.

— Він що, і досі їхній? — здивувався Зомбах. — Він же працює з нами вже кілька років.

— Із гестапо ніхто не може піти зовсім, — посміхнувся Канаріс.

— Тоді на біса мені ці очі й вуха Гіммлера? — розсердився Зомбах.

— Щоб ви робили менше помилок, які б тішили Гіммлера, — все ще посміхаючись, відповів Канаріс. — Крім того, Мюллер великий спеціаліст по диверсіях, і цією якістю він добре доповнить вас, поета розвідки. Розмовляючи зі мною відносно Москви, Гітлер особливо натискав на диверсійну діяльність. Пам'ятайте це завжди…

Вони помовчали. Потім Зомбах запитав:

— Фюрер підпише наказ про роботу армії для нас?

— Ні. Він цією проблемою просто не хоче займатись. Не турбуйтеся, за цією стороною справи я сам стежитиму. І взагалі моя заява, що я буду завжди поряд з вами, — це не слова.

Розділ 4

Літак злітав у цілковитій темряві задушливої літньої ночі. Коли він почав робити розгін, на якихось десять-п'ятнадцять секунд вздовж злітної смуги засвітились захисні багрові вогники. В момент відриву літака від землі вогники погасли, і з ними зникло всяке відчуття польоту. Внизу була глухо затемнена Москва, зверху — чорне небо. І лише коли літак, круто набираючи висоту, пробив два шари хмар, угорі засвітились обрідні бліді зорі. Рудін дивився на них, притиснувшись обличчям до шибки. Тьмяна лампочка над дверима до кабіни льотчиків ледве освітлювала середину літака. Невиразними білими плямами виділялись обличчя лише тих, хто був ближче до дверей.

Кравцов сидів, привалившись спиною до парашута, і, закинувши догори голову, ніби спав. Його кругле, звичайно добродушне і простакувате обличчя тепер було сердите і напружене. Якщо він спав, то, мабуть, бачив дуже неприємний сон. Поряд з ним, затиснувши руки між коліньми і подавшись вперед усім тілом, сиділа Галя Громова. Її застиглий погляд був спрямований на підлогу літака. Губи її ворушились. Вона тренувалася по кодах. Навпроти сидів Саушкін і дивився на неї усміхаючись: от завзята дівчина, навіть у літаку зубрить свої коди! А Добринін, що сидів у хвості літака, з цікавістю розглядав кріплення свого парашута.

Марков у цей час був у кабіні пілотів. Привалившись нагрудним парашутом до спинки пілотського крісла, він через плече льотчика дивився на карту, розстелену на колінах штурмана. Зелене кучерявиння Ліговинських боліт він так часто і довго розглядав на різних картах, що воно завжди стояло в нього перед очима. Силуетом болото скидалося на Апеннінський півострів. Біля цього болота вони й стрибатимуть. Там їх мають чекати очолені старшиною Будницьким бійці з військової частини НКВС, що їх скинули кілька днів тому.

У жодній дислокації партизанських сил Ліговинські болота не були позначені, хоч вони були досить зручним місцем для партизанської бази, принаймні влітку. Болотний масив, порослий густим чагарником, тягнувся в довжину майже на п'ятнадцять кілометрів і в ширину — на шість. У центрі масиву був маленький острівець сухої землі, добратися до якого, не знаючи небезпечних мисливських стежок, було неможливо. Недарма в окрузі це болото прозвали лісовиковим морем. Заблукає сюди, відбившись від череди, корова — і вважай пропала. Розповідали, що у драглистій трясовині болота гинули й люди.

— Що будемо робити, якщо не побачимо вогнищ? — прокричав Марков льотчикові.

— Повернемо назад, — крикнув льотчик і додав: — Побачимо!

— Наближаємось до фронту! — штурман показав уперед і вниз.

Марков випростався і побачив глибоко-глибоко внизу багряні спалахи. Праворуч купкою вогню виднілася велика пожежа. Раптом усе там, внизу, зникло, Марков запитально глянув на штурмана.

— Слава богу, знову хмарність! — прокричав штурман усміхаючись.

Минула ще година польоту, і льотчик показав Маркову на карту.

— Порядок! Попереду ліворуч вогнища! — крикнув льотчик. — Ідіть готуйтесь, я йду на коло…

Бортмеханік зняв двері з завісів, і вся оперативна група вишикувалась у чергу біля дверного отвору. Першою над чорною безоднею стояла Галя Громова. Марков наказав їй стрибати першою не тільки тому, що вона краще за інших знала парашутну справу; він вважав, що приклад дівчини добре подіє на всіх інших. Сам він стрибне останнім, а потім люди екіпажу літака скинуть вантаж.

Засвітилась і швидко-швидко замиготіла сигнальна лампочка.

— Пішли! — крикнув Марков і махнув рукою зверху вниз.

Галя ступила в чорну дірку. За нею — Савушкін, Кравцов, Рудін, Добринін.

Марков трохи пізніше розкрив парашут, гадаючи, що це допоможе йому опинитися ближче до своїх людей, але, коли парашут розкрився і він оглянувся, виявилось, що він опускається значно правіше від вогнищ. Він знав, що в районі приземлення по передболоттю розкидано жердини і гілляки чагарника на той випадок, якщо парашутист спуститься в місці, де є небезпечна трясовина. Однак думка про те, що він може опинитись у болоті, стривожила Маркова. Але розрахунок льотчика виявився правильним, і незабаром Марков помітив, що його відносить прямо до вогнищ. Недалеко від себе він побачив силуети двох парашутних куполів. Вогнища були вже зовсім близько. У відблиску одного з них Марков побачив, як бігла людина. «Увага, земля!» — наказав собі Марков, і, як справжній парашутист-новачок, з'єднав ноги і трохи зігнув їх для того, щоб удар об землю був пружним.

Ноги Маркова вище колін угрузли в м'яку землю.

Згідно з інструкцією він перевалився на бік, і це мало не спричинилося до лиха, він міг зламати обидві ноги — таким в'язким і чіпким було болото. Його врятувало тільки те, що водночас парашут протягло вперед поривом вітру і він висмикнув Маркова з болота.

Відчепивши парашут, Марков вийняв із кишені ліхтарика з зеленим склом, засвітив і почав розмахувати ним над головою. Перед ним, немов з-під землі, виріс невисокий кремезний чоловік у кепці, надітій козирком назад.

Це був Будницький — командир групи скинутих раніше бійців. Незабаром підбігло ще кілька чоловік. Як і учасники групи Маркова, всі вони були в цивільному одязі.

— Погасити вогнища! — наказав Марков. Будницький побіг виконувати наказ, а Марков, обережно намацуючи ногами землю, пішов за ним на голоси, що долинали з темряви. Скоро він наткнувся на Рудіна, який сидів під кущем і складав парашута.

— Як справи? — тихо спитав у нього Марков.

— Чудово! — весело обізвався Рудін.

— Де всі наші?

— Та десь тут. Кравцов був недалеко від мене.

Знову немов з-під землі виринув Будницький.

— Вогнища погашено, — доповів він. — Двоє ваших товаришів он там, з моїми людьми.

— А ще один?

— Шукаємо. Вантаж уже знайдено.

Будницький зник.

До Маркова підійшли Савушкін і Добринін. Хвилин через десять прибув і Кравцов. Не було тільки Галі Громової, її знайшли аж на світанку…

Стрибнувши першою, Галя вирішила зробити велику затяжку, щоб опинитися значно нижче від своїх товаришів і спостерігати, як вони спускатимуться. Через це вона приземлилась далеко від вогнищ і попала в глибоку ковбаню. Вода по груди, ноги зав'язли у мулистому дні. І невідомо, чим би це скінчилося, якби не передбачливий Будницький. Його люди і в цю ковбаню кинули жердину. За її допомогою Галя вилізла з ями, але сама йти на розшуки товаришів не зважилася: сиділа біля ями і чекала.

Її знайшли солдати Будницького. Але вони були в цивільному одязі і Галя їх не знала; почувши їхні голоси, вона сховалася в кущ вільшняка і довго звідти стежила за ними, поки не переконалася, що це свої.