Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич - Страница 48

Німецьким політв’язням дозволялося раз на місяць посилати рідним листівку такого змісту: «Живий, здоровий, почуваю себе добре, нічого мені не бракує». Тих, хто намагався писати інше, суворо карали. Якщо політичний в’язень помирав або його знищували, адміністрація табору сповіщала рідних: «Помер від тривалої важкої хвороби — раку, і медицина, на жаль, виявилася безсила». Далі висловлювалося співчуття сім’ї і повідомлялося, що рідні можуть одержати урну з прахом покійного, якщо внесуть до банку десять марок — плату за урну, кремацію та доставку праху. В урну насипали попелу із загальної купи. Чого-чого, а попелу в Освенцімі вистачало...

Після того як Пауль виголосив перед нами свою промову, а Вацек переклав і прокоментував її, Бандитові здалося, що ми без ентузіазму поставилися до його персони. Він заходився тут-таки вчити нас поштивості. Врізавшись у стрій в’язнів, Бандит, наче довбнями, гамселив своїми пудовими кулаками усіх підряд. У цей час Плюгавий шулікою наскакував збоку, дубасив нас гумовою палицею[36] по чому попало, ще й наказував своїм писклявим голосом: «Вирівнюй ряди!» Де вже тут було думати про ряди. З десяток в’язнів з розбитими до крові обличчями лежали на землі і глухо стогнали, інші вужами звивалися, намагаючись уникнути Бандитових довбешок.

Та ось заревіла сирена — вечірній аппель. З блока висипало дві тисячі в’язнів. Вони миттю вишикувалися, утворивши двадцять квадратів по сто чоловік у кожному: десять у глибину і десять у ширину. Двадцята сотня була неповна. Померлі «природною смертю» залишалися лежати в туалетній кімнаті.

Озирнувшись, я побачив такі самі квадрати біля всіх блоків. Аж моторошно стало: територія табору була заповнена живими смугастими квадратами! Боже праведний! Скільки ж тут в’язнів! Суцільне людське море! Тисячі людських життів згасає в освенцімському пеклі! Це так приголомшило мене, що я навіть забув про плани самогубства.

Після аппеля нас завели в блок. Почався розподіл по ліжках. Ніяких ліжок, певна річ, не було. Замість них — чотириповерхові дерев’яні нари, так звані вагонки, на яких впритул один до одного лежали паперові матраци, наповнені зіпрілою солом’яною потертю або стружками. Кожен матрац розрахований на чотирьох в’язнів, а щоб вони могли вміститися на ньому, вдавалися до хитромудрого способу: спали «валетом попарно». Двоє лягали на бік, притиснувшись один до одного і трохи підкорчивши ноги. Третій І четвертий вкладалися головами в протилежний бік, а ноги клали на першу пару. Такий спосіб розміщення чотирьох в’язнів на одному матраці дотепні французи назвали «спати сардинами». Завдяки цьому в порівняно невеликому приміщенні можна було розмістити сотні людей. То дарма, що вночі вони не відпочивали, а мучились. Головне — розмістити всіх. Серед ночі один із помічників штубового давав команду «підйом!», потім другу — «змінити позу!». Усі переверталися на другий бік.

Дерев’яні колодки (гольцшуги), загорнуті у роби, клали під голови. Вигідно і зручно. По-перше, менше шансів втратити взуття і робу (за це нещадно вбивали), по-друге — швидше одягнешся після підйому, а по-третє — усе-таки хоч щось та є під головою.

Голі в’язні являли собою страхітливе видовище. Це були висохлі напівскелети. Грудна клітка кожного нагадувала пральну дошку — так випиналися ребра. Потворно стирчали ключиці й лопатки, видно було кожен хребець на спині, кожну кісточку. У багатьох на тілі гноїлися рани і виразки, багато хто температурив. Воістину, про абсолютну більшість в’язнів можна було сказати: тонкі, дзвінкі й прозорі.

Блок ділився на дві штуби (відділення), у кожній по тисячі чоловік. Штуба — зал для спання і кілька кімнаток, у яких жили привілейовані в’язні — капо, штубові, писарі. А блоковий староста мав окрему, розкішно вмебльовану кімнату.

Неважко уявити, як тісно було в блоках. Випари немитих тіл і гнійних ран робили повітря нестерпно смердючим. Ніхто не дотримувався жодних правил елементарної гігієни, та їх і не можна було дотримуватися, хоч би й хотіли. Тим часом на стінах серед інших гасел олійними фарбами було написано: «Чистота — запорука здоров’я».

Крім усього, страшенно дошкуляли блохи. Вони цілими сонмищами стрибали по підлозі, по нарах і люто кусали нас. Ніякі дезинфекції і дезинсекції не допомагали. Табірне начальство давно вже махнуло на них рукою, вважаючи боротьбу з блохами безнадійною справою. Інша річ — воші. З ними боролися, бо вони розносили тиф. Власне, боролися не стільки з тією нужею, скільки з в’язнями, в яких під час льойзеконтролю знаходили паразитів. Біля входу до блока красувалося гасло: «Одна воша — твоя смерть!» Його слід було розуміти буквально: завошивілого в’язня без зайвих турбацій відправляли в крематорій...

Сон тісно спресованих людей був важкий і лихоманний. Напівтемрява, неймовірна духота, приглушені стогони, жахливий сморід, марення хворих, їхні крики,— все це створювало враження, що ти потрапив у братерську могилу, в якій разом з мертвими конають сотні ще живих, але вже приречених людей.

У мене розболілися покалічені пальці й побите під час нумерації тіло. Страшенно боліла спина від удару гумовою палицею. Я довго не міг заснути. Перед очима стояли жахливі картини всього побаченого й пережитого за цей день. Приїзд, табір, крематорій, колони напівмерців, візок з голими трупами, дезинфекція, лазня, татуїровка, есесівці, блок 2-А, блоковий Пауль, Вацек, вогні вздовж дротяної огорожі, море смугастих гефтлінгів, трупи в туалетній кімнаті, сморід від горілого людського м’яса, і чорні сніжинки, що літають у повітрі над табором, і, нарешті, цей смердючий зал, ця душогубка в чотири яруси, в якій живцем гнили люди серед мільярдів паразитів... Збожеволіти можна! А скільки разів мене сьогодні били?! І за що? Скільки ж я витримаю в цьому пеклі? Моє існування в цьому світі страждань і насильства здавалося мені зовсім безглуздим. Можливо, вже завтра мене повезуть у крематорій... і мої худі по-синілі руки будуть теліпатися і корчитись в останніх конвульсіях... Все побачене й пережите в перші години перебування в таборі настільки приголомшило мене, що я не втримався і заплакав. У думках згадував рідну Сквиру, батька, матір і прощався з життям. Так, плачучи, й заснув...

Прокинувся, коли пролунала команда «підйом!». Од-разу відчув, що моїм ногам, які лежали на тілі напарника, стало холодно. Коли помічник штубового дав команду «змінити позу!», мій напарник не відреагував на неї і не перевернувся. Я підліз до нього, помацав рукою висохле тіло. Воно було мертве. Не знаючи, що мені робити, звернувся до сусідів — двох в’язнів, які так само сардинами спали на нашому матраці.

— Він помер. Може, покликати штубового?

— Якщо захотілося скуштувати палиці, то клич,— сказав один із них.— Хай лежить до ранку.

6

Наступного дня ще тільки забринів світанок, а нас уже вигнали на аппель. Після закінчення аппеля двічі просурмила сирена, і по всьому таборі забігали, заметушилися лойфери й капо, які щодуху горланили: «Арбайтскомандо формірен! Арбайтскомандо формірен!»

Сирену, встановлену на щоглі посеред табірного майдану, було чути по всій території табору. Її гудки правили за умовний сигнал для проведення тих чи інших заходів. Так, наприклад, один довгий гудок означав загальне шикування (звичайно на ранковий та вечірній аппелі або у випадку, коли в якомусь блоці чи робочій команді не дорахувалися одного чи кількох в’язнів); два коротких сповіщали про формування робочих команд і відправку їх на роботу. Здебільшого така команда подавалася після ранкового аппеля. Короткі часті гудки означали оголошення блокшпери. Після кожного сигналу сирени команду повторювали ще й голосом. Десятки спеціальних посильних бігали по табору й на все горло вигукували ту чи іншу команду. Її підхоплювали блокові й капо. Блокові, які не хотіли надривати своїх горлянок чи не мали гучного голосу, як, наприклад, наш Пауль, за миску баланди наймали спеціальних крикунів. Такі щасливчики заробляли собі харчі лудженим горлом. У кожному блоці, у кожній команді були свої крикуни.