Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич - Страница 3

Нас повели в глибину території шахти.

— Ну, кульгава холера! — пробурчав хтось позаду.— От павук!

Прізвисько Кульгавий так і закріпилося за Гоппе.

В тупику стояли вагони з кріпильним лісом — сирими сосновими кругляками. Сигнал — і робота почалася. Надриваючись, ми вергали кріпильні стойки, і якщо хтось хоч на мить зупинявся перепочити, одразу лунав грізний окрик вартових: «Льос! Льос!» Начальник конвою раз по раз нетерпляче поглядав на годинник. Однак ми не впоралися із завданням і тільки о дванадцятій годині ночі нас, ледве живих, погнали в табір. Він був поруч, на території шахти. Я побачив густу павутину колючого дроту заввишки п’ять метрів, яскраву смугу освітлення, вишки з вартовими й одразу ж зрозумів, що втекти звідси буде нелегко.

Нас пропускали через ворота, «рахуючи» ударами гумових палиць. Табір виявився навдивовижу маленьким — усього шість бараків. Два крайні од воріт були заселені старожилами. Решта поки що залишалися пустими.

У бараці було душно, пахло пліснявою і трухлою соломою. Я поквапився зайняти місце на нарах поруч із літнім полоненим, з яким устиг познайомитись у колоні.

— Ну що ж, одмучилися ще один день,— сказав він стомлено,— а попоїсти не дали нічого, тварюки. Отаке, земляче, невеселе в нас життя.

Я присунувся до нього ближче.

— Дядечку, а як вас звати?

— Зви дядьком Петром, а прізвище моє — Кравчук. Та прізвище тут необов’язкове.

— Послухайте, дядьку Петре,— шепчу я йому на вухо,— а що, як,..

— Тікати?—спитав він ледь чутно, вгадавши мою думку.

— Так. Адже можна вибрати нагоду.,.

— Ех, голубе, поки що забудь про це й думати...— сказав мій сусіда й замовк. А за якусь мить він уже спав, важко стогнучи вві сні.

2

Від удару палицею я мов ошпарений зриваюся з нар. Веркшютцполіцаї[3] репетують, наче на пожежі, при цьому енергійно орудуючи палицями:

— Ауфштеен, ферфлюхте швайне[4]!В бараці страшенна метушня. Сонних в’язнів виганяють на перевірку—аппель. Чотири години ранку. На сході ледь бринить світанок. Із станції долинають гудки маневрових паровозів; чути, як із шахтних бункерів із гуркотом сиплеться у вагони вугілля. Шахта працює безперервно день і ніч. Вона чекає на нас. У мене після вчорашньої роботи ниє все тіло і ломить поперек. У животі тупий біль — понад добу в роті не було й рісочки. Холоднувато. Щулячись і позіхаючи, ми стоїмо в строю, чекаємо кінця перевірки. Дехто стоїть із заплющеними очима — досипає. Аж не вірилося, що ці доходяги незабаром довбатимуть вугілля.

Нарешті лічбу закінчено, і нам дозволяють відлучитися у вбиральню. Тут несусвітенна штовханина, а біля єдиного крана з водою — мовчазна тіснява. Ті, кому вдалося хлюпнути собі в обличчя водою, витираються рукавами тюремного халата. Рушників і мила немає, та нам їх і не належиться, адже ми тільки «швайне» і повинні валятися в грязюці, харчуватися помиями й ішачити на «велику Німеччину». У нас тільки одне право — покірно вмирати.

Свисток — знову шикуйся, знову замелькали палиці веркшютців, знову метушня, тіснява. Привезли сніданок бруквяну юшку. Нам видають бляшані миски і в них по черпаку гіркого, смердючого пійла. Стоячи в строю, п’ємо ці помиї, здаємо миски і з тугою поглядаємо на порожні бачки. Баланда, яку ми проковтнули, тільки посилює голод. Під конвоєм ідемо до складу, що містився за воротами. Тут нам видають робочі номери, тверді шахтарські шоломи, карбідні лампи, лопати, кайла, брезентові роби, дерев’яні гольцшуги[5] після чого ведуть у роздягальню. Там вішаємо на гаки своє тюремне лахміття і перевдягаємося в брезентові роби.

І гольцшуги, і роба на мене надто великі, доводиться майже на півметра підкочувати штани й рукава спецівки. Якби мені і вдалося вибратися з території шахти, все одно в такій «уніформі» далеко не втечеш.

Після перевдягання нас ведуть у спеціальне приміщений, там ми заряджаємо карбідом лампи, потім підходимо до ствола № 1 (шахта має кілька стволів). Вилазимо на квадратні чавунні плити надшахтної будівлі. Важко гуркочуть чотириповерхові кліті, виносячи на-гора третю зміну — мовчазних чорних привидів, у яких світяться тільки очі.

Німецькі штейгери розбирають нас по бригадах. Кожен хоче взяти рослих, фізично сильних робітників. Вони безцеремонно обмацують наші руки, плечі, щоб упевнитись, наскільки придатний «товар». Усе це було дуже схоже на той невільницький ринок, про який я читав колись у дитинстві.

У нашій групі я найменший, і в своїй підкачаній робі, у велетенському шоломі, який сидить у мене на голові наче баняк, напевне, маю дуже кумедний і водночас жалюгідний вигляд. Минає десять, п’ятнадцять хвилин. Усі мої товариші по бараку уже спустилися під землю, а я стою один серед залізного гуркоту, крику, дзвінків, і, дивна річ, мене ніхто не помічає. Я вже подумав: «Може, не візьмуть, бо й справді: який з мене робітник?» Та ось підходять два штейгери: присадкуватий товстун з бичачою шиєю і незворушним сонним обличчям та довгов’язий здоровило із синім шрамом поміж брів.

— Нагель, бери собі цей скарб! — каже товстун довгов'язому і несподівано сильно б’є мене по плечу. Я падаю і, падаючи, роняю свої шахтарські обладунки: гуркочуть лопата і кайло, лампа і шолом котяться по чавунних плитах, із ніг спадають дерев’яні гольцшуги. Товстун задоволено регоче й каже довгов’язому: — Оце робітник! Він тобі зробить подвійну норму. Та це ж клоун, його треба б у цирк відправити.

— І звідки ти взявся такий мізерний? — сердиться Нагель і штовхає мене до відчиненої кліті.

Аж серце тенькнуло, коли я переступив залізний поріг. Нагель зайшов слідом за мною. Дзвінок. Загорілися сигнальні лампи. Захлопуються дверцята кліті, і вона із запаморочливою швидкістю падає вниз. Від незвички перехоплює дух, до горла підступає нудота. Через рівні інтервали мелькають плями електричного світла — це горизонти шахти, я нарахував їх чотири. На підході до п’ятого кліть уповільнює політ. Нагель підштовхує мене, і я виходжу на чавунні плити, по яких зручно котити наповнені вугіллям вагонетки. Над нами висить пофарбоване вапном велетенське цегляне склепіння. Яскраве електричне світло засліплює очі. Гуркіт, наче в котельні. Мокро полискують рейки, радіально розбігаючись у підземні коридори-штольні. Вони захаращені нескінченними вервечками вагонеток з вугіллям, составами порожняка, вагонками з кріпильним лісом. Уже закінчується перезміна, і вагонетки з вугіллям починають піднімати на-гора. Мене обдуває сире холодне повітря, настояне на карбіді, скажені протяги проймають до кісток. Від холоду тремчу всім тілом.

Нагель веде мене до крана, відкриває свою лампу, поливає карбід водою, закриває лампу і запалює її.

— Відкрий свою! — кричить він крізь залізний гуркіт. Я виконую команду. Він поливає карбід водою. Від з’єднання води з карбідом виділяється газ. Якщо закрити кришку, газ надходить у світильник, його треба запалити, і лампа горить білим полум’ям.

— Закривай! — командує Нагель.

Я пробую закрити кляту кришку, та це мені не вдається.

— Ферфлюхте шайзе[6]! — лютує Нагель і відважує мені ляпаса, потім сам закриває кришку моєї лампи і запалює її од своєї.

— Ферштеен?—питає і показує мені здоровенного кулака, після чого уважно вдивляється у циферблат годинника.

— Донерветер[7]! Ми запізнюємося на цілих п’ять хвилин! — кричить він.— За мною! Та швидше!

Спотикаючись, біжу за ним. Після складних переходів по штреках і ходках, після переповзувань через партії вагонеток ми нарешті вибираймося на пряму магістраль. Вона вже забита вагонетками, і я розумію, що ми справді запізнюємося.

— Бовдур! Ти повинен нести портфель свого штейгера, — лютує Нагель і тиче мені свого величезного шкіряного портфеля, важкого, наче двопудова гиря. І нащо він тягає за собою такий тягар?