Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич - Страница 75

Як же ми здивувалися, коли побачили, що в Берген-Бельзен було «наше» освенцімське начальство: і Шварц, і Геслер, і всі есесівки й есесівці Біркенау.

Берген-Бельзен розташований у лісі. Поблизу не було жодних населених пунктів. На трасі, яка проходила неподалік, стояв покажчик відстані: до Ганновера — 40 км, до Гамбурга — 90.

Ми були дуже змучені й голодні, бо цілий тиждень нічого не їли. Тоді дівчата з Ростова вночі відбили дошки в броткамері, набрали хліба, принесли в блок і роздали всім нам. А вранці у блок залетіли розлючені есесівці на чолі з комендантом, Почали допитувати, хто брав хліб. Усі мовчали. Тоді есесівці почали бити нас палицями по чому попало і виганяти з блока. Надворі нас вишикували, потім наказали стати на коліна й підняти руки вгору.

Був кінець січня. Мороз, сніг. Ми всі задубіли від холоду, дуже боліли підняті вгору руки. Але ми мовчали — не виказували дівчат, які принесли у блок хліб. Розлючений комендант наказав покарати увесь блок «гунгертодт», тобто голодною смертю. Нас загнали в блок на голі нари, забили двері, вікна обплутали колючим дротом, сам барак теж обснували колючим дротом, ще й виставили посилену варту з есесівців. Та наступного дня чомусь вигнали на аппель. Знову крики, погрози, биття і вимога виказати винних. Усі мовчали. Я чула, як одна есесівка сказала нашій Тигрі: «Я думала, що російські свині вже лежать, а вони все ще стоять».

Третього дня я на аппель уже не вийшла. Хотіла встати, але носом пішла кров. Мені вже все було байдуже. Ні пити, ні їсти не хотілося. Було єдине бажання: спокійно лежати, не ворушитися —так і померти. Та померти мені не судилося. Не знаю, що вплинуло на коменданта, але він дозволив роздати нам баланду. Подруги силоміць примусили мене їсти...

15 квітня табір захопили англійські війська. Вони побачили тут страхітливу картину. Всюди лежали гори трупів. Їх уже не прибирали, бо не було кому. Мало хто з тих, що залишився в живих, міг ходити. Англійці примусили есесівців прибирати трупи. І тут вовки стали овечками. Де й поділася їхня арійська пиха. Раніше вони гидували доторкнутися до в’язнів, навіть били нас у рукавичках. Тепер ми примусили їх скинути рукавички і братися за трупи голими руками. В’язні, як тільки могли, лаяли і проклинали своїх катів,..

9 травня до табору прибув представник Радянського

Союзу у формі капітана. Коли ми побачили його, коли почули з його уст рідну мову —ридма ридали. То були перші за довгі роки неволі сльози радості...

30 червня 1945 року я повернулася додому...»

Зараз Ольга Іванівна працює в колгоспі рідного села. В неї є чоловік і двоє діток. Пережите не минуло безслідно. Її мучать хвороби. «Після всього пережитого,— пише Ольга Іванівна,— я найбільше хочу, щоб був мир на землі, щоб наші діти не зазнали тих страхіть, яких зазнали ми».

Не менш разючі факти знущань над жінками-в'язнями в Освенцімі наводять у своїх листах до мене Старинщук Валентина Терентіївна із села Зозулинці, Козятинського району, Вінницької області, Скомороха Наталя Йосипівна з села Пархомівки, Іллінецького району, Вінницької області, Коротун Марія Миколаївна з міста Славути, Хмельницької області та інші. Я скільки не читаю ці листи, завжди киплю від гніву. Вони волають про помсту, про відплату фашистським катам.

У кінці липня 1944 року сталася подія, яка збудоражила в’язнів усіх освенцімських таборів, вдихнула в рух Опору нові сили й надії. Серед білого дня тишу освенцімських лісів і боліт зненацька розірвало моторошне виття сирен тривоги, ввімкнутих одночасно в центральному таборі і в усіх його філіалах. Враз припинили роботу всіх арбайтскоманд. В’язнів вишикували там, де їх застало ревіння сирени. Величезний есесівський гарнізон підняли по тривозі і по всьому Освенціму оголосили блокшперу. На дорогах, мостах, переправах, перехрестях доріг і в загороджувальних зонах з’явилися озброєні до зубів мотоциклісти й кіннотники, моторизовані загони есесівців і зондеркоманди, озброєні кулеметами й автоматами. Опустіла знаменита освенцімська псарня.

На операцію «прочісування» мобілізували усіх вівчарок і вовкодавів. Всюди лунали постріли, вили сирени, валували собаки. Тотально обшукувалася і прочісувалася довколишня місцевість. За своїми масштабами ця операція перевершувала всі попередні. Через кілька годин в ній узяли участь місцеві поліційні управління, гестапо, загони жандармерії, військово-будівельні батальйони Тодта, члени місцевих відділень націонал-соціалістської партії і навіть підрозділи вермахту. Усе було поставлене на ноги, усі були підняті по тривозі. Три доби шаленіли катюги, три доби, не знаючи сну і спочинку, шукали якихось таємничих утікачів. І хоч як старалися зберегти в таємниці причину тривоги, таємне стало явним. Освенцімські табори блискавично облетіла новина: з Біркенау втекла група в’язнів — радянських дівчат на чолі з парашутисткою Ганнусею.

Це було настільки фантастично, що попервах ніхто не хотів вірити в можливість такої втечі. Досі сотні спроб утекти з Освенціму закінчувалися трагічно. Не такі сміливці й відчайдухи зазнавали невдачі, а що ж можуть зробити якісь там дівчата! Але подальші події підтвердили, що дівчата таки втекли — і втекли, як то кажуть, з кінцями. Цю новину передавали з уст в уста, вона обростала фантастичними подробицями. Навіть безнадійні «мусульмани», які давно вже пустилися берега і не думали ні про що, крім їжі, ожили і знову обрели віру в життя. Байдужі до всього баптисти й священики ревно молилися за відважну українську дівчину Ганнусю, благаючи бога, аби він допоміг їй уникнути розставлених люциферами пасток. Словом, ця втеча сколихнула всіх.

Чого тільки не розповідали про відважних дівчат у ці дні! Видаючи бажане за дійсне, свої найпотаємніші мрії і сподівання за реальні факти, в’язні розповідали один одному, що нібито Ганнусю закинули літаком у саму Німеччину і що вона з групою парашутисток вчинила ряд подвигів. Поранену її привезли в Освенцім для прилюдної страти, але героїчну дівчину врятували польські патріоти, учасники руху Опору. Подейкували, що разом з Ганнусею з табору втекла група радянських дівчат, партизанок і парашутисток і що жодної з них фашистам не вдалося спіймати, бо відважним утікачам допомагали польські партизани, переодягнені в есесівську форму.

Пізніше підпільному центру руху Опору стало відомо, що з Біркенау втекло дві радянські дівчини, одна з яких була справді партизанкою-парашутисткою. Причому з’ясувалося, що парашутисткою була не вісімнадцятирічна Ганнуся, колишня партизанка, а її подруга одеситка Ірина. Підпільники вирішили не спростовувати версії, яка ходила серед в’язнів. Дівчата ж утекли, і їхній відчайдушний подвиг служив великій справі боротьби з фашистськими нелюдами. Ця втеча відіграла роль своєрідного детонатора, який сколихнув маси в’язнів, вселив у них віру, дух нескореності, підняв тисячі тих, що розчарувалися і зневірились, на активну боротьбу в лавах руху Опору.

«Якщо молода, недосвідчена дівчина виявилася здатною на такий подвиг, то як же не соромно нам, чоловікам, сидіти склавши руки, нидіти й покірно чекати смерті!»— такий хід думок з’явився у десятків тисяч досі пасивних в’язнів. Дійшло до того, що навіть безнадійні доходяги, які ледве трималися на ногах, сипали в букси вагонів пісок, відгвинчували й розкидали найцінніші деталі із складних і дорогих механізмів, псували обмотки електромоторів,— шкодили скрізь, де тільки можна було, причому робили це, ризикуючи життям. Виводилися з ладу цілі цехи і дільниці шахт. Саботаж і шкідництво стали масовими. І ніякі репресії, ніякий терор не могли зарадити справі.

Легенда про Ганнусю жила в серцях освенцімських в’язнів до останніх днів існування табору. Признатися, я сам іноді сумнівався в тому, чи була Ганнуся реальною особою, чи, може, її вигадали в’язні, яким дуже хотілося, щоб така героїчна дівчина була насправді.

В 1965 році я прочитав у газеті «Известия» замітку, яка остаточно розвіяла мої сумніви. Ганнуся була. її подвиг — не витвір фантазії освенцімських в’язнів, а дійсний факт.