Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич - Страница 49

Наш блок був карантинний, «виховавчий», в’язнів із нього на роботу не ганяли. Тільки в окремих випадках звідси брали поповнення в деякі команди, взамін тих, хто вже остаточно охляв. Через те на ранковому аппелі Пауль тримав карантинників у строю доти, доки всі робочі команди не виходили за ворота табору.

Так було й цього разу. Та ось прибіг мордатий капо Адольф із нарукавною пов’язкою, на якій було написано «штрафна № 1». Ще здалека він закричав: «Пауль! Десять гефтлінгів, швидко!»

Плюгавий Вацек подав команду штрафникам вийти із строю. Мене і ще дев’ятьох в’язнів із нашого блоку Адольф погнав на центральний аппельплац, де саме формувалися арбайтскоманди і де вже стояла штрафна команда № 1. По дорозі Адольф почастував кожного з нас гумовою палицею за те, що не могли бігти так швидко, як йому хотілося.

Аппельплац уже заповнили колони в’язнів.

Арбайтскоманди, за порядком номерів на вихід кроком руш! — скомандував рапортфюрер, і одразу все заворушилося. Оркестр заграв бравурний марш. До прохідної одна за одною рушили арбайтскоманди. За брамою їх приймав конвой і вів на роботу.

Освенцімський оркестр — одна з найнезбагненніших примх гітлерівських бузувірів, витівка самого обер-ката Гіммлера. Оркестр складався із сотні музикантів-віртуозів, вивезених в Освенцім із столичних театрів окупованої гітлерівцями Європи. Він грав щодня, коли арбайтскоманди вирушали на роботу і поверталися з роботи, а також під час екзекуцій і страт. Музиканти цього оркестру створили на замовлення самого Гіммлера унікальну мелодію — «Танго смерті», яка дуже сподобалася шефу гестапо. «Танго смерті» виконувалося тільки під час страт та масових екзекуцій. На Нюрнберзькому процесі ноти цього сатанинського танго, під звуки якого було страчено тисячі людей, правили за речовий доказ. Щоб перешкодити поширенню мелодії як танцювальної музики, ноти за ухвалою Трибуналу знищили. Тим часом уже в повоєнні роки авторові цих нотаток не раз доводилося чути бездарні підробки сумнозвісної мелодії, їх видавали за справжнє «Танго смерті». Насправді ж вони нічого спільного не мали з мелодією, яку мені довелося чути свого часу в Освенцімі. Спритні ділки в гонитві за бізнесом не зупинилися перед наругою над світлою пам’яттю мільйонів жертв фашизму. (Музиканти освенцімського оркестру всі до одного були розстріляні есесівцями в останні дні існування табору — в січні 1945 року).

Треба сказати, що на прохання комендантів інших концтаборів Гесс передав їм ноти «Танго смерті»; і там його також виконували під час масових страт і екзекуцій, зокрема в Янівському і Хелмському концтаборах. В інших таборах смерті були свої «гімни» й улюблені мелодії. Так, наприклад, у Маутхаузені під час страт виконувалася мелодія німецької пісеньки «Кохана, ми зустрілися знову». Я й досі не можу збагнути, як в есесівців уживалися садистська жорстокість і суто німецька сентиментальність, любов до чистоти, квітів, музики, жалісливих пісеньок...

Нас ведуть дорогою, якою вчора везли в табір. Я впізнавав ті місця, зриті канавами, де напередодні працювали тисячі в’язнів. Обабіч дороги через кожні 200—300 метрів лежали складені на купи лопати, кайла, відра, стояли тачки. Робочі команди займали свої місця, розбирали інструмент і починали роботу. Нашу команду повели трохи далі, на дільницю, де проходила нова дорога, що з’єднувала Освенцім-І з Біркенау.

Освенцім було побудовано на болотистій місцевості. У літній день тут стояла несамовита спека, а вночі й ранками тягло прохолодою, болотяною вогкістю. Сонце ще не встигло піднятися, і в повітрі носилися цілі хмари мошви. Птахів ми тут не бачили, вони уникали цих гиблих місць.

Ми йшли, заточуючись від слабості, притримуючи один одного. Багато хто не сподівався повернутися живим до табору. Опущені плечі, в очах кожного — згусток болю. У нашій штрафній колоні був цілий Інтернаціонал — росіяни, поляки, чехи, євреї, цигани, французи, датчани, угорці, югослави, латиші, навіть кілька німців. І всі виснажені до краю.

Обіруч дороги лежали мертві, випалені села, а попереду, скільки око сягає,— пагорбиста місцевість, якою гадючилася незакінчена дорога рабства і смерті.

Нас привели на заболочену дільницю, роздали лопати, відра і наказали копати канави та розширювати вже викопані. Канави були заповнені болотною рідиною, доводилося, стоячи по коліна в драговині, черпати її лопатами та відрами й відносити метрів за п’ятдесят. Одні стояли в канаві й наповнювали відра, другі носили їх, треті возили тачками пісок і щебінь. Неподалік розташувалася есесівська охорона, озброєна автоматами. Безпосередньо за роботою слідкували капо і п’ять форарбайтерів — бандюги один в один. Вони походжали вздовж канави і гумовими палицями підганяли тих, хто, па їхню думку, працював не досить ретельно.

Була сьома година ранку. Лайка і крики наглядачів, глухі удари гумових палиць, зойки в’язнів, чавкання болота рвали ранкову тишу. Робота щойно почалася, а мені вже ломило спину і гуло в голові від утоми. Це була безглузда первісно-тяжка праця, розрахована на цілковите виснаження людського організму. Робочий день штрафних команд тривав чотирнадцять годин з однією перервою на сорок п’ять хвилин. Її оголошували ударом гонга о дванадцятій годині дня, коли привозили баланду. Та до неї ще треба було дожити...

— Льос, шнель, бевегтойх, темпо![37] — раз по раз лунали крики наглядачів, та саме темпу й не було. Нам просто бракувало сили. Тоді за нас узявся сам начальник конвою — есесівський унтер-офіцер. Він звелів одному з капо принести замашного кия і особисто заходився «заохочувати злісних ледарів». Не заспокоївся доти, доки власноручно не відлупцював півтора десятка в’язнів. А одному, який інстинктивно відхилився вбік, щоб уникнути удару, проломив череп. Це була перша жертва в нашій команді, хоча минуло лише півгодини, як ми приступили до роботи. А попереду ще цілий день!

Вбитого поклали неподалік од мене. Намагаюся не дивитись на нього, та це мені не вдається. Я бачу його закривавлене обличчя, вишкірені зуби, скляні очі. Чомусь весь час здавалося, що тепер моя черга, що незабаром і мене покладуть біля нього з проломленим черепом.

Щосили черпаю твань. Кожен рух лопатою дається з великим трудом, я весь змокрів, а нагрітися не міг — мене морозило.

Читачам важко навіть уявити, якими негідниками були ті, що носили есесівську форму. З благословення кривавого ката Гіммлера ці патологічні злочинці і маніакальні вбивці, починаючи від рядового есесівця чи паршивого єфрейтора і кінчаючи фюрерами всіх рангів, мали необмежену владу над мільйонами людей. На в’язнів вони дивилися як на покидьки, що їх треба використати на угноєння землі, попередньо висотавши з них усю мускульну силу. Вони старалися один поперед одного довести свою відданість фюреру та його божевільним ідеям. Адже фюрер пообіцяв їм за вірну службу райське життя на землі. Кожен із цих мерзотників мріяв про власний маєток на східних просторах.

Ніхто інший, як божевільний фюрер у своєму виступі 1941 року після параду есесівських військ без зайвого словесного камуфляжу поставив перед ними завдання — завоювати світ. Показуючи рукою на схід, він кинув одну фразу: «Німці! Перед вами світ, підкоріть його і владарюйте ним!» То був найкоротший з усіх його виступів. Маячну ідею завоювання світу носив у своєму серці кожен есесівець. Найплюгавіший із них мріяв дослужитися хоча б до чину гауптштурмфюрера[38], мати власний маєток, автомобіль і рахунок у банку. Ось чому він так запопадливо збиткувався над в’язнями, хизувався вишуканою жорстокістю, відверто демонструючи своє невситиме прагнення до панування. Він не задумувався над тим, що, може, колись настане розплата за вчинені ним криваві злочини. Він був лише рядовим кровожерної армії головорізів, а рядовому солдатові думати категорично заборонялося — за нього думав фюрер.

Кого-кого, а дурнів і негідників ніде не бракує. Вистачало їх і в Німеччині. Та одне — дурень сам для себе, а зовсім інше — дурень при владі. Тоді горе всім. Таким дурнем та негідником був і начальник нашого конвою. З нудьги він почав шукати собі розваг. Що не кажіть, а простояти чотирнадцять годин на варті не дуже приємно, та ще в цій клятій драговині. А коли врахувати ще й час, потрібний на дорогу від табору до місця роботи й назад, на чистку зброї, на лазню після роботи, то виходить цілих вісімнадцять годин. Правда, есесівців посилали в наряд через день, але й через день пробути вісімнадцять годин на ногах і втомливо, і нудно. Щоб якось згаяти час, вони вигадували для себе розваги. На них я надивився, працюючи на початку липня 1943 року в штрафній команді № 1.