Легенда про безголового - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 39

Далi — самi лише здогадки. Лiза складає два i два, бачить простий результат i починає блискавично дiяти. Поки що я не можу собi уявити, як вона вирахувала виконавця ролi мiсцевого привида, музейного сторожа Стьопу, i як вивела його на свого чоловiка. Чи навпаки — чоловiка на Стьопу. Тiльки замисел простий до генiальностi, навiть можна сказати — класичний: подати Вiктора Потурая однiєю з випадкових жертв серiйного вбивцi-психопата. З ситуацiї, яка склалася для Лiзи, такий вихiд — справдi єдиний.

Розмiрковуючи, я не помiтила, як доїла все i — що погано — не зрозумiла, смачно було чи нi. Вiрнiше, я знала, що це смачно, тiльки не отримала вiд їжi жодного позитивного ефекту, окрiм вiдчуття наповненостi шлунку. Принесли другу каву. Зробила ковток.

Може все вiдбуватися за схемою, яку я вибудувала? Цiлком. Не вистачає якихось дрiбних деталей, дещо можна уточнити, але в цiлому все виглядає досить логiчно. Лiза спала з купою чоловiкiв, та це ще не свiдчить про її здатнiсть до вигадування i втiлення в життя подiбних комбiнацiй. Але вона вiдмовилася вiд власної дитини. I ось цей факт менi особисто говорить багато про що.

Чорношкiре немовля свiдчило не стiльки про зраду чоловiковi, скiльки про необережнiсть самої жiнки. Вона не хотiла цiєї дитини. Чоловiк мав повне право повестися так, як вiн повiвся. Але жiнка навiть пiсля цього не мала права кидати своє новонароджене дитя, хай там воно буде десять раз чорне. Лiза зробила це, причому — без жодного жалю, якщо вiрити Катеринi Мегерi.

Жiнка, здатна на подiбний вчинок, здатна i на бiльш страшнi речi.

Я допила каву, розплатилася, заодно перевiрила свої фiнанси. Переїзди на таксi зжерли майже половину з видiленої на оперативнi витрати сотки, та я вже зробила, що могла, i тепер треба їхати назад. До Подiльська вистачить.

Тiльки треба все ж таки прояснити для себе одне питання.

Дома в Анатолiя Бондаря я нiколи не була.

З дороги передзвонила йому, запитала, чи дочекається вiн мене в музеї, є одна розмова. Вiн буркнув, що йому набридли за останнi днi будь-якi розмови, i взагалi вiн пiде сьогоднi ранiше. А якщо вдома? Ну, як дуже хочете, то приїздiть. Ось таке гостинне запрошення. Нехай, вiн уже вiд мене не вiдчепиться.

Адресу вiн сказав, i вiд центру я досить легко знайшла його невеличкий приватний будиночок, якраз недалеко вiд краєзнавчого музею. У дворi загавкав собака, та самого пса я не бачила, скiльки не придивлялася через паркан. На годиннику — початок восьмої вечора, мiсто поволi огортали раннi тихi вересневi сутiнки. Пес знову загавкав, потiм я почула: «Замовкни, Полк!», i, нарештi, до мене вiд ґанку пройшов господар.

Якщо в нього i був незадоволений вигляд, то Бондар цього не показував. Одягнений вiн був так, наче або кудись збирався, або щойно прийшов з роботи i не вважав за потрiбне чи не встиг перевдягнутися: незмiннi джинси, водолазка, шкiряний пiджак. Собака бiг за ним — молода кавказька вiвчарка в нашийнику, поводок вiд якого Анатолiй тримав у руцi.

— Я його прогуляти хотiв, — пояснив вiн.

— Гуляйте, можемо на ходу поговорити.

— Якщо ви не довго, давайте краще до хати пройдемо. У мене були свої плани, тому ви менi не будете заважати, якщо ми побесiдуємо зараз, а потiм пiдемо кожен за своїм графiком. Вибачте, я можу здатися нечемним…

— Трошки є, — як могла щиро посмiхнулася я.

— Мусите зрозумiти: коли тебе вже кiлька днiв звинувачують у сприяннi вбивствам i переховуваннi вбивцi, важко залишатися ввiчливим та терплячим. Можете не сумнiватися: журналюги сюди дуже скоро набiжать. Заголовки я вже бачу: «Давня легенда оживає — i вбиває!» Це так скоро почнуть звинувачувати виробникiв сокир у тому, що всякi божевiльнi купують цi сокири i рубають ними людям голови. Хiба не так?

— Не знаю, — у мене вже зникло бажання говорити з Бондарем, але бажання довести заплановане до кiнця навпаки — пiдсилилося. — Тим бiльше нам треба поговорити. Думаю, що можу попередити вас про ще одне слабке мiсце у вашому захистi.

— Моєму захистi? Це цiкаво, — Бондар потрiпав собаку по загривку. — Гайда, Полк, прив'яжу тебе поки.

— Як його звати? Полк? Полкан?

— Полковник. Скорочення таке.

Ага. У директора краєзнавчого музею собака на прiзвисько Полковник. Полковник Вiтольд Ржеутський, зуб даю. Вiн справдi поведений на своїй улюбленiй легендi.

Стоп!

Я завмерла. Стала, як громом побита. Як я вiдразу не помiтила — вiн же фанатик. Прихований, тихий, непомiтний, але — фанатик. I всi цi розмови… Вiн учений, розкопав легенду, зробив вiдкриття, а славою доводиться дiлитися з купою ласого до сенсацiй народу, причому — безкоштовно дiлитися. Така людина, накопичивши злiсть, здатна багато на що. На що саме? Поки не знаю, але я вже почала сумнiватися в тому, що Бондар зовсiм не причетний до цiєї iсторiї.

Директор пiдвiв пса до буди в глибинi двору, припнув до ланцюга, поводок недбало намотав на руку i люб'язно пропустив мене поперед себе.

У нього була невелика хата — три кiмнати i жодного натяку на жiночу присутнiсть. Я вiдчула це, варто було переступити порiг. Можливо, я б вiдчула ще щось, та Бондар жестом запросив до прочинених дверей у дальню кiмнату. Очевидно, кабiнет. У всiх учених повинен бути кабiнет.

Угадала: книжковi полицi рядами вздовж стiн, комп'ютер на столi в кутку, поруч — якась фотографiя в рамцi, невеличкий стосик книжок.

— Хотiв сьогоднi попрацювати. Докторську ж пишу, — у його голосi прозвучали нотки чи то виправдання, чи то вибачення, але роздратування кудись зникло. — Присядемо. Кава, чай, є коньяк.

— Дякую, нiчого не треба. Ми ж справдi не довго.

Не питаючи дозволу, я присiла на краєчок крiсла, примощеного мiж полицями. Господар пiдсунув до себе стiлець, який стояв бiля комп'ютерного столика, i сiв, закривши вiд мене своє робоче мiсце спиною. Вторгнення в особистий простiр, менi це все знайоме.

— Ну, якi ви ще менi сюрпризи принесли?

— Ви були особисто знайомi з дружиною вбитого Вiктора Потурая?

— Звичайно, — вiн навiть секунди не подумав. — Це панi Лiзi я завдячую знайомству з її чоловiком… покiйним, гм… Вона переконала його стати нашим меценатом. Їй подобалося, чим я займаюся. А Потурай звiдси родом. Iсторiя рiдного краю мусить бути збережена, вiн виявився мудрим дядьком i не заперечував.

— Ви розповiдали їй вашу легенду?

— Вона — не моя.

— Гаразд, я не так висловилася. Вона цiкавилася легендою про Безголового?

— Не вона одна. Вам не здається, що пора пояснити причину такого несподiваного iнтересу? Що, вона теж виявилася несповна розуму, як нещасний Степан, подружилася з ним i вiдкарнала чоловiковi голову? Якщо ви через це прийшли, я змушений буду посмiятися з вас.

— З мене — можете, — менi набридла його пиха, до того ж я не збиралася просто так залишати свiй несподiваний здогад. — Запросто можете. А ось у мiлiцiї вам навряд чи дадуть посмiятися.

— До чого тут знову мiлiцiя?

— Ви самi тiльки що озвучили можливi звинувачення на вашу адресу.

— Серйозно? — знiтився Бондар.

— Цiлком, — кивнула я. — Ви ж самi казали — в мене там друзi.

— Справу закрито.

— Не факт. Можуть вiдкритися новi обставини. Тому вам краще поговорити зараз зi мною, i по-можливостi — вiдверто. Я розумiю вас i, повiрте, не бажаю вам зла.

— Добре, — промовив вiн пiсля невеличкої паузи. — Добре. Поговоримо. Тiльки все ж таки зроблю кави. Iнакше не розiбратися. Почекайте пару секунд.

Вiн пiдвiвся i вийшов. Собачий поводок i далi обмотував його руку.

Клацав годинник на стiнi.

Я встала з крiсла, пройшлася рукою по корiнцях розставлених на полицях книжок. Стародрукiв дуже багато, вони грошей коштують. Художньої лiтератури дуже мало, принаймнi — тут. Iсторiя в основному. Нiчого дивного.

На сусiднiй полицi помiтила кiлька романiв Переса-Рiверте, Коельо, «Код да Вiнчi» та iншi книжки з категорiї культурологiчних детективiв. Але белетристики все одно меншiсть, решта — та ж iсторична лiтература рiзних рокiв видання.