Князь Кий - Малик Владимир Кириллович - Страница 26

— Я — ні!

— Не вірю!

— Повіриш!.. Як тебе звати?

— А тебе? — в свою чергу запитала незнайомка.

— Щеком.

— А я — Рожана!

— Як гарно!

— Справді?

— Тобі личить…

— Ну, й словоблуд ти, Щеку!

— А от і ні!

— Чим доведеш?

— Тим, що викраду тя сьогодні!

— Ов? А далі?

— Станеш моєю жоною!

— Хахаха! — засміялася Рожана і, раптом перервавши танок, випурхнула з його рук і кинулась до гурту дівчат…

Цілий вечір Щек бачив одну Рожану, не відходив від неї. Не чути було його веселого співу, розгонистого сміху, ні з ким іншим не танцював, окрім зеленоокої отроковиці з далекої Росави. А коли спалахнуло купальське вогнище, кілька разів стрибнув з нею через багаття, а потім шепнув:

— Хочеш побачити, як цвіте папороть?

— Хочу… Хто побачить, як цвіте папороть, той знайде щастя!

— Тоді ходімо зі мною! — він схопив її за руку і повів до лісу.

Побачивши в темряві похмурі стовбури дерев і почувши неясні тривожні шерехи й крики нічних птахів, Рожана почала опиратися.

— Ти куди тягнеш мене?

— Я ж казав — хочу викрасти тя!

— Ой!

— От тобі й — ой!

З цими словами Щек схопив дівчину на руки і, міцно притиснувши до грудей, швидко поніс поміж кострубатими кущами ліщини вниз до річки…

Цвітанка розчервонілася від швидкого танцю. Окрім Кия, вона, здається, не помічала нікого й нічого.

Чорний Вепр з досади закусив губу. Перуне ясний! Всі його мрії й сподівання можуть раптом розсипатися в порох від несподіваного почуття, що спалахнуло в серці цього дівчиська!..

А так би все могло добре скластися!

Невідомо, чи стане він коли-небудь князем полянським. Отець старий і не сьогодні-завтра віддасть богам душу. Але ж старійшини родів оберуть князем Радогаста — в цьому можна не сумніватися. Що ж тоді? Вони не почувають один до одного братерської любові. Швидше — навпаки… Отже, доведеться з матір'ю тікати з Родня і шукати пристановища десь-інде… От на цей випадок улицька князівна, коли б стала його жоною, дуже пригодилася б і допомогла здійснити задумане.

Князь Добромир — не жилець на світі. По всьому видно… Княжич Боривой ще хлопчисько, і його кілька літ можна не боятися і не брати до уваги… Плем'я улицьке залишилося без князя, і навряд чи каган Ернак встиг поставити кого-небудь… Ось тут він і з'явиться до Ернака з проханням призначити його. А молода княгиня допоможе завоювати любов уличів… Чорний Вепр — князь уличів! Хай і під зверхністю гуннів, але — князь!.. Матиме свою дружину, матиме збройну підтримку вуя Ернака — хай тоді потягається з ним любий братик Радогаст! Руки будуть надто короткі!.. А там, дивись, і поляни перейдуть під його князівську владу!..

Окрім усього цього, і князівна ж гарна! Багато тут дівчат, а кращої немає!

І що ж тепер — утратити її? Мовчки дивитися, як інший увивається біля неї і, чого доброго, візьме в жони? Ні, Чорний Вепр не звик відступати ні перед ким і відступатися ні перед чим!

Він оглянувся на свій почет, кивнув головою.

— Люте, Мислято, Малку, йдітьно сюди!

Три вої стали поруч з ним. Лют був невисокий, гостроносий, з невеликими чорними очима, в яких блимали хитрі вогники. Він чимось нагадував в'юнкого, бистрого тхорика. В противагу йому Мислята скидався на ведмедя — вайлуватий, довгорукий, плечистий, а Малк вирізнявся серед них вродою і лагідністю.

— Ви бачите оту отроковицю? — спитав княжич.

— Яку? — незграбно повернув важку голову Мислята.

— Бачимо, — швидко відповів і за себе і за товаришів Лют. — Це та, що танцює з Києм?

— Так.

Тепер і Мислята побачив дівчину і втупився в неї важким поглядом.

— Ну, й що?

Чорний Вепр пальцем поманив хлопців ще ближче і щось швидко зашепотів їм над вуха. Потім, випроставшись, запитав:

— Ви все зрозуміли?

— Все, княжичу, — з готовністю відповів Лют.

— Та не забудьте обмотати коням копита, щоб не лишити сліду!

— Не забудемо!

— Тоді йдіть!..

Цілий вечір Цвітанка почувала себе щасливою. Міцні гарячі руки Києві легко кружили її в танці, а його ласкаві очі, в яких миготіли відблиски малинового полум'я, голубили її ніжно, як весняний вітрецьлегіт.

Раптом на галявині зчинився якийсь рух, почулися голоси:

— Купайло приспав Марену — і вогонь почав пригасати! Купайло постарів — пора йому на спочинок! Підпалімо Купайла! Підпалімо Марену! Хай очистяться у священному вогні!.. Чуєш, Кию!.. Скоро на небі зійде зоря!

Справді, було далеко за північ, і всі притомилися. Час кінчати грища і розходитися по домівках. Всі дивилися на Кия. Що він скаже?

— Ну, що ж — підпалимо Купайла! — гукнув Кий. — Грайте, танцюйте, співайте, веселіться! Ставайте в коло! А я під ідолів підкладу вогню! — і шепнув Цвітанці: — Побудь без мене… Потанцюй з дівчатами й хлопцями… Я не забарюся…

Він побіг до вогню, що вже пригасав, а Цвітанку підхопили під руки стомлені подругиотроковиці і закрутили в останньому швидкому танці, що мав продовжуватися, аж поки не згорять Купайло і Марена…

Тим часом Кий вихопив із багаття палаючий смолоскип і підпалив спочатку ідолище Купайла, а потім — Марени. Суха солома й соснові лати, з яких вони були зроблені, спалахнули, мов свічки. Золоте полум'я з тріском і гоготанням шугнуло в темне високе небо. Галявина поширшала, темрява відступила.

Довкола палаючих ідолів завихорилися в нестримному дикому танці сотні хлопців та дівчат. У відблисках кривавого світла миготіли бронзові обличчя, білі сорочки, розмаяні парубоцькі чуби і заплетені дівочі коси. Побрязкували металеві прикраси. Гула під ногами тверда вичовгана земля.

Все перемішалося. Навіть княжич Чорний Вепр зі своїми воями був затягнутий у цей бурхливий вир і, забувши про свою князівську гідність, стрибав, кричав і товк ногами землю нарівні зі всіма.

Так тривало довго, аж поки ідолища не згоріли зовсім і на галявину не впала темрява.

Тоді Кий підкинув у вогнище оберемок сухого хмизу і, коли по ньому поповзли свіжі язички полум'я, гукнув:

— Веселіє закінчилося! Час додому, друзі! — й очима пошукав Цвітанку.

Дівчини ніде не було. Стривожений, кинувся до сестри.

— Де князівна, Либідко?

— Десь тут, — відповіла та.

— Не видно.

— Ну, як же! Сама бачила її нещодавно… Кий глянув поверх голів.

— Цвітанкоо!

Ніякої відповіді. Задихані, перевтомлені дівчата й парубки поволі заспокоювалися. Улягався гамір.

— Цвітанкоо! — знову гукнув Кий.

На поклик з'явилися вої, надійшов Хорив з Малушкою, прибіг стривожений Ясен, перегодя, ведучи за руку Рожану, виринув з лісу Щек.

— Що сталося, Кию?

— Ви не бачили Цвітанки?

Всі мовчки перезирнулися. Ніхто не бачив. Кий відчув, як попід серцем війнуло крижаним холодом. Що з дівчиною? Де вона? Чи не схопив її лісовик та не затягнув у непролазні хащі? Або водяник — у чорторий? Або…

Тут він помітив Чорного Вепра. Княжич стояв, склавши на грудях навхрест руки, в оточенні своїх воїв і весело сміявся. Вої теж реготали. Один з них розповідав щось смішне.

Чорний Вепр! Яким оком дивився він на Цвітанку і як отроковиця боялася його! Чи не його це рук діло — зникнення дівчини?

Підкинутий у вогнище хмиз спалахнув і яскраво осяяв усю галявину. Скориставшись цим, Кий окинув поглядом дівчачі обличчя. Марно! Немає князівни!

— Цвітанко, озовися! Гей! Геей! Цвітанкоо!

Ніхто не озвався. Отже, залишається думати одне — дівчину викрали! Але — хто?

Кий знову пильно глянув на Чорного Вепра. Невже він? І тут раптом помітив, що в гурті княжичевих воїв мовби когось не вистачає, мовби той гурт зменшився, порідшав… Так, їх було десятеро, а зараз… А зараз всього семеро… Отже, трьох воїв немає… Де ж вони? Може, серед парубків?.. Ні, на галявині не видно… Чи не вони з наказу Чорного Вепра схопили князівну і держать десь у таємному місці?