Пригоди Румцайса - Чтвртек Вацлав - Страница 10

— Ось настриже мій веселки, накроїть, та й будемо продавати!

Румцайс, не вагаючись, заскочив у крамницю. За прилавком стояв Шпанігель і ножицями краяв веселку на клапті.

Румцайс зацідив кулаком по прилавку.

— Ану годі! Гайда зі мною — пустиш веселку назад на небо!

— Атож, — обізвався Шпанігель і почухав собі ножицями ніс, — у цю ж мить, Румцайсе.

— Невже ти хочеш продавати крадений з неба крам?

— І такі слова говорить ніхто інший, як розбійник? — зневажливо мовив Шпанігель і спокійнісінько краяв веселку далі. — Тебе приємно слухати.

Румцайс потягся за пістолем.

— Оце, Шпанігелю, пістоль. Я із нього стрельну, ти злякаєшся, і я в тебе веселку все одно заберу.

— Не вистрелиш, — відповів Шпанігель, так само працюючи ножицями, — бо тут від веселки вогко, і порох у тебе на поличці давно відволожився.

Румцайс націлився вбік і натиснув на курок. Пострілу не пролунало.

— От бачиш, — посміхнувся Шпанігель, краючи далі веселку.

Румцайс заклав пістоль назад за пояс і вийшов з крамниці. Сперся він на басейн посеред майдану і почав думати, як йому взятися за цього Шпанігеля.

На вежі пробило дванадцяту годину.

Розчинилися двері ратуші, вийшов із них війт Тоушек і позирнув, яка надворі погода. Потім, як воно й годиться війтові, вирушив на прогулянку навколо майдану. Виступав він поважно і урочисто у нових веселкових штанях.

Румцайс якусь хвилину дивився на нього від басейну, і раптом у нього в голові сяйнула думка. Тихенько перебіг він майдан і сховався за стовпом галереї біля крамниці Шпанігеля. Коли ж війт проминав його, Румцайс блискавичним рухом смикнув його за веселкові штани і вмить позбавив війта і штанів, і всієї його поважності. Тоушек зойкнув і заскочив до Шпанігеля в крамницю.

— Яку це ти мені продав ганчірку? — зарепетував він од дверей. — Такого паскудного краму я ще зроду в житті не бачив! Ти продав мені поганий крам, а я через це втратив штани і втратив честь! За штани ти мені винен сім золотих дукатів, а за війтівську честь — триста дукатів.

Шпанігель і так і сяк викручувався, що він, мовляв, не винен.

Але війт вже його не слухав. Він голосно засюрчав у свисток. У ту ж хвилину прибіг бурмистер Фіштула з двома стражниками.

— Айн-цвай до в'язниці, Шпанігелю!

А Румцайс тим часом працював нишком біля прилавка. Мотав і мотав, аж поки змотав усю веселку, що була на прилавку, і сховав собі під куртку. А тоді, ніби нічого й не сталося, вийшов із крамниці.

Дома узяла Манка голочку і зшивала покраяну веселку доти, поки вся вона знову стала ціла.

Тоді Румцайс посадив веселку назад на небо, тільки Їчинський кінець підтяг на два лікті вище, щоб Шпанігель не дістав до нього.

13. Як чоботи повернули Румцайса до чесної праці

Минав уже третій рік, як Румцайс подався у розбійники.

Надворі ясно світив місяць, але в печері, де спали Румцайс і Манка, було темно, хоч у око стрель. Раптом у темряві хтось тяжко позіхнув.

— Це ти, Румцайсе? — спитала Манка.

Румцайс перевернувся на своєму ліжку, збитому із ялинових кругляків.

— Та ні, не я.

— Щоб нам іще вовк не забіг часом до печери! — злякалася Манка, запалила скіпку і почала зазирати у всі кутки. Посвітила і під Румцайсове ліжко. — Он воно що!

Під ліжком стояли Румцайсові чоботи — гожі чоботята власної роботи, які йому служили без перепочинку вже три роки.

Правий чобіт вискалив зуби і позіхав од вуха до вуха.

Румцайс сів, спустив ноги з ліжка, потер п'яту об п'яту і задумливо покрутив великими пальцями.

— Де ж я тепер візьму нові чоботи?

— Якби ти був простий городянин, то купив би, — мовила Манка. — Але ж ти розбійник. Спіймай шевця, коли йтиме лісом, і забери в нього чоботи.

Румцайс спохмурнів, аж борода в нього стала, наче чорна хмара. Потім узяв свою куртку з іспанської шкіри, дістав з кишені книжку, перев'язану шворочкою, і присів ближче до вогню.

— Ану ж бо добре глянь сюди, Манко. Це моя мандрівна книжка. А ось тут свідоцтво, що я скінчив навчання. Я сам був чоботар і скажу тобі щиро, що на свого брата чоботаря моя розбійницька рука не підніметься.

— Але ж не будеш ти в мене бігати босим по лісу, Румцайсе? — стурбовано сказала Манка.

— А буду, чом би й ні! — тупнув босою ногою Румцайс.

На ранок не стало чоботам краще, правий так само позіхав і просив каші. Румцайсове шевське начиння лежало аж у Їчині, в майстерні під баштою, тож не було чим полагодити чобіт.

Вранці по всьому лісу почали гомоніти, що розбійник Румцайс вчитиметься ходити босим. Прийшли подивитись на таку дивину олені й білки, на скелі всівся орел, на гілочці — синиця, з-під каміння з цікавістю визирали змійки та ящірки.

Коли зійшло сонце, мовив Румцайс:

— Ну, я пішов.

Відклав він пістоль, Манка його благословила, і Румцайс зробив перший крок із печери. Та тільки ступнув — зачепив великим пальцем об камінь. На другому кроці під ногу йому потрапив їжак, а третього кроку він уже вирішив не робити. Сів Румцайс на пеньок і каже:

— Не буду ж я лісовим звірам за посміховисько!

Манці було шкода Румцайса.

— Любий мій Румцайсе, я не переживу, якщо ти відіб'єш собі пальця, — сказала вона. — Краще я сама піду грабувати шевця.

І вона подалася на роздоріжжя під дубом, повз який проходили підмайстри-ремісники, вирушаючи мандрувати по світу.

Прийшовши на роздоріжжя, нарвала Манка жменю чорниць і по-розбійницьки зашмарувала собі все обличчя. Потім лягла в засаду за великим каменем. Свого пістоля в Манки не було, тому взяла вона з собою Румцайсовий і навела його на роздоріжжя. А щоб не так довго було чекати, почала вона вправлягися у розбійницьких рухах, які перебрала в Румцайса.

Нарешті побачила вона, як хтось іде дорогою від Їчина. Був то підмайстер шевського цеху Годятко. На палиці, перекинутій через плече, ніс Годятко пару чобіт з високими халявами. То були добрі чоботи; до вушок в них були привішені папірці, на яких писалося по-чеськи, по-німецьки і по-французьки:

«ЦЕ МІЦНІ, ЩЕ Й ГАРНІ ЧОБОТИ, БО ВОНИ ЧЕСНОЇ ЧЕСЬКОЇ РОБОТИ».

Підмайстер Годятко намірявся продати їх десь у Австрії або й у Швейцарії. Зараз він наближався до Манки по дорозі від Їчина, і ті чесні чоботи погойдувалися в нього за спиною на палиці.

У цю мить Манка виткнула руку з гущавини, хап! — і палиця вже порожня.

Підмайстер нічого не помітив і йшов собі далі.

А Манка побігла до Румцайса.

— Отепер ти можеш узутися!

Румцайс обдивився нові чоботи з усіх боків, обмацав їх і мало язика із захвату не проковтнув.

— Сто чортів! Оце справжня чесна робота!

— От добре буде ходити! — зраділа Манка і допомогла Румцайсові взути чоботи.

Румцайс устав і спробував, як воно ходиться в нових чоботях.

— Як улиті!

І зробив крок. Тоді другий. І третій. Хоче спинитись, щоб іще похвалити чоботи — але вони йдуть і йдуть далі, і ніяк їх не спиниш. І кричав на них Румцайс, і по-доброму вмовляв — чоботи несли його вперед і вперед. Так і промчав у них Румцайс через ліс, потім імператорською дорогою аж до самого Їчина.

— Манко, я їх не втримаю! — кричить Румцайс, а біля литок в нього тріпочуть папірці з написами, що ні чоботи найчесніші з чесних.

Побігла Манка за Румцайсом.

А чоботи тим часом протупали по їчинській дорозі, потім вулицею повз корчму «Місто Гамбург», ще й трохи за браму під баштою. Там і спинилися.

Спинилися вони перед майстернею, де на дверях прибито об'яву:

Ця об'ява висіла ще з того нещасливого часу, коли Гумпалова несправедливість вигнала Румцайса на розбійницький хліб.

— Може, зняти оце? — спитав сам у себе Румцайс і хвилинку зачекав, що скажуть чоботи.

Чоботи притупнули. Тоді самі сковзнули в Румцайса з ніг, повернулися й побігли за своїм справжнім хазяїном — підмайстром Годятком.