»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович - Страница 48

В цей час Зілов і Леонов снідали. Півгодини тому господар дачі попередив їх, що він до завтра поїде в Москву, і попросив обережніше поводитися з вогнем. Вони бачили, як він пішов на станцію і першим же поїздом поїхав.

— Хай живуть дипломати, які доручають своїм старим стерегти московські квартири і дачі! — сміявся Зілов, висипаючи на стіл розмочені сухарі, цілу банку консервованого м'яса.

— Так у нас добре все вийшло, що аж не віриться, — підхопив Леонов, — Доктор — голова. Він же завжди твердив нам: нічого особливо страшного з вами не станеться, треба тільки бути обережними.

— Йолоп ти, — фиркнув Зілов. — Та ти з своїм Доктором без мене зразу б засипався.

— Що правди, то правда, — добродушно і цілком щиро погодився Леонов.

— Зараз ми будемо спати, — сказав Зілов. — А ввечері розгорнемо рацію і пошлемо привіт Доктору…

О двадцять першій годині десять хвилин на стіл Безпалова лягло таке повідомлення:

«О двадцятій нуль-нуль службою контролю в підмосковній зоні Рязанської залізниці встановлено, що в ефір вийшла короткохвильова радіостанція. Працювала шифром протягом семи хвилин, хвиля 29,5. Запеленгувати не встигли. Спостереження продовжуємо».

Зілов і Леонов шифром передали в «Сатурн» аж надто коротке донесення:

«Все гаразд. Приступаємо. Зілле».

Умовний підпис і найменування цієї агентурної точки — «Зілле» — утворювалися з перших складів їхніх прізвищ.

— Зіллечка запрацювала, — посміхаючись сказав Зілов, коли Леонов вистукав ключем донесення.

Потім вони перейшли на прийом і через кілька хвилин записали відповідь:

«Вас прийняли відмінно. Поздоровляємо. Чекаємо за розкладом. Доктор».

— Напевне зараз помчав наш Доктор доповідати самому Мюллеру, а може й Зомбаху, — задумливо сказав Зілов. — Не жарт для них, що їхні люди осіли в самісінькій Москві.

Заховавши рацію, вони лягли на свої розкладушки.

— Щось спати не хочеться, — зітхнув Леонов.

— Спати! — наказав Зілов. — Ми завтра повинні бути в формі. Працювати треба.

Радіорепродуктор у кухні почав передавати вечірнє зведення Інформбюро. Вони стали слухати. З фронту нічого особливого не було. Очевидно, Доктор мав рацію, коли говорив, що росіяни вичерпали всі свої сили в зимовому наступі під Москвою. Але наприкінці зведення було передано повідомлення, що зацікавило їх. Було сказано, що, за даними Центрального статистичного управління, підприємства, евакуйовані в східні райони країни, минулого місяця випустили стільки продукції, скільки до війни випускала вся промисловість Радянського Союзу.

Коли зведення закінчилось і заграла музика, Леонов тихо сказав:

— Сила все-таки — наша Росія-матінка…

— А ти й повірив? — насмішкувато спитав Зілов. — Передають всілякі казочки для агітації таких дурнів, як ти.

Вони надовго замовкли, але заснути не могли.

— Де сила, так це у Гітлера, — сказав Зілов. — Легко сказати, вся Європа на нього працює! Ти тільки подумай, Європа!

— А чого ж він Москву не взяв? — задав Леонов запитання, якого так не любив Доктор і на яке завжди відповідав з лайкою, на зразок того, що не з твоїм поросячим мозком зрозуміти стратегію фюрера або щось подібне.

Зілов спокійно сказав:

— Тут, я гадаю, німці маху дали. Не врахували нашої зими, а до холодів узяти Москву не встигли. Ти ж сам бачив, у якій одежині їхали на фронт їхні солдати. Сміх, та й годі: валянки-солом'яники!

— А чому ж Доктор — стратегія, стратегія!

— Звичайно, тепер якась-то стратегія у них, будь певен, приготована, — переконано сказав Зілов. — Генерали у Гітлера, будь здоров, своє діло знають. Поживемо — побачимо. Ми ж з тобою насправді ні хріну не знаємо. Товчемо одно: Москву не взяли, Москву не взяли. А може, Гітлер хоче так війну виграти, щоб Москва сама навколішки стала. Пам'ятаєш, як говорив про це в лекції полковник з двома хрестами?

— Пам'ятаю, — тихо відповів Леонов. — А тільки й тут Москва не спить і теж, будь певен, знає, як і що. Пам'ятаю, на Новий рік ми на радіотренуванні слухали промову Калініна? «Ми впевнені в перемозі!» — сказав він. Твердо так сказав. Мені аж страшно тоді стало.

Зілов засміявся:

— Чого-чого, а страху тобі не позичати. У тебе його на десятьох вистачить.

— Я тобі ось що скажу, — Леонов трохи підвівся на постелі.— Коли я ще в своєму місті жив, ми з дружком, з Генкою Кузакіним, спекуляцією промишляли і мали справу з одним німецьким майором. Ще тільки осінь починалася. Так от майор ще тоді казав нам, що Гітлер — Париж — це добре, а що Гітлер — Москва — це капут.

— Ну то й що ж? — розізлився Зілов. — Боягузи й маловіри є і в них.

Помовчавши трохи, Леонов спитав несподівано:

— Скажи, а хто ми з тобою?

— Як це хто? — Зілов не зрозумів ходу думок напарника, — Оперативні агенти «Сатурна». Ти що, зрікаєшся, чи як?

— Навіщо мені зрікатися? — Леонов знову помовчав і продовжував: — Хочу тобі сказати одну річ. Якраз напередодні нашого вильоту була в мене розмова з тим типом, що документи нам виписував.

— Це із Щукіним, чи що?

— Еге. Викликав він мене, щоб перевірити, чи знаю я свій документ, години півтори ганяв. Питання за питанням і все з шпилькою. Ну, що вже що, а документи я знав назубок. Розумів: у цьому наш головний рятунок від лиха. І раптом він питає: «А з яким почуттям, з якими думками ти будеш там дивитися в очі людям?» Я здивувався, але відповів, що буду дивитися як на своїх ворогів. А він і каже: «Тоді ти відразу ж і провалишся. Люди побачать у твоїх очах ненависть і запідозрять недобре. А ти ж їм земляк, бойовий товариш для військових і захисник для цивільних». Я навіть засміявся. Гарний, кажу, захисник. Тоді він раптом питає: «Отже, ти розумієш, що ти зрадник свого народу і своєї країни?» Тут я, брате мій, прямо тобі скажу, не добрав розуму, що йому відповісти. Ловить мене, бачу, а на що ловить — не втямлю. А сам дивиться на мене так, ніби щось кисле з'їв і йому гидко на все дивитись. І на закінчення порадив про все це подумати, щоб правильно поводитись тут. Прийшов я в гуртожиток і став думати. І скажу тобі, нічого приємного на думку мені не спадало. Ну справді, хто ми з тобою, якщо так підходити?

— А мені він цього не казав, — обізвався Зілов. — Взагалі цей Щукін мені не до душі. Очі злі, бігають наче в злодія. Про нього я навіть з Доктором говорив, але той лише розсміявся. Не твоє, сказав, діло. Щукін, мовляв, золотий спеціаліст по документах. Коли повернемось, ти про цю розмову з ним обов'язково розкажи Доктору або комусь і вищому. Щось не подобається мені ця розмова.

— Ну, а справді,— не відставав Леонов, — хто ми з тобою?

— І зануда ж ти! — сердито сказав Зілов. — Повернемось, і більше я разом з тобою і кроку не ступлю. Доктор попереджував мене, що голова в тебе мов кватирка: що туди залетить, те й вилетить. Ну, якщо вже так припекло, я поясню тобі, хто ми такі. Весь світ розділився зараз надвоє: з одного боку цілі народи і з другого — також цілі народи. Людина — піщинка. І де вона крутиться, ця піщинка, з того чи з цього боку, — однаково. Одні служать там, інші — тут. А ми з тобою тут несемо службу для тієї сторони. От і вся історія, а тепер гайда до бісової мами спати. Вранці будемо добувати інформацію…

Розділ 24

Для початку вони вирішили фіксувати товарні поїзди, які проходили повз селище, і старатися побачити, що вони везуть.

Вранці пішли в сосновий перелісок, що був поряд із станцією, і хотіли влаштувати тут свій спостережний пост, але, постоявши трохи, передумали. Люди швидко й діловито йшли стежиною на станцію і назад, і стояти тут, на очах у всіх, було небезпечно; сісти на землю — виглядало б неприродно: стояла ще холодна погода, і земля була мокра.

— Ходімо туди, — наказав Зілов і показав на станцію, де в чеканні поїздів на перонних лавах сиділи люди. Леонов, що інстинктивно боявся людей, почав було заперечувати, але Зілов, не слухаючи його, пішов уперед.