Князь Кий - Малик Владимир Кириллович - Страница 9

Вниз по течії острів поволі знижується, поступово переходячи в широку родючу рівнину, засіяну різними злаками.

Тут і розкинулося селище Тура, прозване Кам'яним Островом.

Опівдні до південного берега під'їхало кілька вершників. Передній щось гукнув через річку дідові, що дрімав біля підйомного дерев'яного моста на осонні, і той, зраділо замахавши руками, відразу почав опускати підняту цупкими конопляними вірьовками перекидну кладку. Верхівці спішилися і поволі, обережно перебралися на острів. Назустріч їм від селища з гавкотом вискочило кілька псів. Потім появилися люди.

Русокоса дівчина в довгій білій сорочці загукала:

— Отче, отче, Кий з хлопцями повернувся!

З більшої хижі, що стояла посередині селища, вийшов Тур, приклав руку до лоба насупроти сонця, щоб краще роздивитися прибулих.

За ним на майдані згромадилися родовичі — старші й молодші, сиві діди і стрункі жилаві парубки, згорблені бабусі і рожевощокі дівчата, підлітки і зовсім малі діти, які щойно зіп'ялися за ноги. Висипав увесь рід. Ніхто, іноді навіть сам Тур, не міг визначити ступеня родичівства декого з цих людей з сім'єю старійшини. Жили вони тут здавна, і до кожного з них усі звикли.

Дівчина помчала назустріч братам.

— Що привезли зі степу, хлопці? Кий пригорнув дівчину.

— Нічого, Либідко! Тільки гостей… Віддаємо їх на твої руки — приглянь за ними! — і показав на стомлених змарнілих уличів. А потім додав: — Клич волхва Ракшу — хай прийде: пораненого привезли!

Либідь побігла.

До приїжджих підійшов старійшина. Його стурбований погляд упав на незнайомих жінок і отрока, що ледве тримався від утоми на ногах, на змилених коней, на дикуватого гунна зі зв'язаними руками і раптом прикипів до змученого обличчя, що виглянуло із похідних нош.

— Князь Добромир? Звідки? Яким побитом? — та, помітивши, що той ледве дише, повернувся до Кия. — Що з ним?

— Гунни розгромили уличів, отче. Тур здригнувся.

— О милостиві боги!.. Не може цього бути!

— Але ж це так, отче, — Кий здвигнув плечима. — Не минуло й тижня, як це трапилося. Майже вся дружина князя Добромира загинула. На щастя, княгиня, княжна і княжич урятувалися…

— Які ж наміри гуннів?

— Одним богам це відомо… Князь Добромир гадає, що каган Ернак хоче відновити гуннську державу. З Мезії[13] він перебрався на лівий бік Дунаю і, щоб з'єднатися з акацирами, котрі кочують понад морем, ударив на уличів, бо вони стояли на його шляху. А коли дві гуннські орди з'єднаються, то…

— Підуть на нас?

— А хто їм тоді стане на перешкоді?

— Справді, нікому, — замислено промовив Тур. — Тиверці, якщо досі ще не розбиті, самі потерпають, як би Ернак не пішов на них.

— Гуннські роз'їзди найближчими днями можуть бути тут і рознюхають, що ми не готові до відсічі… Може, поїдемо до князя Божедара і відвеземо йому полоненого?

— Відвеземо… І пошли гінців по всіх полянських родах — хай попередять про небезпеку!

— Гаразд, отче.

— Ну, а тепер — давайте князя Добромира до хати. Та обережно! Щоб не зашкодити йому…

Волхв Ракша зняв з плеча шкіряну торбу, примостив її на лаві, у ногах князя Добромира, і суворо глянув на строкатий натовп, що запрудив півхати. Густе сиве волосся, перев'язане через лоб шнуром, спадало йому на плечі і на спину, важкою копицею кострубачилося на голові.

Всім стало лячно. Ніхто не хотів зустрітися з пронизливим поглядом старого. Хтозна, що в нього на думці!

Передні позадкували, напираючи на тих, хто стояв біля порога. Хтось комусь наступив на ногу, хтось когось штовхнув. Почулося приглушливе ойкання.

— Ідіть звідси геть, чада! — загув сердито старий і замахав на людей руками. — Хай зостануться тільки Тур, Кий, княгиня та Либідь!

Натовп сколихнувся. Родовичі почали поспішно виходити надвір. Одна Цвітанка несміливо підступила до волхва.

— Діду, а мені можна зостатися? Це мій отець, — і поглядом показала на пораненого.

— Отець? — Ракша погладив дівчину шкарубкою долонею по давно не розчісуваних косах. — Ні, отроковице, тобі тим більше не можна тут бути… Іди погуляй трохи!

Цвітанка вийшла.

Ракша повиймав з маленьких круглих віконець ганчір'яні затички, і в хатину ввірвалося яскраве сонячне світло. Наблизившись до князя Добромира, довго вдивлявся в нього, щось мимрячи собі під ніс.

Князь лежав на широкій лаві, застеленій вовняною ковдрою. Важко дихав. На чаклуна не звертав ніякої уваги. Тільки раз розплющив помутнілі очі і пильно глянув на старого довгим допитливим поглядом, а потім знову заплющив повіки.

Тим часом Ракша почав щось приспівувати і притупувати ногами, взутими в шкіряні зморщені постоли. Щодалі спів дужчав, а танок прискорювався. Волхв підняв угору вузлуваті руки, затрусив головою, так що чуприна ззаду розвіялася, мов льняне повісмо, і раптом пустився у швидкий танок. Шкіряні постоли глухо зачовгали по змазаній глиною долівці. В ритм танцю з вуст старого зривалися якісь малозрозумілі словазаклинання, що, як удари бубнів, підстьобували його і змушували пританцьовувати все швидше й швидше.

В його бурмотінні вчувалися подекуди знайомі слова, але вони змішувалися з зовсім незнайомими, з дивними вигуками, що викликали в серцях присутніх тривожний дрож. Кілька разів повторювався один і той же приспів:

Раптом волхв зупинився, замовк, важко відсапуючись, потім узяв торбину і почав витягати різне чаклунське приладдя: кремінь, кресало, трут, пучок якогось сухого зілля, ніж, довгу швайку і маленьке закопчене горнятко з відігнутими назовні вінцями, як у макітерки.

Все це розіклав на ослоні.

Викресавши вогню, запалив зілля, — від нього по хижі пішов легкий приємний дух. Обкуривши зі всіх боків пораненого, чаклун кинув недогарки в кабицю — відкриту піч у кутку — і заходився знімати з улицького князя цупкі зашерхлі пов'язки. Йому кинулася допомагати княгиня Іскра.

Довго мовчки дивився на рану в грудях.

— Наконечник стріли там?

— Там, — відповіла княгиня.

— Гм, гм, кепсько, — волхв помугикав під ніс і глянув на Либідь. — Принеси, отроковице, шмат полотна і глек теплої води… А ви, — звернувся до чоловіків, — допоможіть мені витягти з рани подарунок гуннського лучника… Держіть князя міцно!

Тур і Кий, зціпивши зуби, взяли князя Добромира за руки й за ноги. А Ракша обережно занурив швайку в рану.

Княгиня зойкнула і відвернулась. Кий відчув, як у нього в руках стрепенулося, напружилося і завмерло князеве тіло. З рани пішла кров.

— О боже! — прошепотів зблідлими вустами князь Добромир.

Волхв ні на що не звертав уваги. Швидко підковирнув і витягнув невеличкий наконечник гуннської стріли.

— Є! — і кинув у кабицю.

Тим часом Либідь принесла теплої води і сувій вибіленого на сонці полотна. Волхв обмив рани на грудях і на нозі, змастив світло-коричневою маззю, яку зачерпував з горнятка просто пальцем, а потім туго перев'язав їх.

Після цього ще трохи побурмотів якісь свої заклинання, вдруге обкурив князя димом пахучого зілля і почав складати своє знахарське начиння в торбину.

Надворі Кий запитав:

— Видужає князь? Допоможуть йому твої ліки, волхве?

— Не кожному мої ліки можуть допомогти, — відповів старий і, оглянувшись, стишив голос: — Не мазі зціляють, а боги! А вони відвернулися від улицького князя. Душа його вже готується залишити тіло і переселитися до предків…

— І ніякої надії?

— Треба жертвою задобрити Світовида… Тоді хіба…

Старий Ракша замовк і повернув у свій бік, а Кий, приголомшений словами чаклуна, залишився стояти на місці. До нього підійшла Цвітанка, спитала тихо: