Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич - Страница 74

Кожна старалася потрапити на роботу в якусь команду, бо тим, хто працював, двічі на тиждень видавали цулягу — двадцять грамів маргарину і пайку хліба... Не важко уявити, які з нас були робітники: голодні, виснажені, ми скоріше нагадували скелетів, аніж живих людей. Працювали більше очима, весь час пантруючи, як би уникнути побоїв.

Пригадую, як одного разу нас пригнали на земляні роботи. Треба було копати землю, накидати в носилки і відносити вбік. Начальник конвою розставив постенкетте — цеп охорони, після чого він і конвоїри почали свій фріштіг — сніданок. При цьому вони раз у раз прикладалися до фляг із шнапсом. Після сніданку їм захотілося повеселитися. Начальник конвою побачив, що ми працюємо дуже повільно. Спершу він підганяв нас криками «льос! льос!», потім узяв лопату, сам накидав повні носилки землі і наказав нам віднести. А ми так охляли, що не мали сили підняти ті носилки. Тоді він гукнув есесівця з собакою і звелів йому підганяти нас. Лютий вовкодав кидався на в’язнів, як навіжений. Есесівець насилу стримував його. Ми підняли носилки, зробили кілька кроків і попадали. Есесівець пустив на нас собаку. Пес рвав наш одяг, кусав за ноги. Начальник конвою і його підручні реготали, бо вони, бач, «розважалися». А ми, зціпивши зуби, терпіли, не зронивши жодної сльози.

У неділю в’язні «відпочивали», та бодай не знати такого відпочинку, бо есесівське начальство влаштовувало в цей день генеральний аппель. В’язнів шикували на бруківці перед блоком колоною по п’ять уряд з інтервалами між сотнями. Під час генерального аппеля нас рахували вже вищі есесівські чини, іноді навіть сам комендант Геслер. Він стеком показував на в’язня, який уже мало чим відрізнявся від мерця і якого вже час було спалювати в крематорії. Блокова Едіт записувала номер. Ми стояли ні живі ні мертві, старалися підтримувати одна одну, нащипували собі лиця, щоб хоч трохи почервоніти й не бути схожими на мерців.

Відібраних на цьому аппелі в’язнів відправляли у блок № 25, куди складали і трупи померлих. Потім живих і мертвих вантажили на машини й відвозили в крематорій.

Найстрашнішими в жіночому таборі були блоки № 25 і №11, в якому жили штрафники. Блокфюрером штрафної команди був есесівець Таубе, якого ми прозвали Семиголовим, а змій навіть боялися вимовляти. Це був високий, худорлявий блондин, котрий славився своєю жорстокістю. Я сама бачила, як у квітні 1944 року він «тренував» в'язнів-жінок штрафної команди фраулагеря. Примушував їх повзати по-пластунському, ходити навприсідки гусячим кроком, бігати, а потім подавав команду лягти. Найбільшою насолодою для нього було топтати своїми кованими чобітьми жінок, які й так уже лежали на землі напівтрупами. З-під його чобіт багато хто вже не вставав.

Пригадую, як ранньої весни 1943 року, коли команди поверталися з роботи, есесівці натягли перед центральною брамою вірьовку на висоті 50 сантиметрів від землі. Нас, голодних, смертельно втомлених, перемерзлих і виснажених, з опухлими ногами, примусили стрибати через ту вірьовку. Хто не міг перестрибнути, того одразу ж відправляли в блок № 25. Я й досі не можу зрозуміти, яка сила перенесла мене тоді через ту вірьовку. Так відбувалася селекція — відбір хворих і остаточно виснажених, з яких уже нічого не можна вичавити. То нащо ж їм даремно давати баланду і пайку ерзац-хліба! На їхнє місце прийдуть здорові. Тим більше, що табір і так був переповнений, щодня прибували нові ешелони з людьми, а дівати їх було нікуди. Особливо багато було з Білорусії, де карателі спалювали партизанські села, а людей цілими ешелонами привозили в Аусшвітц. Це були переважно жінки з дітьми. Дітям також виколювали освенцімські номери.

Влітку 1943 року крематорії працювали на повну потужність. До платформи смерті день і ніч приходили ешелони, особливо багато привозили євреїв. Ми не раз бачили, як гнали людей від ешелону до крематорію. Хоча в цей час оголошувалася блокшпера і в’язнів заганяли в блоки, ми, однак, бачили, як сортували тих, що прибули. Старих, хворих і дітей заганяли в газові камери і потім спалювали. Молодих, працездатних єврейок направляли в табір. Тут вони проходили реєстрацію, їм виколювали номери і шестикутну зірку перед номером. Влітку 1943 року в Біркенау навезли багато польських, чеських, мадьярських, голландських і грецьких євреїв. Останні мені запам’яталися фразою, яку вони часто повторювали: «Екстра пріма Салоніка, Салоніка екстра гут». За це їх називали в таборі салоніками.

Осінь 1943 року була дощова, холодна. У Біркенау лютував тиф, і люди мерли, як мухи, а особливо ті нещасні салоніки — не витримували, бідолахи, голоду й холоду (згодом їх усіх попалили — живих і мертвих). А взагалі найвитривалішими були наші радянські люди. Переживши рік у цьому страшному таборі, ми були вже не ті очманілі від жаху в’язні, в яких од голоду, холоду і знущань каламутився розум. У 1944 році у нашому фраулагері уже існувала підпільна організація. Хто нею керував і в якому блоці був центр —я точно не знаю. Здогадувалася, що центр, мабуть, очолювала вчителька з Дніпропетровська. На жаль, я не запам’ятала ні її імені, ні прізвища, ні, тим більше, номера. Вона була для всіх, як мати. Підбадьорювала словом, вселяла віру в перемогу. А без віри в Освенцімі неможливо було вижити. Підпільний центр підтримував зв’язок з чоловічим табором через чоловіків-електриків. Іноді вдавалося знайти і непомітно пронести в табір німецьку газету. Потай читали її і по назвах наших міст, які згадувалися у зведеннях ставки Гітлера, знали, де проходила лінія фронту. А крім того, можна було порозумітися з югославками, чешками і польками, яких нещодавно привезли в табір..,

Жінки в блоці жили міцно спаяними гуртками, допомагали одна одній. Наприклад, у нашому гуртку були Олександра й Олена з Ростова, Ніна Мазурова з Курської області, Ліда з Гомельської області, Вертипорох Катя і Гасанова Марфа з Полтавщини, партизанка Крістіна з Югославії, полька Зося із Самбора, а також одна чешка вчителька. Останню спіткала страшна смерть. Під час ранкового аппеля в травні 1943 року вона чомусь сховалася в блоці. Мабуть, збожеволіла, сердешна. Есесівці з собаками знайшли її в матраці, витягли надвір і перед строєм в’язнів блока № 13 убили палицями.

Як тільки не знущалися з нас есесівці і їхні посіпаки! Найчастіше карали цілі блоки. Особливо діставалося нам, радянським. Ставили на коліна на кілька годин, багатьох відправляли в штрафну команду, а це було рівнозначно смерті, бо в штрафній мало хто витримував. Тигра Стеця ні за що ні про що била нас по обличчю, а Дядько Лев дубасила своєю важкою палицею.

Влітку 1944 року в усіх жінок табору взяли з пальців кров на аналіз. Тих, у кого була кров потрібної групи, вивезли «на селекцію». З них висмоктали всю кров, а знекровлені трупи спалили в крематорії.

В липні 1944 року відібрали вісімсот-дев’ятсот радянських жінок, а серед них і мене, й відправили в Буду на сільськогосподарські роботи. Глибокої осені нас ганяли за десять-двадцять кілометрів від табору, там ми вагонетками возили землю, розрівнювали поле. Ходили чутки, що тут буде аеродром.

Одного дня ми побачили в небі наші зіркокрилі літаки. Яка то була радість! Ми плакали і сміялися. В душі просили, щоб вони бомбили Освенцім, але таборів чомусь не бомбили ні союзники, ні наші.

Наступив 1945 рік. Ми вже знали, що незабаром прийде кінець нашим мукам: хоч смерть буде, хоч визволення. По ночах над лінією фронту стояли велетенські заграви.

Як хотілося вижити, діждатися визволителів, омріяної волі!

Та попереду нас чекали нові муки.

У ніч на 19 січня 1945 року нас вишикували в колону, оточили з усіх боків конвоєм з собаками і погнали до станції, назву якої я не пам’ятаю. Знаю тільки, що вона була за 60 кілометрів від Буди. Гнали дві доби. Був сильний мороз. Есесівці шаленіли від люті. Хто відставав або падав, того загризали собаки або пристрелювали конвоїри. На третю добу нас загнали в пульмани і привезли в Бухенвальд. Скільки по дорозі вмерло — страшно й подумати. У Бухенвальді нас не прийняли, бо він був переповнений, і 25 січня ми опинилися в концтаборі Берген-Бельзен. Сюди звозили на голодну смерть в’язнів з інших таборів, до яких наближався фронт.