Таємниця піратських печер - Валеро Рудольфе Перес - Страница 17

— Він вийшов, — винувато пояснив Пепе. — Сказав мені, що бачив, як на скелі Корсара блимало якесь світло, і хоче подивитись, що то.

— Але ж він обіцяв не виходити з намету!

— Він не обіцяв. Ти нас сплутав, і вийшло так, що то я пообіцяв двічі.

— Все одно негарно зробили. Лишайтеся тут, а я піду його шукати.

— Зажди, Маркосе! — гукнув Пепе і метнувся з намету за ним. — Я тобі щось скажу.

— Що таке? Кажи швидше, — кинув Маркос, невдоволений затримкою.

— Коли я був у таборі археологів, то мені здалося… У наметі була коробка а в ній… пістолет… великий пістолет.

— Пістолет? — занепокоївся Маркос.

— Так. Але я не дуже певний цього, тому досі й не казав нічого. Проте хочу, щоб ти знав.

Маркос замислився на хвильку. Потім кивнув Пепе, щоб той увійшов до намету.

— Щоб ніхто з вас не виходив, — застеріг він. — Хоч би там що. — І пішов.

Маркосу здавалося, що крики долинали десь згори, можливо, зі скелі Корсара. Туди й подався. А в чагарнику, що оточував гору, хтось був. Він бачив, як пішов хлопчик, вийшов зі схованки і підійшов до намету.

— Що там? — злякалася Аліна, почувши шерехи.

— Хто тут ходить? — спитав Пепе, переборюючи страх.

— Це я, — пролунав знайомий голос, і на порозі з’явився Хасінто. — Я бачив, як вийшов Маркос. Щось сталося?

— Пако десь пішов і досі не повернувся. Він бачив якесь світло і захотів дізнатися, що то.

— Непевна якась ніч, — підтвердив старий і сів.

— Хасінто, а як ви взнали, що ми лишились на узбережжі?

— Я бачив з човна, як ви поверталися, дочко. Тож я шукав вас і знайшов ось тут.

— А навіщо ви шукали нас?

— Не хотів кидати вас напризволяще. Цієї ночі я чув якісь підозрілі звуки. Тому краще, щоб з вами був я. Тут, на узбережжі, діється щось дивне. І ніхто не знає, що саме. Іноді чуються голоси і блимає світло. Тут стає небезпечно. Дуже небезпечно.

Маркос оббіг вершину гори, яку тьмяно освітлював місяць. Був певний — з Пако щось трапилось. Тому волів обходитись без ліхтаря, щоб не виказати й себе.

Слова Пепе приголомшили його. Археологам для їхньої роботи зброя не потрібна. Це ясно. Далі: Пако подався з’ясувати, хто це запалює й гасить світло. На горі гнилі для мандрівних вогників не було. Отже, те світло подавала людина.

На узбережжі, окрім них, був тільки Хасінто та археологи. Діти цілковито довіряли старому. А от археологи… Щоразу казали, що вже від’їжджають, а потім повертались. Та ще й отой випадок з ящиками. Ящики безслідно зникли. Тепер Маркос питав себе: чи справді то були археологічні знахідки? Адже після появи Пепе вони не знайшли нічого. То чи справжні вони археологи?

Хлопчик знову подумки повернувся до світла. Світло хтось вмикав і вимикав. Навіщо? Це могли бути тільки сигнали. Отже, тут є сигнальник. А кому можуть сигналізувати з берега, як не якомусь судну, ворожому судну? Ірма та Енріке — шпигуни і щось приймали з-за кордону або передавали туди.

Маркос також пригадав, що Пако бачив на ящиках прокладки з поліетилену. Це, певне, для того, щоб зробити їх водонепроникними. Але що там могло бути? Важко уявити. В усякому разі йшлось про щось незаконне і небезпечне.

Мабуть, Пако побачив спалахи, піднявся поглянути, і його спіймали. Маркос обережно просувався далі. Місцевість здавалась безлюдною, але ж він був певний, що крики долинали звідси. Виходило, що гору покинули незадовго до його приходу. Хлопчик вирішив зупинитись на вершині і звідти оглянути усе навкруги.

Нікого. Але ось чиїсь кроки. Хтось ішов. Він сховався за кущем. Невідомий ішов на нього. За мить тінь побільшала і наблизилась до його схованки. Хлопчик напружився, серце в нього калатало. Та він переборов страх, бо заради свого друга був готовий на все.

Коли незнайомець опинився поруч, Маркос спружинив ногами і плигнув на нього. Той ступив два кроки назад і раптово нагнувся. Хлопчик перелетів через його спину і, падаючи, відчув, як йому перехоплюють руку. Маркос опинився на землі, коліно чоловіка вперлося йому в груди так, що годі було й поворухнутися. Зненацька праворуч спалахнув ліхтар, і промінь ударив прямо в очі.

— Це ти? — пролунав жіночий голос.

Маркос його впізнав. Це був голос Ірми.

Розділ XXII

ПОЛОНЕНІ!

Тим часом у наметі Хасінто морочився з ліхтарем.

— Він ледь блимає,— сказав старий.

— Сходи до «крамниці», пошукай батарейки, — попросила Аліна близнюка. Вона мала на увазі Карликову печеру.

Хлопчик підійшов до задньої запони і проник до маленького грота. Далі все сталося блискавично. Почулися кроки.

— Це Маркос і Пако! — зраділа Аліна. Запона, що закривала вхід до намету, рвучко відхилилась.

Спалахнув промінь ліхтарика і пробіг по обличчях Хасінто та Аліни. На якусь мить освітилось лице непроханого гостя. Щоку його перерізав шрам. Аліна аж зойкнула з переляку.

— Замовкни! — наказав їй чоловік і ступив до намету.

Друга постать стала на виході. Спалахнув ще один ліхтарик.

— Якщо поворухнешся, я тебе пристрелю, — сказав чоловік зі шрамом до Хасінто. Нажахана Аліна помітила, що в лівій руці він тримав пістолет. — Хто ще є з вами?

Аліна притулилась до Хасінто. Хто такі ці люди, що вдерлися до намету? Чому вони погрожують їм зброєю?

Дівчинка та старий злякались і розгубились, бо не розуміли, що відбувається. Відчували тільки, що нічого доброго чекати не доводиться. Такі люди здатні на все.

Пепе, що закляк як укопаний з несподіванки, чув усе з Карликової печери. Він уже хотів був кинутись назад, коли до нього долинув Алінин голос:

— Н-немає більше нікого. Я с-сама з Хасінто, — і повторила, схлипуючи, щоб Пепе її зрозумів — 3 нами більше нікого немає.

Хлопчик стримався. Першим його бажанням було заступитися за Аліну. Але краще залишитися на волі, щоб покликати допомогу. Тому він зачаївся.

— А решта? — спитав чоловік. — Хіба вас не четверо? Одного ми зловили. Де ще двоє?

Кого схопили бандити? Пако чи Маркоса?

Аліна тільки здвигнула плечима.

— Гаразд, ви підете з нами, — наказав той, зі шрамом. — І без вибриків! Чув, старий? Виходьте! — і обернувся до того, що стояв на вході:— Наглядай за ними, Спруте, бо ці шмаркачі можуть повідомити міліцію.

Хасінто й дівчинка вийшли з намету. У Спрута теж був у руці пістолет. Перший, що був, мабуть, за ватажка, вийшов за ними.

— Ідіть, — сказав він. — І швидше.

— А як же ті двоє, що зникли, Капітане? — спитав Спрут, прямуючи кам’янистою стежкою.

— Хай благають бога, щоб не зустрітися з нами, бо…

Аліна заплакала. Хто вони, ці люди? Чого хочуть?

Чому вони озброєні? Отак несподівано вони ускочили в халепу.

Хасінто взяв її за руку і потис, щоб підбадьорити. Бо що він міг вдіяти під пістолетом.

— Ти що, віриш у бога, Капітане? — спитав жартома Спрут.

— Я не вірю навіть у диявола. Ти це добре знаєш. Навіть у диявола.

Розділ XXIII

ВЕЛИКА ПОМИЛКА

— Послухай, — сказав Енріке, не відпускаючи Маркоса. — Ти кажеш, що Пако пропав. Ми постараємось знайти його. Розумієш?

Маркос їм не вірив. Він чув, як ного друг кликав на допомогу. Отже Пако потрапив до рук Ірми та Енріке або їхніх спільників. Хлопчик уже не сумнівався: «археологи» вдали, як завжди, що від’їжджають, а самі вештаються по скелі Корсара і сигналять шпигунським суднам.

— Поводитимеш себе добре, якщо ми тебе відпустимо? Обіцяєш? — спитала Ірма. — Віриш нам?

Маркос не міг зрозуміти, навіщо їм його відпускати. Мабуть, вони щось задумали: приспати їхню пильність і затримати в наметі, доки не зроблять свою справу. Або щось подібне. Але в них нічого не вийде. Він постарається зірвати плани цих лиходіїв.

— Так, — збрехав хлопчик.

Чоловік відпустив його.

— Ти пробач, що я швиргонув тебе додолу. Я не знав, що це ти на мене кинувся, — сказав Енріке і звернувся до Ірми — Виклич Пітірре.