Легенда про безголового - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 40

Цiкаво, про що в нього дисертацiя?

Я пiдiйшла до столика, взялася рукою за верхню книжку стосика.

Мазнула очима по фотографiї в рамцi.

У сумочцi заспiвав Олегiв мобiльник. Не маючи змоги та сил вiдiрвати вiд фотографiї очей, я механiчно витягнула телефон i, навiть не дивлячись, хто дзвонить, натиснула на потрiбну кнопку.

— Лариско, слухай мене! — почула швидкий i дуже серйозний голос Жихаря. — Де ти зараз?

— Тут… В одному мiсцi…

— Так, бiгом додому, де б ти не була! Кам'янець — маленьке мiсто! Менi знайшли там, у загсi, те, про що ти питала! Це все мiняє, Ларко, чуєш?

Я не могла вiдiрвати очей вiд фото щасливих молодят.

— Знаєш, за кого Лiза Чмаренко вийшла замiж тридцятого травня одна тисяча дев'ятсот дев'яносто першого року?

Знаю. Уже знаю.

За цей час Лiза практично не змiнилася. Стала старшою, це правда, але з вiком краса схожої на мультяшну Бiлоснiжку жiнки ставала ще бiльш зрiлою.

А молодий i щасливий очкарик Толя Бондар обiймав молоду дружину за талiю.

— Ларисо, ти чого мовчиш?

За спиною почулося ворушiння.

Удар. Бiль.

Щось захлеснуло за шию.

Темно.

ЧАС ЗУПИНИВСЯ

Темно.

Темно i вогко.

Я або на тому свiтi, або в якомусь глибокому вологому льосi. Якщо це погрiб, то тут давно нiчого не зберiгають. Знаю я важкi тi важкi запахи: стiйкий дух старої загнилої картоплi, змiшаний iз не зотлiлим ще сухим цибулячим лушпинням. Одна моя бабуся жила в селi, там же мешкав ненависний менi двоюрiдний брат. Кiлька рокiв пiдряд мене вивозили туди на цiле лiто. Вважалося, що в селi дитина оздоровлюється, бо там свiже повiтря, натуральнi продукти i парне молоко. Вiд парного молока мене нудило, чим вiдрiзняється картопля, викопана на бабиному городi, вiд купленої мамою на базарi, я не знала, а свiже повiтря — це сумiш запахiв брудної землi, густого пилу i гною, свiжого та засохлого. Та це не найбiльшi неприємностi: двоюрiдний брат Коля ненавидiв мене за те, що я миюся не в цинковiй балiї, а в емальованiй ваннi, а пiсяти ходжу не в хисткий сiрий будиночок невiдомого архiтектора, поставлений далеко за хатою, просто за курником — у мене в мiськiй квартирi є бiлий унiтаз. Колись Коля зустрiв мене хвалькуватою заявою: «Менi теж купили цвiтний телевiзор!» I цей самий Коля постiйно лякав мене бабиним пiдвалом — поки я лякалася, звичайно. Яких тiльки потвор вiн там не поселяв: величезних павукiв, щурiв iз довгими червоними хвостами, сiрих слизьких болотяних гадюк, велетенських жаб, вiд яких у дiвчат на руках висипають бородавки. А одного разу, не пригадую зараз, для чого, кинув у погрiб мою iмпортну ляльку. Нiкого вдома не було, i я мусила, помираючи вiд страху, пiднiмати важку брудну ляду i холодними металевими сходами вниз, аби врятувати свою улюбленицю. Коли я вже ставала на вологу земляну пiдлогу, Коля, регочучи, зачинив ляду i вогка темрява ковтнула мене.

Я ще досi в бабусиному льосi. Менi дванадцять рокiв, мене звати Ляля, я перелякана i хочу кричати. Час зупинився там, у тому моторошному погребi. Не було нiчого: нiде я не вчилася, нiколи не працювала адвокатом, нiколи не виходила замiж i нiколи не йшла вiд чоловiка. Все це менi привидiлося в галюцинацiях. Коля не вiдчиняв погреба, i я залишилася сидiти там навiки.

Хтось стоїть бiля мене в темрявi. Я не бачу, хто це, але вiдчуваю його. Не можу зрозумiти, розплющенi в мене очi чи нi. Рук, нiг, тiла, голови — нiчого цього немає. А-а, це Коля стоїть, я знаю. Вiн нарештi спустився, аби подивитися на мене i помацати, чи я ще жива.

Менi не вистачає повiтря. Йди звiдси, Коля, не муч мене, дивися свiй цвiтний телевiзор. Я вже звикла жити в мороцi.

Це не Коля. Темрява набуває жiночих форм, i ось в ногах у мене — жiнка. Я не бачу, молода вона, чи стара. Я взагалi нiчого не бачу, тiльки вiдчуваю — на нiй довга i тонка сорочка, вона боса, її волосся розпущене i дiстає мало не до п'яток. Хто вона? Хто ти? Ти живеш тут давно? Усе життя? Тебе теж зачинили в цей страшний вогкий погрiб? Мовчить. Тiльки раптом рука, тверда i холодна, торкається мого обличчя.

Це не рука. Це колись було рукою. Тепер це кiстяк, такий, як у школi на бiологiї, з пап'є-маше… Нi, це справжня кiстка! А дiвчина — привид, її колись кинули сюди, в цей льох, i вона тут чекала на мене чи на будь-яку iншу жертву.

Чию жертву? Невже всiх молодих жiнок сюди, в густу темряву пiдвалу, кидає мiй двоюрiдний брат Коля, перший хлопець на селi, старший сержант танкових вiйськ, який майже до смертi забив новобранця, що вiдмовився прати йому шкарпетки, за що загримiв на три роки в дисциплiнарний батальйон, i пiсля того я, на щастя, нiчого про нього нiколи не чула. А вiн ось де вилiз, ось де знайшов мене, i тепер прийшов переконатися, що я мертва.

Ти не мертва!

Хто це сказав?

Ти не мертва! Не мертва! Жива-а-а-а-а!

А-А-А-А-А!

Я пiдхоплююся вiд власного крику i розумiю — опритомнiла остаточно. Довкола справдi темно, вогко, в легенi заходить важке повiтря, та я жива.

Я сиджу на землi. Помацала рукою довкола — пальцi наштовхнулися на кам'яну стiну. Десь я вже торкалася такого самого муру… Думки перебив кашель — я зайшлася, двома руками схопивши себе за горло. Болiло так, наче шию хтось перетискав. А чому — наче? Де я, як сюди потрапила i хто…

Перетиснуте горло.

Удар по головi.

Веселковi зiрочки перед очима.

Хтось посмiхається менi. Не менi — людинi з фотоапаратом. А разом iз ним — усьому свiту, який не може зашкодити їхньому щастю. Толя i Лiза, молодята, молодий i молода. Вiтаю вас, подружжя Бондарiв.

Бондар.

Тепер я зрозумiла, де я, i не стримала крику. Але це був крик вiдчаю: мене тут все одно нiхто не почує, бо це не бабусин погрiб. I бабуся не прийде з городу, не насмикає Колi чуба i не витягне мене, ледь живу вiд переляку, з льоху. Звiдси нiхто ще не виходив живим. Сюди Вiтольд Ржеутський вiдправляв своїх непокiрних полонянок.

Я — полонянка привида. Я в пiдземному лабiринтi, пiд розвалинами панської резиденцiї. Мене привiз сюди i кинув помирати Анатолiй Бондар.

Голова паморочилася. Я спробувала стати на рiвнi ноги, вони вiдмовлялися мене тримати. Тодi я присунулася до стiни, для чогось помацала по кишенях. Щось є, тисне з правого боку. Сахнувши в праву кишеню рукою, намацала щось об'ємне i прямокутне.

Мобiльник! Олегiв мобiльний телефон!

Стоп, спокiйно. Я труснула головою. Пам'ять поволi, але поверталася. Телефон я тримала в руцi, коли Бондар напав на мене ззаду, а перед тим дiстала його з сумочки. Сумочки поруч нема. Значить, мобiлку в кишеню менi поклав Бондар. Для чого? Для того: вiн фанатик i збоченець. Знає, що тут немає покриття, що вiд мобiли тут така сама користь, як вiд електроплитки на космiчному кораблi, що скористатися нею я не зможу. Це Бондар так знущається. Дав менi надiю, якою я не зможу скористатися.

Про всяк випадок я спробувала. Нiчого не вийшло — телефон тiльки блимав монiтором, показуючи — стiльникове покриття вiдсутнє. Але лiхтарик свiтив. Маленький вогник жив своїм життям, свiтив недалеко, та в темрявi пiдземелля сприймався наче лампочка в двiстi ватт.

Правда, акумулятори розряджаються i скоро здохнуть.

Тодi морок переможе.

I я повiльно помиратиму в лабiринтi. Серед велетенських щурiв.

Чорт!

Я прудко скочила на ноги, притиснувшись до мурованої стiни, аби не впасти, i таки втрималася. Десь тут, у темрявi, сновигають її справжнi господарi, володарi цього пiдземного мороку. Виставивши перед собою руку з благеньким вогником, я спробувала посвiтити. Якась галерея, але де саме я знаходжуся — невiдомо. I де тут щуряче кубло, де тут отаборилася їхня щуряча Королева-матiр, не знаю. Можна рухатися вперед i вийти просто в їхнє королiвство.

— А-ай!

Щось торкнулося моєї ноги i вiд зойку я впустила телефон. Вогник помер, щiльна непролазна темрява знову оточила мене, i здалося — стиснула з усiх бокiв. Головою я дiставала стелi. Куди йти — вперед, назад? А головне — для чого йти? Той, хто притягнув мене сюди, напевне старанно закрив мiцнi дверi на мiцний замок, ззовнi мене не почують, люди тут майже не ходять. Тому сидiтиму я пiд вхiдними дверима, обламаю нiгтi, дряпаючи їх, i помру, як iндiанець Джо з книги про пригоди Тома Сойєра.