Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович - Страница 47


47
Изменить размер шрифта:

Леонов слухав Зілова і знову думав: «Ой, головатий хлопець, з таким не пропадеш!» Учора їм щастило, і тепер уся їхня оправа вже не здавалася йому такою небезпечною.

Вони зійшли з пасажирського поїзда на тій самій станції, де вчора сіли у військовий ешелон. Уже вечоріло, сіявся рідкий і нудний дощик наполовину з снігом. На платформі — ні живої душі. Вони перейшли через полотно і посідали на штабелі старих шпал. Зілов хотів переконатись, що їх ніхто не бачив. На коліях засвітилися сигнальні вогні.

— Ходімо! — Зілов рішуче підвівся і збіг з укосу. Вони зайшли в кущі, озирнулись навкруги і подалися від дороги…

З двома важкими речовими мішками за плечима вони повернулись на станцію близько другої години ночі. Зілов зайшов у приміщення станції і дізнався, що найближчий поїзд буде лише о восьмій годині ранку. Цю довідку дав йому залізничний міліціонер, що дрімав у залі чекання.

— От досада! — сказав йому Зілов. — Нам явка в Москву в своє господарство на восьму нуль-нуль. Влетить нам, будь здоров!

— Нічого, страшнішої за фронт кари немає,— утішив його міліціонер. — А фронту вам і так не минути. Покажете своєму начальству квиток з компостером часу — врахують.

— А далеко звідси до шосе? Може, там попутна трапиться?

— Шосе недалеко, — сказав міліціонер, — кілометра півтора, не більше. Тільки в такий час там можна до ранку чекати, а машини не буде. Це вже я знаю, сам іноді з чергування на попутній їжджу.

Вони розговорилися. Міліціонер розпитував про фронт: чи сильна «у них» артилерія, як фріц тримається в рукопашній, чи багато «їхніх» попадає в полон? Зілов відповідав охоче і на прощання подарував йому непочату пачку «Казбеку».

За годину вони вже тряслися в кузові полуторки, що підхопила їх до Москви за сотню, чи, як сказав шофер, за круглий карбованець. А втім, до Москви їм їхати не треба було, виявилося, що шосе проходило неподалік від дачного селища, де вони влаштувалися.

— Все йде, як у кіно, — Зілов підштовхнув ліктем Леонова і розсміявся.

— Порядочок! — засміявся у відповідь Леонов.

Вони не знали, що саме цієї хвилини їхньому везінню настав кінець…

Залізничний міліціонер був зовсім не такий простачок, яким він здався Зілову. По-перше, він бачив, як ці два солдати увечері зійшли з поїзда і зникли за колією. По-друге, розмовляючи з Зіловим про фронтові справи, він дуже добре розібрався, що його співрозмовник фронту і не нюхав. Правда, спочатку він поставився до цього цілком благодушно — любить хлопець зайве сказати, і тільки. А проте він все ж вирішив перевірити документи свого співрозмовника, хоч одразу не зробив цього тільки тому, що в цей час Зілов подарував йому «Казбек». Незручно здалося міліціонерові брати подаровані цигарки і водночас вимагати документи; він же не думав, що має справу з небезпечними злочинцями — тільки позавчора йому трапився один такий самий — відстав од частини, щоб побачитись із своєю дівчиною.

Коли Зілов пішов, міліціонер завітав до чергового по станції, щоб дізнатися, чи не запізнюється поїзд. Він з задоволенням пригостив чергового «Казбеком», бо досі частіше сам позичав у нього тютюнець. Роздивляючись пачку, міліціонер виявив на ній штамп «Ресторан при мінському готелі «Беларусь», і відразу ж його охопила тривога: звідки це в солдата через рік після початку війни цигарки з Мінська? Міліціонер швидко вийшов на платформу, але солдатів там не було. Він обійшов кругом станції, побіг до укосу, знову пройшов вздовж усього перону, зазирнув у зал для чекання — солдати ніби крізь землю провалились. Міліціонер повернувся до чергового по станції і по селектору зв'язався з своїм начальством у Москві…

Ще минулої ночі комісар держбезпеки Старков одержав радіодонесення Рудіна. Той повідомляв, що в район Москви тільки що закинуто принаймні двох агентів. Прізвище одного з них по агентурній школі — Зілов. Далі ішов більш аніж скупий опис його зовнішності. Негайно було вжито всіх заходів для пошуку. Але день не приніс успіху. Легко сказати — район Москви. Сигнал залізничного міліціонера став першою тонкою ниточкою, що вже вела до конкретної мети. Старков був майже впевнений, що міліціонер бачив ворожих лазутчиків.

Старший лейтенант держбезпеки Весенін чергував на Казанському вокзалі. Це на той випадок, якщо солдати, пробираючись на попутній машині до Москви, надумають пересісти потім в електричку. Лейтенанти Аксьонов і Чувихін чергували при в'їзді в Москву на контрольно-пропускному пункті шосейної дороги.

Солдати контрольно-пропускного пункту — КПП — причепливіше, ніж звичайно, оглядали кожну машину, а в цей час Аксьонов і Чувихін розпитували водіїв і пасажирів, перевіряли у них документи, переглядали подорожні листи. Та поки що йшли машини близьких маршрутів. І тільки на світанку біля КПП зупинилась полуторка, що йшла з Тули. Поряд з водієм сидів огрядний чоловік — агент постачання з орсу одного номерного заводу.

— Їздили за сто верст киселю їсти, в Тулу по картоплю, а повертаємось порожняком, — розповідав постачальник Аксьонову.

— По дорозі нікого не підбирали? — суворо спитав Аксьонов.

Постачальник тільки рот розкрив, щоб відповісти, як замість нього шофер швидко сказав:

— Лівацькі посадки заборонені, не маленькі, знаємо.

Аксьонову здалася підозрілою ця поквапливість шофера і те, як у цей час поглянув на нього постачальник.

— Поставте машину на узбіччі,— наказав Аксьонов і, щоб шофер з постачальником не змовилися, скочив на підніжку машини біля шофера.

Допитати шофера Аксьонов доручив Чувихіну, а постачальника, одвівши вбік, допитував сам.

Допит був недовгий. Постачальник, трохи покрутивши, усе розповів. Разом з ним Аксьонов повернувся до машини, де Чувихін допитував шофера, який вперто твердив, що нікого не підвозив.

— Федю, кинь одбріхуватися, — сказав йому постачальник. — Справа важлива, державна, можна сказати, дорожча від твого круглого карбованця. Кажи правду.

Шофер метнув на постачальника злий погляд і, помовчавши трохи, сказав:

— Ну, було діло, подумаєш…

— Де вони злізли?

— Темно було.

— По-моєму, — сказав постачальник, — вони зійшли поблизу Раменського.

— Покажіть гроші, які вони вам дали, — наказав Аксьонов.

Шофер, не дуже кваплячись, поліз до кишені ватянки і витяг пожмакану сотню. Аксьонов акуратно взяв її за кінчик, загорнув у носову хусточку і передав Чувихіну. Потім шофер і постачальник описали зовнішність своїх пасажирів. Але цей опис мало що додавав до того, що чекісти знали.

— Темно було, хіба роздивишся, — виправдувався шофер.

— А сотню розгледів, — зі злістю сказав Аксьонов. Рано-вранці у кабінеті капітана держбезпеки Безпалова вже відбувалася нарада, в якій брали участь Аксьонов, Чувихін і підключений до операції лейтенант Загорський. Не було тільки Весеніна, який вів спостереження на Казанському вокзалі. Перед Безпаловим на столі лежали сотенна купюра і фотострічка з відбитками пальців, знятих з купюри. Тут же лежала і подарована міліціонеру пачка «Казбеку».

— Те, що це ворожі агенти, можна вважати фактом, — сказав Безпалов. — Про літак у тому районі ми мали сигнал від ППО. Перший пошук нічого не дав, бо шукали погано. Мінська пачка «Казбеку» — доказ надійний. Важко повірити, щоб під час напічної евакуації Мінська в перші дні війни комусь спало на думку вивозити ресторанний запас цигарок. А пани, які споряджували агентів, на штамп ресторану або не звернули уваги, або, навпаки, вважали його ознакою достовірності. Вся поведінка цих «солдатів» теж відповідає штампові, що його застосовують їхні розвідники. Якщо в архівах Держбанку є порядок, ми скоро одержимо дані про сотню… — Безпалов набрав якийсь номер телефону. — Говорять з держбезпеки. Перевірили? І що ж?.. Так. Дякую. — Безпалов поклав трубку. — Точно. Стокарбованцеві купюри цієї серії перед початком війни повинні були лежати в банку десь у Прибалтиці. Ось вам ще один надійний доказ. — Безпалов помовчав, пильно дивлячись на сотню, що лежала перед ним, ніби він читав на ній щось дуже важливе. — Первинний план пропоную такий, — заговорив він нарешті.— Ви, Загорський, їдьте в район залізничної станції. Візьмете з собою два відділення солдатів з дивізії HKBС і мобілізуєте людей на місці. Треба знайти парашути і все, що вони там залишили. Ви, Аксьонов, організуєте цілодобове стеження за всією дачною зоною від Москви до Раменського. Людей собі підберіть самі. Ви, Чувихін, подбайте, щоб негайно були відбитки пальців шофера полуторки, а потім підключайтесь до Аксьонова. Я цілу добу тут чекаю ваших донесень. Усе. До роботи, товариші…