»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович - Страница 38

Розмовляючи з хлопчаком, який продавав ґноти для каганців, Рудін обмінявся поглядом з Бабакіним, що із свого рундука одразу помітив прибулого на товкучку товариша. Хлопчак з ґнотами немов знав, що треба Рудіну, і показав на ларьок Бабакіна.

— Шкарпетки якщо є, то хіба он у тієї шкури в рундуку.

Рудін підійшов до рундука. Товкучка ревниво стежила за ним.

— Здрастуй, Саню, — тихо сказав він, відчуваючи невимовну приємність від того, що може назвати живе, справжнє людське ім'я і дивитися людині в вічі з щирою радістю.

— Здоров, Петре! — так само тихо обізвався Бабакін, і в очах його Рудін побачив власну радість і хвилювання.

— Мені потрібні вовняні шкарпетки ручної роботи, добре було б дві пари, — сказав Рудін.

— Серйозно потрібні?

— Так, Саню, але не зараз, а днів через три. Сьогодні я скажу, що мені лише пообіцяли їх знайти.

— Зрозуміло. Післязавтра шкарпетки будуть. Фірма не підведе, — усміхнувся Бабакін.

— Покажи що-небудь… Для розмови…

Бабакін викинув на прилавок старе драпове пальто. Рудін став його розглядати і непомітно поклав перед Бабакіним складений до розміру гривеника папірець з донесенням.

— Спішно? — ховаючи донесення, запитав Бабакін.

— Не дуже, — зітхнув Рудін.

— Передам не по радіо. А це тобі від Маркова… — Бабакін поклав на прилавок папірець, скручений у тверду, схожу на сірник трубочку. — Як настрій?

— Не дуже. Бувай.

— Бувай здоров…

Вони подивились один одному в вічі, злегка кивнули головами, і Рудін пішов.

— Гей, служивий! — голосно кричав йому вслід Бабакін, потрушуючи старим пальтом. — Бери, пожалкуєш. Інші візьмуть!

Рудін не озираючись пішов далі.

На майдані Рудін зайшов до вбиральні, поквапливо розгорнув паперову трубочку і прочитав радіограму Маркова:

«Для Рудіна. Впевнений, що все гаразд, вітаю з успішно проведеним першим станом операції. Тепер головне — міцно закріпитися, завоювати їхнє довір'я. Водночас вивчайте кадри, що оточують вас. Не поспішайте. Ще раз — не поспішайте. Удар, якого вони скоро зазнають, повинен примусити «Сатурн» активізуватися; вони почнуть квапитись, і це полегшить ваше завдання. Передайте Андросову, що ми віримо в щирість його рішення і раді за нього. Все інше в його долі залежить лише від нього. Ще і ще раз — не кваптеся. Ми чекаємо терпеливо і з цілковитим розумінням труднощів на вашому шляху. Привіт. Марков».

Рудін перечитав радіограму кілька разів і негайно її знищив.

Повернувшись у «Сатурн», Рудін одразу ж зайшов до Мюллера.

— Я був відсутній сорок п'ять хвилин, — доповів він.

— Де шкарпетки? — глузливо спитав Мюллер.

— Будуть післязавтра, — Рудін усміхнувся. — Сьогодні був аспірин, пірамідон і мереживні речі. Між іншим, я замовив спекулянтові дві пари шкарпеток — одну для вас, пане підполковнику. Коли ви їх надінете, ви зовсім інакше поставитесь до російського морозу і до мого прагнення придбати шкарпетки.

Мюллер вперше глянув на Рудіна з зовсім людською цікавістю і сказав:

— Гаразд, спасибі, побачимо, — і додав звично сухо: — Де зведення про партизанів?

Але, перш ніж піти по зведення в машинне бюро, Рудін заглянув до Андросова. В похмурому кабінеті Андросов сидів за столом і читав. Побачивши на порозі Рудіна, він здригнувся і квапливо відсунув од себе папір. Але Рудін встиг помітити, що перед ним лежав зовсім чистий аркуш.

— Що з вами? — тихо спитав Рудін, сідаючи до столу.

— Нічого, — відповів Андросов, дивлячись вбік.

— Не треба так, — докірливо сказав Рудін. — Давайте раз і назавжди домовимось: між нами не повинно бути нічого такого, що б ми ховали один від одного.

— Ви повинні зрозуміти моє становище, — помовчавши, сказав Андросов.

— Ні, я не хочу нічого розуміти і скажу вам таке: мені передали, що моє начальство вірить у щирість вашого рішення і радіє за вас. Підкреслюють, що все інше у вашій долі залежить лише від вас.

Андросов запитально дивився у вічі Рудіну, а той вів далі:

— Ще раз: між нами в усьому має бути правда, тільки правда.

— Мене мучить наша бездіяльність.

— Мене не менше, — сказав Рудін. — Але начальство прекрасно розуміє наші труднощі і радить нам не квапитися.

— Ви — справа інша, — сказав Андросов. — А мені не квапитися не можна. Я повинен зробити надто багато, щоб мати право дивитись в очі своїм людям.

— Одну немалу справу ви вже зробили — я тут. І, нарешті, багато варта ваша готовність допомогти нам.

Вони довго мовчали. Раптом Андросов випрямився в кріслі.

— Якщо правду, то правду. Скажу вам, про що я думав, коли ви ввійшли. Про самогубство. Адже фактично я його вчинив, коли пішов на службу до ворогів. А тепер… тепер я ніби повис у повітрі між життям і смертю. Але ви не думайте, я збирався зробити це не без користі для справи. Раніше, ніж пустити собі кулю в лоб, я б пристрелив Зомбаха і Мюллера.

Рудін встав і, ледве тамуючи лють, сказав:

— У мене немає часу вислуховувати нерозумні жарти. Я вважав вас сильнішою і розумнішою людиною. Невже я помилився?

Не чекаючи, що скаже Андросов, Рудін швидко вийшов з кімнати…

Розділ 20

Радянський контрнаступ на Центральному фронті став фактом. Ось, значить, про який удар повідомляв Марков. Кілька днів Берлін у всіх видах пропаганди старанно обминав слова «наступ» і «відступ» і намагався висвітлити справу так, ніби під Москвою сталася невдача як поодиноке явище, без яких велика війна не обходиться. Потім ішло повідомлення про «організований відхід» військ центрального угруповання з метою зайняти зручніші позиції для нового, могутнішого наступу на Москву. Саме так і сказав Геббельс у своїй черговій промові. Але в Німеччину хлинув потік поранених і обморожених солдатів, які «бачили Москву», в тисячі сімей прибули похоронні. Німці, які в той час могли хоч трохи самостійно мислити, почали догадуватися, що під Москвою сталося щось значне і тривожне…

Вільгельм Канаріс не слухав промов Геббельса, він усе знав далеко раніше від Геббельса і — точніше. Ще за два тижні до початку радянського контрнаступу під Москвою довірена особа вручила йому листа з Центрального фронту від близького його друга генерала фон Трескова. І хоч цей лист був написаний по-езопівськи, і так усе в ньому зрозуміло.

«Погода змушує бажати кращого, — писав генерал. — Мороз із снігом — це не найгірше. Вітер зі сходу все дужчий і загрожує перейти в бурю. З цим згоден і Клюге. Він сам сказав мені про це і про те, що до бурі ми не готові. Все, що нам потрібно, як і всі ви, від нас неймовірно далеко. Відстань між нами і вами має не лише матеріальний, а й моральний характер. Іноді мені починає здаватися, що ми і ви розмовляємо різними мовами. Одним словом, усе йде до того, що відома вам моя своєчасна пропозиція щодо скорочення відстані, яка розділяє нас, скоро перетвориться в дійсність, але вже під впливом бурі зі сходу. Тільки тепер це буде коштувати дуже і дуже дорого. А хіба ми такі багаті? І хіба не збираються хмари за спиною і в вас?..»

Ще раніше Канаріс одержав від Зомбаха детальний виклад його розмови з Клюге, в якій фельдмаршал майже прямо просив розвідку чесно інформувати фюрера про обстановку на Центральному фронті, що дедалі більше ускладнюється. Канаріс мав досить ясне уявлення про становище на цьому фронті.

Гітлер у той час перебував, за висловом Канаріса, «в етапі райдужного самозабуття», коли навіть найближчі йому люди не зважувались і натякнути на якісь невдачі з реалізацією його воєнних планів. Найближчий до Гітлера в той час воєначальник Браухич, коли заходила мова про Москву, був тим більше небагатослівним, що саме він ще влітку умовив фюрера схвалити план наступу на радянську столицю з заходу.

Проте Канаріс вирішив рискнути і сказати фюреру хоч найменшу правду. Він ішов на це, зовсім не розраховуючи, що Гітлер, вислухавши його, знайде якийсь геніальний вихід із становища. Менше за інших він вірив у чудодійний геній фюрера, він надто добре знав таємницю всіх попередніх перемог, щоб відносити всі успіхи за рахунок його божественних вказівок. Канаріс ішов на риск, наважуючись сказати фюреру найменшу правду, бо дбав головним чином про свою шкуру. Як скоїться біда, Гітлер кинеться шукати винних, а тоді Канаріс нагадає йому про свій сигнал.