Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич - Страница 4

Я вже не можу бігти в гольцшугах. Боячись вивихнути або зламати ногу, скидаю їх, ховаю за пазуху, підхоплюю кайло, лопату, портфель, лампу й доганяю Нагеля. Він знову показує мені кулака і гримає:

— Льос, льос, ферфлюхте шайзе![8]

Гострі шматки породи й вугілля впиваються в підошви, я біжу, наче по битому склу, стараючись не відставати од Нагеля. Так ми проходимо не менше кілометра. Біле світло карбідної лампи вихоплює з пітьми сірі брили породи, примхливо поламані кріпильні стойки. Я вперше потрапив у шахту і з острахом позирав на всі боки: пекло, та й годі. Гуркіт центральної магістралі залишився позаду. Ми повертаємо у відносно глухі розгалуження штреків, задушливі і паркі, очевидно, кепсько вентильовані. Перша зміна вже приступила до роботи. У чорному навскісному розрізі лави деренчать перфораторні молотки. На плитах бремсберга гуркоче лебідка. Чути вигуки, різкі слова команди, прокляття і лайки па всіх мовах. Вузькі пасма світла час від часу вихоплюють із пітьми чорні, спітнілі обличчя шахтарів. Я мимоволі запитував себе: «Хто вони? Росіяни, англійці, французи, бельгійці?..» Тут, під землею, гибів цілий Інтернаціонал невільників, зігнаних жорстокими нелюдими майже з усіх європейських країн.

Десь далеко гуркотіли вибухи — це приступили до роботи німецькі майстри-підривники, а мені в цю мою першу зміну ввижалося, ніби склепіння штрека здригається й осідає і катастрофа неминуча. Та чомусь від усвідомлення неминучості цієї катастрофи я відчував не страх, а лиху радість.

Нарешті показався забій проходки штреку. У ньому, наче світлячки, блимали шахтарські лампи. Коли ми підійшли, підривник закінчував свою роботу: орудуючи довгою дерев’яною палицею, він закладав у отвори шпурів патрони з вибухівкою і запечатував їх вогкою глиною. Від цих зарядів тяглися нитки тонких дротів, на яких була яскрава різноколірна ізоляція; майстер, наче милуючись ними, якусь мить перебирав їх на долоні. Та ось він рвучко підвівся, озирнувся і, розмотуючи дроти, подався від забою. На одному його плечі погойдувалася сумка з динамо-машинкою, на другому — ящик із вибухівкою. Усі шахтарі, не чекаючи команди, прихопили інструменти і поквапливо залишили забій.

Я вскочив слідом за ними в боковий штрек. Майстер стояв осторонь від робітників і, презирливо скрививши товсті губи, спитав:

— Усі вийшли з забою?

Йому тихо відповіли:

— Усі...

— Ахтунг! — вигукнув він, і слідом за цим гримнув вибух страшенної сили. В обличчя вдарила гаряча повітряна хвиля. Штрек наповнився вугільною пилюкою і перегаром вибухівки.

— Я дав вісім зарядів,— сказав майстер Нагелю.— Це майже подвійна норма. На зміну цілком досить, а якщо не вистачить, хай попрацюють кайлами.— Він швидко ковзнув по нас зневажливим поглядом.— Простеж, Нагелю, щоб твої кретини не крали дріт.

Нагель запобігливо мовив:

— О, можеш бути певен, я простежу!

У тиші, що запала на мить, один із шахтарів сказав зітхаючи;

— Оцю б машинку та якомога більший заряд — і до дідька всю шахту разом із фріцами.

Нагель, звичайно, не зрозумів.

— За роботу! Мерщій! — скомандував він.— Усі — по кріпильні стойки.

Я не знав, що повинен робити. Та раптом штейгер підскочив до мене, видер з рук лопату і жбурнув її на землю.

— Взувай свої гольцшуги, ідіот!

Я взувся. Нагель стусонув мене в спину:

— Форвертс![9]Біжу за шахтарями. Вони вже одчепили одну вагонку з кріпильними стойками, і ми гуртом покотили її до забою. Невдовзі рейки закінчилися, і стойки треба було носити на плечах. Шестеро шахтарів розібралися по парах. Кожна пара, взявши на плечі колоду, заточуючись від тягаря, пішли до забою.

До мене підійшов високий, атлетичної статури хлопець і, піднявши лампу, привітно усміхнувся.

— Росіянин? — спитав по-польськи.

— Так.

— По-польському розумієш?

— Трохи...

От і добре. Бери стойку за кінець, а я стану посередині. Допомагатимеш мені про людське око, я сам нестиму. Для мене це за іграшку. Зрозумів?

Я нічого не відповів і тільки вдивлявся кілька секунд у ясні, веселі очі поляка.

— Ну, взяли! — скомандував він.

Ми підняли велику колоду, і поляк завдав її собі на плече. Я став попереду, під кінець колоди.

— Так, добре, малюк. Ходімо. Тільки не поспішай, Дивись під ноги та менше слухай цього ідіота Нагеля.

Після першого рейсу три стойки лежали біля забою, і кріпильники з галасливим Нагелем на чолі заходилися ставити,пари.

Нам з поляком треба було перенести не менше двадцяти колод. За другою стойкою ми йшли не поспішаючи, з цікавістю розглядаючи один одного. Полякові було років двадцять п’ять, він мав богатирську статуру: широкоплечий, м’язистий, з міцною шиєю і випуклими широкими грудьми. У нього було приємне відкрите обличчя і низький густий голос. Сірі очі світилися приязною посмішкою, такою несподіваною в цьому чорному пеклі. Навіть тут, під землею, при тьмяному світлі шахтарських ламп, не можна було не замилуватися його могутньою постаттю, поруч з якою я виглядів миршавим, жалюгідним.

— Як тебе звати? — приязно спитав він, подаючи мені флягу з водою.

— Володимир! — відповів я, ще не довіряючи цьому хлопцеві.

— По-польськи буде Владек. Я так і зватиму тебе, а ти мене — Стасиком. Ну от, дрогі товажишу, ми й познайомились.

Стасик простягнув свою широку, як лопата, долоню й, обережно потискуючи мою руку, спитав:

— Звідки тебе пригнали сюди?

— З тюрми.

Я знаю, а звідки ти родом?

— З-під Києва.

— Виходить, радянський?

— Так, радянський.

— За що сидів?

— За втечу з Німеччини.

— Отже, втекти не вдалося?

— На жаль...

Вiн поклав мені на плече руку: — Дарма, не журись. Зі мною не пропадеш.

— Спасибі, Стасику. Мені зараз дуже важко, я охляв, з ніг падаю. Скажи, яка тут норма?

В середньому— дев’ять вагонеток на одного за змінy. Гоппе старається і цю норму перекрити. Вислужується, холера. Ладен вичавити з нас, іноземців, останні соки. Та й штейгер у нас падлюка — тупоголовий нацист.

— Нагель?

— Та він же. Я задумався. Для мене така норма була непосильна.

А невиконання її тягло за собою побої, можливо, й карцер. Немовби відгадуючи мої невеселі думки, Стасик мовив:

— Не падай духом, я допоможу.

Мені хотілося сказати йому найтепліше, найкраще слово, яке я тільки знав, але воно чомусь у цю мить не спадало на думку.

Коли ми віднесли в забій другу колоду, я підняв лампу, глянув на Стасика й побачив, як дорого обходилася йому жалість до мене: на чолі в нього рясно виступив піт, він важко дихав.

Тут, на глибині шестисот метрів, у цій глухій норі, було жарко, наче в лазні, і я, голодний, виснажений, ледве переставляв ноги,

Шляк би го трафив! — стомлено хекав поляк, витираючи руками чоло.— Ну й робота ж у нас із тобою.

А Гоппе ще й хвастає, що ця шахта —одна з кращих у Німеччині, а отже, і в усьому світі, мовляв, найкраще оснащена. А поглянь, що тут робиться, пся крев! Вентиляції майже на нулю, праця в основному ручна, каторжна, кріплення тримаються на чесному слові, обвал за обвалом, кожної зміни гинуть люди, але Гоппе байдуже:

«Алес фюр кріг, алес фюр зіг..»[10] Чортові папуги, холера б їх забрала, люто сплюнув Стасик.

Він мав рацію. Як дізнався я потім, деякі дільниці цієї шахти взагалі не вентилювалися. Там стояла пекельна духота. Адміністрація копальні не хотіла витрачати грошей на влаштування сучасної вентиляції. Та й взагалі шахта ця мала застаріле устаткування. Працювати в ній було справжньою каторгою.

Ми носили стойку за стойкою. Повертаючись до вагонки «порожняком», мали можливість балакати. Стасик розпитував про мою рідну сторону, про життя в довоєнні роки. І хоча в тюрмах у мене виробився інстинкт обережності, я дещо розповів йому про себе, про мою родину. За період моїх поневірянь у полоні ще ніхто з іноземців не цікавився так щиро моєю долею. Стасик слухав уважно, мрійливо, по-дитячому усміхався і знову розпитував. Я й незчувся, як пройнявся до нього цілковитим довір’ям, і, не криючись, щиро розповідав про свої втечі з таборів.