Марево - Загребельный Павел Архипович - Страница 14

— Скажіть йому, — вказав він рукою на хворого, — що я обіймаю його, як свого сина, і що він може залишатися в нас стільки, скільки це буде потрібно для його здоров'я. Отак. А ви, — звернувся він до Елли, — приготуйте, будь ласка, для хворого вечерю. І не дивіться на мене такими очима, ніби я щойно врятувався від шибениці…

Керей і Мерей ще довго бурмотіли про всемогутність аллаха, який пильно оберігає своїх синів, але в цей час прийшла Монгані й почала соромити їх за те, що піддалися намовлянням чужих сторонніх людей. Мерей і Керей, задкуючи, одійшли від машини і непомітно зникли в темряві так, ніби їх тут і не було, а Монгані, пробачившись перед професором за відсутність, почала розповідати, що їй пощастило дізнатися.

В Марестані вчора з'явилися якісь невідомі, ходили по всіх будинках і, загрожуючи карою аллаха і його вірних синів, наказували відмовлятися від допомоги невірних русів, які мали приїхати в селище. Саме тому їхню машину не зустрів жоден мешканець Марестана. І хоч сотні очей крадькома стежили з-за високих дувалів за радянськими лікарями, ніхто не насмілився підійти до них, потиснути їм руку, подякувати за те, що приїхали лікувати їхніх рідних і знайомих.

— Що ж це за невідомі? Вам не вдалося дізнатися? — запитав професор.

— Їх ніхто не знає. Розповідають, що частина з них прибула сюди з чорних пісків, які лежать на схід від Великого оазису, інші появилися з того ж боку, звідки приїхали й ми. Бандитів переховує місцевий табіб, але з певністю про це ніхто не може сказати, боячись відплати.

— Очевидно, є люди, які хотіли б перешкодити нам, — зауважив Трубачов.

— Але чому? — вигукнула Елла. — Хіба можна перешкоджати лікареві робити його благородну справу?

— Що ж, — роздумливо промовив Григорій Микитович, — ми їхали сюди з найкращими намірами, не сподіваючись на недовіру, а тим більше — на опір, але якщо навіть нам буде важко, якщо доведеться зустрітися й з неприємностями, я не думаю, щоб ми стали відмовлятися від своїх попередніх намірів.

— Ясна річ, — підтримав його Олег, який все ще вагався — сказати чи ні про ту пригоду, яка трапилася з ним у Келаті.

— Ми могли б поїхати звідси, нічого не зробивши, — продовжував професор. — Ми мали б повне право заявити протест, поскаржитись на погану організацію допомоги експедиції на місцях, але я не думаю, щоб така поведінка була до лиця нам, радянським лікарям. Відступити перед труднощами — це може кожний, важче перебороти ці труднощі. Ми не можемо повертатися з Великого оазису до тих пір, поки тут залишиться хоча б один хворий. Чи так я говорю, товариші?

— Так, — в один голос відповіли члени експедиції.

— А коли так, то давайте спати, щоб вже з завтрашнього ранку приступити до роботи, — сказав професор.

Роботи було дуже багато. Перш за все треба було організувати в двох-трьох халупах щось на зразок карантину для хворих на тиф. Потім постало питання про дезинфекцію й баню, треба було роздобути десь перукаря, який би зміг постригти кількох дівчаток, в косах яких завелася від бруду парша. З місцевого населення ніхто допомагати лікарям не хотів, всі з острахом позирали на виблискуючі інструменти в руках у професора і на біловолосу дівчину з одкритим обличчям, яка ходила серед чоловіків з таким виглядом, ніби займалася цим з самого дня свого народження. Для людей Сходу, де жінка все життя просиджує на своїй половині житла, не сміючи виткнути звідти носа, де жінка, перед тим як вийти на вулицю, закриває своє обличчя густою сіткою з грубого кінського волосу, де жінку ніколи ні про що не питають, — для цих людей висока сіроока дівчина, в білосніжному халаті була чимсь дивним, незрозумілим і страшним.

Наступний день пішов на те, щоб з допомогою Монгані вмовити сім'ї кількох особливо тяжко хворих і добитися в них дозволу на ізоляцію хворих. Спроба залучити на свій бік місцевого перукаря не дала ніяких наслідків. Він заявив, що покровитель цирульників Салман

Фарисі, який брив бороду самого пророка, жодного разу не торкався благородною сталлю бритви або ножиць до волосся жінки і заборонив це робити всім, хто буде сидіти в салмані[20] після нього.

Для експедиції настали трудні часи. Кайнаров з Олегом обладнали тимчасову баню і при ній же одкрили перукарню, причому «майстрами» в цій перукарні виступали по черзі вони самі. Професор з допомогою жінок обладнав ізолятор і сам днював і ночував серед хворих. Незабаром то один то другий родич того чи іншого хворого, підстерігши де-небудь Григорія Микитовича, шептав йому схвильовані слова подяки. Хтось невідомий щоночі приносив до їхньої машини продукти — рис, баранину, фрукти.

Було вирішено, що Монгані з необхідними медикаментами залишиться біля хворих у Марестані, а професор і Елла поїдуть далі, щоб за можливо короткий час перевірити всі селища Великого оазису.

Але сталися події, які зруйнували всі ці плани.

Увечері, напередодні від'їзду, Григорій Микитович пройшов у ізолятор, де чергували Монгані й Елла, і наказав їм іти відпочити.

— Ви завтра їдете… вам треба відпочити, — сказала йому Монгані.

— Не вчіть мене, — буркнув професор. — Може, це остання ваша спокійна ніч. Адже ви залишаєтесь тут одна-однісінька. Хіба я не знаю, як це буде важко? Одним словом, без розмов — спати, спати, спати!

— А я? — запитала Елла. — Чому я повинна спати більше за вас?

— Ви ще дитина, — пожартував Григорій Микитович. — А дітям треба спати по десять годин на добу. Ну, довго я ще буду ждати?

Взявшись за руки, Монгані й Елла пішли до машини навпростець через темне, порізане ариками поле.

Товсті присадкуваті шовковиці з круглими кучерявими шапками листя вставали то справа, то зліва од стежки. Тихий нічний вітерець шарудів у гущавині виноградника, неподалік якого на теплій землі жевріло вогнище, розкладене Кайнаровим, що, мабуть, вже варив свій улюблений шир-чай.

Щоб не толочити виноградника, Монгані відпустила руку Елли й зачекала, поки дівчина випередить її на стежці. Втомлені за цілий день безнастанних турбот, вони мовчали. Було приємно отак поволі йти серед темних шовковиць і духмяного виноградного листя, знаючи, що зараз нап'єшся міцного обпікаючого чаю, від якого повільніш б'ється серце, ляжеш на твердій, але зручній постелі й з головою пірнеш в м'які, заспокійливі хвилі сну.

— Знаєш, Монгані, — почала було Елла, бажаючи розповісти своїй подрузі про щось далеке-далеке, але в цю мить Монгані раптом зойкнула і важко впала на стежку. Елла швидко обернулася. Налякана несподіваним падінням Монгані, вона не почула шелесту серед виноградника, не чула приглушеного тупотіння ніг невідомої людини, яка тікала від місця злочину.

— Монгані, — покликала Елла, нахиляючись над фельдшеркою, — Монгані!

Монгані лежала обличчям вниз, дихала важко, схлипуючи, і в такт її диханню щось стиха хлюпало в правім боці у жінки. Елла побачила круглу ручку великого ножа, що стримів у спині в Монгані. Дівчина зовсім розгубилася і, не думаючи навіть про небезпеку, яка могла загрожувати і їй самій, розпачливо закричала:

— Рятуйте! Рятуйте! Вбили!

Вона все кричала й кричала, аж поки не прибігли до неї Олег, Кайнаров і Григорій Микитович.

Монгані перенесли до машини. Професор швидко наклав на рану пов'язку, а Олег і Кайнаров пішли розшукувати кедходу, щоб повідомити про замах.

Але кедходи вдома не було: він поїхав десь до районного начальника і ще не повернувся.

Рана Монгані виявилася важкою й доволі небезпечною. Ніж зачепив праву легеню, і Григорій Микитович побоювався ускладнень. Цілу ніч ніхто не склепив повік. Монгані поклали в окремий невеликий намет, який спеціально розіп'яв Кайнаров, і професор та Елла пробули біля пораненої до ранку.

Вранці професор підкликав Олега і, дивлячись поверх його голови, сказав:

— Вам доведеться з'їздити в Келат, бо ми самі тепер тут не справимося. Розкажіть фармандару про все, що трапилося, попросіть ще людей для допомоги. Ми не можемо кинути хворих без догляду, а доглядати їх, крім нас, ніхто не стане. Навпаки, втрутиться табіб і докладе всіх зусиль, щоб всі хворі померли і тим самим довели всю нашу неспроможність боротися з аллахом та іншими там штучками.