Князь Кий - Малик Владимир Кириллович - Страница 10

— Він помер?

У неї в очах стояли сльози.

— Ні, живий…

Києві не вистачило духу сказати дівчині, що надія на видужання князя зовсім мала, якщо вона взагалі є, і він замовк. Дивився, як ще більше зблідло дівоче обличчя, а в глибоких темних зіницях зачаївся страх.

— Чує моє серце — помре, — прошепотіла Цвітанка і заплакала.

Стояла перед ним, стомлена важкою небезпечною дорогою, прибита горем. Руки й ноги до крові подряпані колючими кущами та бур'яном, якого вдосталь росло по степовому бездоріжжю. Буйні коси сплуталися на голові, сорочка в кількох місцях розірвана…

— Не плач, — Кий доторкнувся до її плеча. — Сьогодні віднесемо богам требу, щоб захистили його… А якщо трапиться найгірше, ти не залишишся самотньою. Мій рід не дасть тобі загинути. Я візьму тебе за жону, захищатиму тебе. Щек і Хорив допомагатимуть. Сестриця Либідь піклуватиметься про тебе… Не плач!

Дівчина заплакала ще дужче. Кий розгубився. Підійшла Либідь.

— Чого вона?

— За батьком побивається… За князем, — і юнак, зрадівши приходу сестри, сказав: — Візьми її, Либідко, скупай, переодягни в чистий одяг, приголуб… Ну, сама знаєш, що потрібно… Доглянь, як за рідною… Іди!

Розмова Тура з Креком не дала нічого нового. Тих кілька слів, які ще залишилися в пам'яті старійшини від молодих років, коли йому доводилося зустрічатися з гуннами, явно не вистачало, щоб зрозуміти що-небудь. До того ж Крек теж не проявив ні найменшого бажання второпати, що його питали. Сопів носом і мовчки бликав з-під важких повік на світлооких молодих русів та їхнього сивочубого батька.

Тур плюнув спересердя.

— Нічого не доб'ємося від цього опудала… Збирайте, хлопці, молодшу дружину! Хай отроки сідають на коней і мчать від роду до роду, від весі до весі! Хай оповіщають усіх, щоб тримали напоготові і списи, і луки, і мечі, і щити, — гунни близько!.. А ми зараз віддамо богам требу, а завтра поїдемо до князя Божедара на Родень — відвеземо полоненого і розповімо про небезпеку…

— Гаразд, отче, зберемо, — відповів Кий і повернувся до Щека. — Іди, брате, подай воям знак тривоги! Хай збираються до Світовидової скелі!

Щек тріпнув своїм кучерявим чубом і, не перепитуючи нічого, відійшов осторонь, заклав у рота чотири пальці, свиснув оглушливо. На той свист з усіх усюд до нього поспішили отроки. Щек передав їм наказ Кия, і ті прудко помчали до навколишніх селищ.

— Зараз будуть, — сказав, повернувшись, Щек. — Хлопці в мене — одна нога тут, а друга — там…

Тур схвально кивнув головою:

— А тепер воздамо требу Світоводові і всім богам, щоб ласкаві були до князя Добромира і його родовичів, щоб захистили його від смерті, а всіх нас — від кровожерливих гуннів… Хориве, візьми у повіті ягницю — принеси до требища! А тим часом і молодша дружина збереться до Світовидової скелі…

Хорив швидко пішов до повіті, виплетеної з лози та хворосту і обмазаної глиною. За якийсь час виніс звідти на плечах молоду ягницю і попростував до водоспаду, де серед густих заростей виднілися сірі кам'яні скелі.

Всі рушили за ним.

Світовид — високий дерев'яний ідол — стояв на узвишші, перед скелями, звідки відкривався гарний краєвид на річку, на водоспад і прибережні ліси та поля. Це був бог сонця — головний полянський бог. Йому приносили в жертву биків, корів, овець, свиней чи якусь іншу свійську чи дику живність, а в дні біди і загального горя — також людей. Перед ідолом темніло від пролитої крові кругле кам'яне требище.

Родовичі стали перед Світовидом.

Сюди вже збиралися покликані Щеком вої із молодшої дружини — підлітки, яких Кий з братами навчав усьому тому, що вміли справжні вої. Їх було ще не багато, — тільки ті, хто перебував поблизу. Інші надходили. У білих полотняних штанях і сорочках, загорілі, чубаті, у постолах або й босі, вони якось непомітно, безшумно виринали з-за кущів і ставали півколом позаду старших родовичів.

Старійшина зняв з плечей Хорива ягницю і поклав на требище. Наступивши на неї ногою, підняв руки і голосно проказав, пильно вдивляючись у жовтий лик верховного божества:

— О всемогутній боже! Ти даєш усьому сущому на землі світло й тепло, переборюєш морок ночі і зимовий холод, ти даєш життя людям і деревам, звірям і птахам, рибам і плазунам! Ти все можеш! Будь же милосердний, боже, і захисти князя Добромира від смерті, а нас — від усякої напасті! Ми принесли тобі требу і молимо, щоб ти прийняв її в знак нашої любові й пошани до тебе, боже сонця й життя!

З тими словами він вийняв ніж і одним ударом перерізав ягниці горло. Яскраво-червона кров зросила сухе каміння требища.

Родовичі й собі завторували, простерши до ідола руки:

— Прийми, боже, требу! Захисти нас від усілякої напасті, лихого ока і злих духів!

Родовичі стали на коліна — схилилися в прохальному поклоні перед ідолом, вершителем долі людської і всього сущого на землі. І стояли так, аж поки жертовна кров не запеклася і не висохла — знак того, що жертва прийнята.

Тим часом волхв Ракша, піднявши до Світовида руки, повів свій чаклунський танок — все швидше і швидше. Сивий чуб його розвіявся на вітрі, очі палали, як у людини, що наїлася дурману, а з уст зривалася молитва.

Нарешті у знемозі він опустився на коліна поряд з родовичами і довго стояв так, щось беззвучно шепчучи сухими, в синіх прожилках губами.

Умилостививши незворушного ідола, старійшина звелів усім повертатися назад, до весі, а сам з синами і молодшою дружиною відійшов на край скелі, до урвища, де клекотіла вода.

Всі стали кружка.

— Чого нас покликано сюди? — спитав стрункий білявий отрок. — Щойно зібрався ставити ятери — аж, чую, свист… Я кинув їх на воду — і бігом… Що скоїлося?

— Май трохи терпцю, Ясене, — коротко відповів старійшина. — Ось усі зберуться…

Ясен тріпнув вицвілим на сонці конопляним волоссям, підстриженим під макітерку, і прохально сяйнув на Кия широко розплющеними, довірливими, як у дитини, очима.

Кий усміхнувся і пацнув хлопця по розпатланій голові. Любив отрока. Він був однолітком Хорива, дружив з ним і, як усі знали, накидав оком на Либідь… То дарма, що на вигляд тендітний. Молодий ще! Змужніє… Зате швидкий, метикований і до всього вдатний! Ніхто з отроків не стріляє так влучно з лука, не розведе вправніше багаття в мокрому осінньому лісі, не запече спійманого в сильце тетерука, як він… А пробігти без відпочинку кільканадцять поприщ, взяти невидимий слід і не збитися з нього — тут Ясен завжди попереду інших.

— Гунни близько, друзі! Погромили уличів, примучили їх… — сказав Кий. — Тому й зібрали ми вас сюди… Не барячись, сідайте на коней, мчіть від роду до роду — оповіщайте росян про небезпеку! Хай вої готують зброю і ждуть знаменія!.. Частина з вас піде в степ нести сторожу…

— Коли ж вирушати?

— Відразу! Гаятися не можна!

Кий обвів поглядом отроків. Хоч молоді ще, а дужі, спритні, витривалі. Засмаглі обличчя, м'язисті руки, округлі міцні плечі, густі чуби… Його дружина! Друзі! Справжні вої уже! Наймолодшому — чотирнадцять літ, найстаршим — Щекові, Хоривові, Ясенові та завжди похмурому, мовчазному Коню — по сімнадцять, вісімнадцять і дев'ятнадцять… Навчив їх стріляти із лука, метати списа, захищатися щитом, рубати й колоти мечем, їздити верхи, висліджувати ворога й дичину, розводити влітку і взимку, в дощ і в вітер багаття, щоб спекти коржа, засмажити м'ясо чи просушити мокрий одяг, ходити пішки від зорі до зорі без спочинку, а вночі — знаходити шлях по зірках. А ще — збиратися на перший поклик, перепливати ріки, замовляти кров і перев'язувати рани…

Дарма що молоді — кожен уже вартий дорослого досвідченого воя! А головне — віддані йому, мов брати. Старійшині і князеві не зроблять того, що зроблять за його наказом!

Всі поділені на десятки, в кожному — десяцький, болярин. А Щек, Хорив, Ясен та Кінь — мужі велії, вельможі, старші над сотнями…

Спочатку гра була. Тур навіть кепкував з цієї затії. Та коли побачив, як отроки влучно стріляють, як б'ють списами в ціль чи, накрившись овчинами, сплять у дощ і в сніг у безлюдному степу, скоро переконався, що це далеко не гра, що стали справжніми воями, на яких можна покластися в скрутну хвилину.