Марево - Загребельный Павел Архипович - Страница 13

Чай пили довго, зосереджено. Професор нетерпляче совався на своєму місці і навіть спробував було одпити ковток з своєї чашки. Зате Трубачов все більше й більше входив у роль, і можна було подумати, що він буде чаювати до ранку.

Та ось старший з братів одставив убік чашку, погладив бороду, подивився спершу на професора, потім на Олега і, ткнувши себе в груди, сказав:

— Мерей.

— Його звуть Мерей? — догадався професор.

— Так, — ствердно кивнув головою Олег.

— Керей, — скосив Мерей очі в бік свого брата.

— Зрозуміло, — промовив професор.

— Жанай, — дивлячись у темряву, сказав Мерей, і всі зрозуміли, що він говорить про хворого брата, який лежить у машині.

Початок розмові було покладено. Олег по черзі назвав усіх своїх товаришів, розповів, звідки й чого вони сюди приїхали, а потім ще раз повторив історію врятування їхнього брата Жаная, яку вже розповідав Мерееві й Кереєві сьогодні вдень. Питати Мерея й Керея, чого вони прийшли до табору в час, коли всі правовірні мусульмани сплять, він не став.

Запанувала мовчанка. Стало чутно, як в арику спроквола, дзюркоче вода і десь в іншому кінці кишлака риплять колеса дерев'яної арби. І, мов розбуджений зі сну цим риплячим звуком, Мерей знову заговорив, швидко, захлинаючись, рішуче. Він говорив дуже довго, і професор врешті не витримав:

— Про що він?

— Він сказав, — почав перекладати Трубачов, — що не стане говорити язиком одне, коли на серці в нього зовсім інше, щоб не бути схожим на торговця, який показує пшеницю, а продає ячмінь.

— По суті, по суті! — зробив нетерплячий жест Григорій Микитович. — Що він од нас хоче?

— Далі він розповів, що говорять мудреці про сон, який буває сон…

— Ці теорії мене мало цікавлять, — одмахнувся професор, — далі…

— Після цього він сказав, що негаразд людині спати самотній, бо сонний і мертвий — це майже однаково: ні той, ні другий нічого не знають, що відбувається навколо. Різниця між ними може бути лише тоді, якщо сонний буде не самотнім, а з тим, від кого його дух одержує насолоду. Тобто він повинен спати з життям на відміну від мертвого, який спить без життя.

— Чортзна-що! — розвів руками професор.

— А тому, — вів далі Олег, — Мерей говорить, що людина мусить якомога менше спати на самоті, бо вона ще встигне зробити це, коли її душа перенесеться в простори вічності.

— Все це дуже мило, — саркастично промовив Григорій Микитович, — але я ніяк не зрозумію, чому саме після втомливого переїзду і після не менш втомливого обіду в цього кедходи маю вислухувати подібні східні теорії?

— Це була тільки передмова, — сказав Олег. — Вони хочуть забрати свого брата додому, до його сім'ї, до дітей і дружини.

— І заразити цю дружину й цих дітей тифом! — жваво додав професор.

— Це ми повинні їм тепер пояснити — здвигнув плечима Трубачов.

— То поясніть, будь ласка, — кинув Григорій Микитович.

Мерей і Керей вислухали довге пояснення Олега з кам'яними обличчями. Вони навіть схвально кивали головами в тих місцях, де Трубачов говорив особливо запально.

— Бачите, вони все розуміють, — сказала Елла, — для чого ж було хвилюватися?

Але радість її була передчасною. Брати вислухали Олега, посиділи деякий час мовчки, а потім Мерей, якому по праву старшого належав, очевидно, — вирішальний голос, підвівся і заявив, що коли в Жаная немає сили дійти додому, то вони донесуть його на руках.

Коли Трубачов переклав ці слова професорові, той забув навіть обуритися.

— Слухайте, дорогий мій, — втомленим голосом сказав він Олегові, — вони що, навмисне дратують мене чи дійсно нічого не розуміють?

— На мою думку, тут вже відчувається рука табіба, — відповів Трубачов. — У кедходи він об'явив нам війну теоретичну, а тепер переходить до практичних дій. Хочете, я спитаю Мерея, чи був у них табіб?

— Ні, ні, ні, — замахав руками Григорій Микитович. — Це нічого не дасть. Якщо ми з вами зараз спробуємо довести цим двом здоровенним дядькам, що їхній табіб — негідник і ошуканець, вони нам все одно не повірять, бо бачать нас вперше в житті, а до табіба звикли, як до оцього дзюрчання води в арикові. Треба діяти інакше. Війна — так війна. Тут треба або перемогти, або бути переможеним.

— Отже? — запитав Олег.

— Отже, скажіть їм, хай вони йдуть до свого брата і спитають, чи згодний він піти від нас, лишитися нашої допомоги.

— Але, Григорію Микитовичу, — злякано промовила Елла, — Жанай, звичайно ж, згодиться покинути нас… Він…

— Робіть, як я звелів! — коротко кинув професор і встав, даючи знати, що розмову він вважає закінченою.

Всі пішли до машини. Кайнаров включив лампочку в будці. Слабке світло осяяло ящики з медикаментами й провізією, купу пропилених брезентів у кутку і зручні парусинові ноші посеред будки, на яких лежав укритий білим чистим простиралом Жанай. Хворий спав. Груди його ледь помітно здіймались, на обличчі застиг вираз лагідності й щастя. Може, снилися йому рідні діти, може, здавалося, що ходить він зараз по своєму маленькому садочку, коли зацвітає урюк, а може, легкі крила сну перенесли його в той щасливий день, коли він уперше сів їсти плов з дорослими чоловіками, був присутнім при їхній розмові і відчув у себе на верхній губі щось м'яке, шовковисте.

Але Мерей і Керей, мабуть, не помітили цього лагідного спокою на обличчі свого брата, бо не стали довго дивитися на нього, а полізли до будки.

— Що вони хочуть робити? — злякано прошепотіла Елла.

— Мовчіть, — взяв її за руку професор.

— Але ж вони хочуть розбудити хворого!

— Хай будять…

Мерей обережно підвів голову Жаная, а Керей лаштувався, як краще взяти сонного за ноги. Вони могли б попросити професора дати їм на якийсь час ноші, але, певно, їм вже невистачило сміливості для нової просьби, і тому вони вирішили нести брата просто на руках.

— Але це ж злочин — оддавати хворого, — обурилася Елла. — Григорію Микитовичу, невже ви дозволите?

Професор мовчав.

На що сподівався цей старий, втомлений чоловік? Але професор стояв, схрестивши руки на грудях, і мовчав.

— Григорію Микитовичу! — знову звернулася до нього Елла.

— Цитьте, ви… дівчисько! — зашипів на неї професор.

— Тоді можете відповідати за всі наслідки самі, — мстиво промовила вона й відступила в темряву.

А Мерей і Керей вже тягли Жаная з будки. Хворий застогнав, спробував розплющити очі, але знову стиснув повіки і кволим голосом запитав про щось. Мерей, нахилившись над його обличчям, швидко-швидко заговорив, мабуть, пояснюючи Жанаєві, що хочуть вони з Кереєм робити, і намагаючись заспокоїти брата. Але Жаная не заспокоїли його слова. Він все-таки розплющив очі, обвів ними все довкола, побачив професора, Олега, Кайнарова, Еллу, яка знову ступила ближче до машини, і заперечливо похитав головою.

Потім він почав говорити. Повільно, ледве переводячи подих, щохвилини заплющуючи очі, він говорив і говорив. А брати, присівши навпочіпки біля хворого, розмірено погойдувалися в такт його словам.

— Що він їм говорить? — не витерпіла Елла.

— Він, як і нам колись, говорить, що той, кому судилося спати в могилі, не може спати вдома, — почав перекладати Олег, — і що він уже майже був у могилі й не мав сили навіть прошепотіти останню молитву, але його знайшли російські лікарі і вирвали з пазурів смерті. Російські лікарі дбали про нього, як про рідну дитину, вони одягнули його в чистий білосніжний одяг, вони годували його, як мати годує своє немовля, вони не спали ночей біля його узголів'я, і він зрозумів, що це його найвірніші друзі, яких він будь-коли зустрічав. Він вірить, що російські лікарі повернуть йому життя, не дадуть пролитися сльозам його рідних, і він хотів би залишитися тут, де бачить порятунок для себе. Ясна річ, при тій умові, що головний російський лікар дозволить йому залишитися тут, не прожене його, не наповнить смутком розлуки його бідне серце.

Жанай ще говорив щось, брати його так само сиділи і гойдалися перед ним, мов маятники, але професор вже більше не хотів слухати, що перекладає йому Олег.