Таємниця піратських печер - Валеро Рудольфе Перес - Страница 18

Жінка взяла до рук портативну рацію, що висіла в неї на плечі. Увімкнула її.

«Їм не вдасться поговорити з судном, — сказав до себе хлопчик. — Принаймні поки я можу перешкодити».

Енріке вгадав його намір і спробував запобігти цьому, але хлопчик щосили торохнув ногою по апарату. Передавач вилетів з Ірминих рук і брязнув об каміння: ясно, що ради йому вже не даси.

Нічого більше Маркос не встиг. Чоловік ухопив його за ноги і смикнув до себе. Хлопчик упав долілиць, а Енріке насів на нього зверху. Його руки просунулись у Маркоса попід пахвами і замкнулись на потилиці.

— Слухай мене, — сказав Енріке тихо, але рішуче, — Твій батько воював за революцію у Сьєррі, побував в окопах і ладен віддати за Кубу своє життя. Ти його син і мислиш так само, як і він.

— А ви… — почав хлопчик з ненавистю.

— Рація не діє,— перебила Ірма.

Чоловік промовчав, а Маркос зловтішно усміхнувся.

— Присвіти сюди, — попрохав Енріке.

Жінка піднесла ліхтар і ввімкнула його над самою землею. Швидким порухом чоловік висмикнув одну руку, завів її назад і витяг щось із кишені штанів. Хлопчик спробував поворухнутись.

— Спокійно, — буркнув Енріке і, притиснувши його до землі однією рукою, другою розгорнув перед ним якусь книжечку. — Читай отут, — сказав він, коли Ірма присвітила.

Маркос відчув себе несосвітенним дурнем, коли второпав, що йому показують. Документ засвідчував, що Енріке є співробітником держбезпеки. Усе стало ясно. Від самого початку вони помилялись, а зараз він вчинив велику дурницю: розтрощив передавач.

— Вибачте мені,— зніяковів він. — Я просто дурень.

Енріке відпустив його і випростався. Хлопчик сів.

— Коли ми побачили ваші сигнали, — сказав Маркос — то подумали, що…

— Сигнали? — перепитала жінка. — Ми не подавали ніяких сигналів.

— Що за сигнали ти бачив? — спитав чоловік.

Маркос розгубився. Якщо Хасінто — просто собі старе луб’я, а Ірма та Енріке теж не сигналізували, то хто ж їх подавав? Невже ще хтось був на узбережжі, окрім них? Що ж діється насправді?

Він розповів контррозвідникам про останні події.

— Цієї ночі «вони» тут, і, напевне, Пако потрапив до їхніх рук, — сказав Енріке, вислухавши хлопчика. — А найгірше те, що ми не маємо зв’язку і не можемо викликати підмогу.

— Це через мене, це все я… — засмутився Маркос. І тут згадав. — Я знаю, як передати повідомлення, — оголосив він.

— Як?

— Ми взяли у Мануеля голуба. Це поштовий голуб.

— Мануєль — це брат Селестіно? — спитала Ірма. Хлопчик підтвердив. — Йому можна вірити. Він сповістить Пітірре.

— Ми напишемо, де його знайти. Люди в нього напоготові.

— А мій дядько знає того Пітірре?

— І ти теж, — запевнив Енріке. — Пітірре — це Антоніо, касир з торговельного центру.

— Антоніо? — перепитав хлопчик, дедалі більше дивуючись.

— Так, — підтвердив чоловік. — Він очолює бійців, які почнуть діяти за нашою командою, — і звернувся до жінки — Дай-но мені твого записника і олівця.

Енріке вирвав аркуш і начеркав кілька коротких фраз. Потім склав папірець удвоє і передав Маркосу:

— Іди і негайно випусти голуба. Від цього залежить уся операція. А самі чекайте в наметі. Домовились?

— А ви що робитимете? — спитав хлопчик, збираючись іти.

— Підемо шукати Пако, — відповів Енріке. — Напевне, він у дуже поганому товаристві. Ходімо, Ірмо! А ти поквапся.

Маркос хутко подався вниз. Ось і табір. Він спокійнісінько ступив до намету і на когось наткнувся. Обоє попадали додолу.

Маркос миттю відкотивсь убік.

— Хто це? — спитав.

— Маркос? Це я — Пепе.

— Що сталося? Де всі інші?

Пепе увімкнув ліхтар і розповів, що трапилось.

— Не можна гаяти часу, — вирішив Маркос.

Він підняв запону, зайшов до Карликової печери і виніс клітку. Вийняв голуба і прив’язав йому до лапки записку. Потім став на порозі й випустив птаха.

— Лети швиденько, — сказав йому услід і обернувся До товариша — Ходімо шукати решту,

Раптом щось зашаруділо. Пепе відразу вимкнув ліхтар. Невідомий вже був коло намету. Друзі принишкли. Шерех ближчав. Ось він почувся біля самого входу. Пепе різко увімкнув світло. Промінь вихопив з мороку маленьке створіння.

То була Мочіта!

Вона заскавучала, бо мала поранену лапу, й почала лащитись до Пепе. Він узяв її на руки й пригорнув до себе.

— Що тобі зробили? — співчутливо прошепотів він їй на вухо. — А Пако? Де Пако?

Розділ XXIV

ПІРАТИ

Вони вже дісталися до печер, коли Аліна раптом спіткнулася і впала.

— Вставай, дівчисько! — шарпнув її за руку Капітан — У нас обмаль часу.

— Не чіпай її,— заступився Хасінто.

У відповідь Спрут навідліг ударив старого по голові ручкою пістолета. Той аж заточився.

— Не бийте його, — заплакала Аліна і обійняла Хасінто.

— Облиш, Спруте. Нам тільки сліз бракувало, — буркнув Капітан і покликав — Невмирако!

— Я тут, — озвався голос, і з мороку вигулькнули дві постаті.

Коли вони наблизились до гурту, дівчинка впізнала Пако. Його припровадив сюди худорлявий чолов’яга з гачкуватим носом на похмурому обличчі.

— Пако! — зраділа Аліна і гаряче стиснула йому руку.

— Де подівся Вусань? — спитав Капітан.

— Подався шукати якогось транспорту, — відповів Невмирака. — Казав, що його схованки викрили. Тепер треба переправляти вантаж.

Капітан потер шрам на щоці.

— Якщо він не з’явиться через три хвилини, — йдемо без нього. Поки ми тут клеїмо дурня, нас усіх можуть накрити.

— Вусань каже, що йому на п’яти наступає держбезпека і якщо наступного разу йому не заплатять удвічі більше, — нічого не буде, — доніс Капітанові Невмирака.

— І цей бовдур думає, що буде наступний раз? — розлютився Капітан, тицьнувши в бік Хасінто та дітей. — А що робити з ними? Вбити? Це його вина, що не помітив на узбережжі дітлашню. Хіба він не тямить, що гешефт на цьому скінчиться?

— Цим людям потрібна вибухівка, Капітане. А мені потрібні гроші за доставку.

— А я хочу жити. Отак. Сходи до човна і поглянь, чи не повернувся Вусань.

— Гаразд, — погодився Невмирака і кинув на ходу — Але знай, що без грошей не проживеш, — і зник у мороці.

— А ви, — сказав Капітан, — станьте до цієї скелі. І ні з місця.

Діти чули всю розмову. Жахливо! Вони потрапили до рук контрреволюціонерів. Тепер вони зрозуміли, що було в ящиках. Ці сучасні пірати доправляли в країну вибухівку, а археологи, напевне, — їхні спільники. Це вороги їхніх батьків, товаришів, їх самих, вороги народу. Це змовники, які хочуть задушити революцію.

Час минав. Пако, Хасінто та Аліна були в пастці. Перед ними стовбичив Спрут з ліхтарем — тепер вимкнутим — в одній руці і з пістолетом — у другій. Обіч нього на брилі сидів Капітан.

— Слухай, Спруте, — сказав він. — Мені пригадалося, як ми захопили в полон рибалок з «Гавйоти» і тримали їх на острівці. А один був такий затятий, що довелося його…

Хасінто тримався рукою за голову, а Аліна тулилась до нього. Пако глянув на бідолашного старого і перелякану дівчинку. Просто нестерпне видовище. А тут ще ці двоє негідників вихваляються своїми «подвигами». Пако так розлютився, що втратив самовладання і вигукнув, геть забувши про страх:

— Бандити! Ви бандити!

— Що? Що це з негреням? — посміхнувся Спрут трохи цинічно, але більше з подивом.

— Контри! — обізвав їх знову хлопчик.

Спрут розгублено глянув на Капітана, а потім обернувся до Пако.

— Так, — погодився він і ступив на крок уперед. — Я ненавиджу комуністів. Я мав підпільну рулетку і торгував контрабандними сигаретами і парфумами. Жив як у бога за пазухою. А комуністи у мене все забрали. Тому я їх ненавиджу.

Пако, вдоволений тим, що зачепив за живе нікчему, не змовчав.

— Революція правильно зробила, — відказав він. — Несправедливо, коли більшість животіє у злиднях, а купка багатіїв розкошує.

— Я жив добре, а злидні мене не обходили, — цинічно відказав Спрут. — Ось людина, якій не треба було заробляти на хліб. Чи не так, Капітане?